– Звісна річ, щоб забути, можна було б почекати, – сказав Вольф. – Там теж це вдалося б. Але тут, як і всюди, є люди, і їм несила чекати.

Він майже прилип до вертикальної стіни й став поволі видряпуватись угору. Ніготь одного пальця застряг у розколинці між камінням. Вольф рвучко сіпнув рукою. Палець кровоточив, частіше забився живчик.

– І коли тобі несила чекати, коли ти сам собі стаєш на заваді, тоді в тебе є і привід, і виправдання, – знову заговорив Вольф. – І тоді, як ти спекаєшся всього того, що заважало тобі… самого себе спекаєшся… тоді ти досягнеш досконалості. І коло замкнеться.

М’язи його напружувались у неймовірних зусиллях, а він все дерсь і дерсь угору, наче муха приліпившись до муру. Колючі рослини тисячами гострих пазурів роздирали його тіло. Задиханий і виснажений, Вольф наближався до гребеня.

– Ялівцевий вогонь… у каміні безбарвних цеглин, – іще сказав він.

У цю мить Вольф досяг верха скелястого муру. Неначе крізь сон відчув під пучками холод сталевої кліті, а на обличчі – ляпаси вітру. Від одного такого сильнішого подмуху Вольф мало не розчепив пальці.

– Досить лише захотіти… – цідив він крізь зуби. – Я завжди міг долати свої бажання…

Він розчепив пальці, розслабив м’язи, обличчя його пом’якшало.

– Але я вмираю, випивши їх до дна…

Вітер одірвав його од кліті, підхопив і закрутив у вихорі.

– Ну що? – спитала Ліль. – Пакуємо валізи?

– Пакуємо, – відповіла Грайвесна.

Вони сиділи в кімнаті Ліль на ліжку. Обличчя в обох були втомлені.

– І щоб ніяких серйозних чоловіків, – сказала Грайвесна.

– Ні, – сказала Ліль. – Нікого, крім неприторенних гультяїв. Отих, що вміють танцювати, гарно вбираються, чисто виголені і носять рожеві шовкові шкарпетки.

– А мені більше подобаються зелені, – вставила Грайвесна.

– І які їздять на двадцятип’ятиметрових машинах, – вела далі Ліль.

– Так, – сказала Грайвесна. – І вони плазуватимуть в нас у ногах.

– Навколішках і на пузі. Купуватимуть нам норкові манто, мережива, прикраси і найматимуть служниць.

– У фартухах з органді.

– А ми будемо до них холодні, – сказала Ліль про тих чоловіків. – І не приховуватимемо цього. Й ніколи не питатимем, звідки в них гроші.

– А якщо побачимо, що вони розумні, покинемо їх.

– Це буде просто чудово! – захоплено вигукнула Ліль.

Вона підвелась і на кілька хвилин вийшла з кімнати. Потім повернулася з двома величезними валізами.

– Ось, – кинула вона, – кожній по валізі.

– Я зроду її не наповню, – сказала Грайвесна.

– Я теж, – погодилась Ліль, – але вони такі солідні. До того ж легше буде нести.

– А як Вольф? – зненацька спитала Грайвесна.

– Ось уже два дні, як він пішов, – сказала Ліль дуже спокійно. – І вже не прийде. Зрештою, він більше й не потрібний.

– Моя мрія, – протягла Грайвесна в задумі, – це вийти заміж за педераста з торбою грошей.

Сонце вже стояло височенько, коли Ліль з Грайвесною вийшли з дому. Обидві були гарно вбрані. Може, трішки сміливо, але зі смаком. Зійшлися на тому, що важкі валізи полишать у кімнаті Ліль, а пізніше по них пришлють.

Ліль була у вовняній барвінковій сукні, яка туго облягала її груди й стегна. Крізь довгий розріз на боці прозирали димчасто-сірі панчохи. Маленькі сині черевички з пишними бантами, велика замшева сумка, підібрана в тон, і барвистий султан у білявому волоссі доповнювали її туалет. Грайвесна мала на собі чорний англійський костюм і блузку з воланистим жабо, довгі чорні рукавички та чорний капелюх з білою стрічкою.

Їх важко було не помітити, але в Квадраті, крім зловісної машини, націленої в порожнє небо, не було нікого.

З решток допитливості вони пройшли повз неї. Колодязь, який поглинув усі спогади, зяяв похмурою дірою і, нахилившись, жінки побачили, як майже на очах він почав наповнюватися темною рідиною. На металі стояків уже з’явились небувало глибокі сліди корозії. Скрізь у тих місцях, де Вольф і Лазулі очистили майданчик, щоб поставити свої пристрої, тепер пробивалася червона трава.

– Це довго не простоїть, – мовила Грайвесна.

– Не простоїть, – погодилася Ліль. – Ще одна його невдача.

– А може, він досяг чого хотів? – сказала Грайвесна, думаючи про своє.

– Може… – неуважно відповіла Ліль. – Ходім звідси…

І вони пішли своєю дорогою.

– Одразу ж, як будемо на місці, підемо до театру, – сказала Ліль. – Кілька місяців ніде не була.

– От добре! – вигукнула Грайвесна. – Мені теж так хочеться в театр! А тоді напитаємо собі гарненьке помешкання.

– Господи, хіба можна так довго жити з чоловіками! – вихопилось у Ліль.

– Справжнє божевілля, – згодилася Грайвесна.

Вони вийшли за мури Квадрата й поцокали дорогою своїми маленькими підборчиками. Розлогий чотирикутник лишився безлюдним, під небесними зливами в ньому тихо дотлівала велика сталева машина.

А за кілька кроків на схід лицем до сонця лежало Вольфове тіло, голе й майже неушкоджене. Голова неприродно лежала майже на плечі, мов не належала до тулуба.

І хоч би щось лишилось у його широко розплющених очах. Очі були порожні.

Перекладено за виданням: Boris Vian. L’herbe rouge. Roman. – Jean-Jacques Fauvert editeur, 1962.

© ВСЕСВІТ. – 1994. – №4.

© Владислав БОРСУК, переклад з французької, 1994.