– Вони хвилювали мене, – сказав Вольф. – Мені дуже подобалося торкатись їхнього волосся, шиї. Та на тому й спинився. Друзі хвалилися, ніби вже в десять-дванадцять років спізнали дівчину. Очевидно, я був якимсь особливо відсталим або просто мені нагода не наверталась. Та я думаю, що якби все-таки й мав бажання, все одно б утримався.

– А чому? – поцікавилася панна Елоїза.

Вольф ненадовго замислився.

– Знаєте, я боюся, що заплутаюсь у цьому, – сказав він. – Тож якщо можете почекати кілька хвилин, я зберуся з думками.

Вони терпляче чекали. Панна Елоїза витягла з торбинки пакетик зелених карамельок і запропонувала їх Аглаї. Та пригостилася. Вольф відмовивсь.

– Ось у загальних рисах, як у мене розвивалися з ними взаємини аж до одруження, – почав він. – В основі всього завжди було бажання… Звісна річ, пригадати перше кохання я не можу… це, мабуть, було дуже давно… я мав щось п’ять чи шість років і не дуже пам’ятаю, хто це був… якась дама у вечірній сукні, яку я мигцем побачив у нас в гостях. – Він засміявся. – Того вечора я так і не зізнавсь. Так само, як і в інші рази. Хоч тоді я вже бажав їх… Гадаю, я був надто вибагливий, але певні деталі мене зачаровували. Голос, шкіра, волосся… Жінка – це так гарно.

Панна Елоїза кахикнула, панна Аглая теж скромно опустила очі.

– А ще мене хвилювали перса, надзвичайно хвилювали, – вів далі Вольф. – Що ж до решти, то моє сексуальне пробудження, скажімо так, припало років на чотирнадцять-п’ятнадцять. Попри спілкування з ліцейськими товаришами, мої знання були доволі вбогі, і я… Ні, шановні, мені соромно розповідати…

Елоїза заспокійливо звела руку.

– Ми справді можемо вислухати все, кажу вам ще раз.

– Ми за фахом медсестри… – додала Аглая.

– Ну гаразд, – згодився Вольф. – А найдужче мені хотілося торкатись до них, мацати їхні груди, сідниці. Лоно вже не так. Я мріяв про гладух, на яких можна лежати, як на перині. Мріяв про жінок з міцним тілом, про негритянок. Та що там казати! Мабуть, усі хлопчаки перейшли через це. І все ж поцілунок у моїх уявних оргіях посідав найчільніше місце, важливіше, ніж, власне, сам статевий акт… Хочу додати, що поцілунок у моєму розумінні мав доволі широке поле застосування…

– Гаразд, годі про це, – перепинила його Аглая. – Отже, ми чітко засвоїли: ви любили жінок. І як це виражалось?

– Не поспішаймо, – запротестував Вольф. – Присадити мене могло стільки речей…

– Так багато? – спитала Елоїза.

– Просто жах, – зітхнув Вольф. – Скільки всього безглуздого… І справжніх причин… І просто відмагань. Для прикладу почну з освіти… Я казав собі, що найважливіше – це навчання.

– І сьогодні ви тієї ж думки? – поцікавилась Аглая.

– Ні, – відповів Вольф, – тут я не плекаю ілюзій. Якби був занедбав навчання, я так само шкодував би, як тепер шкодую, що приділяв йому забагато часу… Друга причина – пиха.

– Пиха? – перепитала панна Елоїза.

– Зустрівши жінку, яка припала мені до вподоби, – почав Вольф, – я ніколи й не подумаю сказати їй про це. Бо розмірковую собі так: коли вона мене вабить, значить, і когось іншого вже вабила… І мене охоплює справжній жах перейняти місце того, хто, безперечно, не менш за мене гідний любові.

– Де ви тут убачили пиху? – спитала Аглая. – Це всього-на-всього скромність, мій друже.

– Я його розумію, – озвалась Елоїза. – Але й справді, що за вигадка: якщо вона мені подобається, то й іншому – теж… Цим ви підносите своє судження до рангу загального закону, а власний смак ушановуєте дипломом досконалості.

– І це я собі казав, – погодився Вольф, – та все одно був тієї думки, що мій смак не найгірший.

– Тут ви себе переоцінюєте, – зауважила Елоїза.

– Я вам про це й казав.

– І яка дивна поведінка, – вела далі вона. – Чи не простіше було щиро признатися жінці, що вона вам сподобалась?

– Тут ми заторкуємо третю з причин моєї стриманості, – повів далі Вольф. – Справді, коли я зустрічаю жінку, яка мене вабить, першим рефлексом є підійти до неї і відверто про це сказати. Але що я міг сказати? «Ви хочете переспати зі мною?» Скільки з них відповість так само щиро? Якби вони відповідали: «Хочу» або «Та ви що!» – усе було б так просто. Але ж ні, вони починають викручуватись, плетуть якісь дурниці, одні вдають з себе недотик, інші сміються.

– А якби жінка спитала про те саме в чоловіка, хіба він повівся б чесніше? – заперечила Аглая.

– Чоловік ніколи не відмовиться, – сказав Вольф.

– Можливо, – озвалась Елоїза, – але ж не плутайте щирість із брутальністю… Ваша манера висловлюватись надто вільна.

– Запевняю вас, на те саме запитання, може, трохи не таке пряме, у пристойнішій формі, відповідь ніколи не буде відвертою.

– А де була ваша галантність? – заманіжилась Аглая.

– Послухайте, – сказав Вольф, – я ніколи не підсипався до незнайомої жінки, хотіла вона цього чи ні, бо вважав, що вона має рівне зі мною право обирати. Це по-перше. А по-друге, я як чорта боявся всіх цих упадань за всіма випробуваними формами, коли належало говорити про ясний місяць, її загадковий погляд та невичерпність усмішки. Особисто я – ну що тут удієш – думав про її груди, про шкіру й питав себе, чи й роздягнутою вона гарна. Що ж до галантності, то, якщо визнавати рівність чоловіка й жінки, вистачить і політесу. Тоді нема рації поводитися з жінкою чемніше, ніж із чоловіком. Ні, вони нещирі.

– Як же їм бути щирими в суспільстві, яке утискає їх? – спитала Елоїза.

– Ви збожеволіли, – напосілась на нього Аглая. – Хочете так до них ставитися, забувши, що за спиною в них віки рабства!

– Хай вони з того самого тіста, що й чоловіки, – згодився Вольф. – Я так і припускав, коли хотів, щоб жінки обирали так само, як і я, але вони зжились – і шкода – з іншим способом дії. Їм ніколи не визволитися з цього рабства, якщо не почнуть поводитись інакше.

– Починати завжди непросто, – повчально вирікла Аглая. – Ви переконалися в цьому самі, коли спробували отак до них ставитись, – і не програли.

– Так, – сказав Вольф, – але пророки завжди помиляються, бо кажуть правду. Подивіться, від них же не лишається й мокрого місця.

– І все ж визнайте, – знову втрутилася до розмови Елоїза, – що, незважаючи на потайливість, можливо, реальну, та все ж прощенну, всі жінки, повторюю ще раз, досить щиро можуть показати вам, що ви їм подобаєтесь. Якщо це справді так.

– Це ж яким чином? – поцікавився Вольф.

– Поглядом, – млосно промовила Елоїза.

Вольф пхикнув.

– Даруйте мені, але за все своє життя я так і не навчився читати погляди, – сказав він.

Аглая суворо зиркнула на нього.

– Скажіть краще, що не насмілювались, а простіше, боялись, – зневажливо відказала вона.

Вольф збентежено позирнув на неї. Йому здалося, ніби стара панна чимось вельми схвильована.

– Природно, – вичавив він із себе. – Саме про це я й хочу розповісти. – І видихнув повітря. – Іще одне, що я завдячую своїм батькам, був страх перед хворобами. Так, страх підхопити заразу можна було порівняти хіба з бажанням спати з усіма дівчатами, які мені подобались. Звісна річ, я сам себе присипляв, заводив в оману тими мотиваціями, про які говорив допіру: бажання не занедбувати науку, страх нав’язати себе, відраза до упадання за жінками з усіма цими огидними ритуалами, тоді як хотілося бути з ними відвертим. Та справжньою причиною всього був глибоко вкорінений страх, спороджений казочками, якими люляли мене в пелюшках моєї необізнаності, з раннього юнацтва знайомлячи з усім, що мені загрожує.

– І який же наслідок? – спитала Елоїза.

– Як наслідок, я лишався цнотливим попри всі мої бажання, – відповів Вольф. – Якщо вже по правді, то тільки-но мені минуло сім років, моє кволе тіло стало вдовольнитися заборонами, які його вгонобляли, хоч я й пробував боротись.

– Ви були кругом такий, як і всі… – промовила Аглая.

– В основі своїй усі живі істоти мають майже однакові рефлекси і потреби, – зауважив Вольф. – Сюди треба додати певний набір поглядів, здобутих у вашому оточенні, які тією чи тією мірою узгоджуються з вищезгаданими потребами й рефлексами. Можна, певна річ, спробувати видозмінити ці погляди, що інколи і вдається. Але є такий вік, після якого моральний скелет утрачає піддатливість.