– А де ваша мідна табличка? – поцікавився він.

Вона простягла йому ліву руку.

– Ось тут, на зап’ястку. Тільки не так офіційно. Звіть мене просто Карла.

– Ви закінчуєте опитування? – трохи з жалем поцікавився Вольф.

– Так, – відповіла Карла. – Маю надію, що ви розповісте мені про те, про що не наважувались розповісти моїм тіткам.

– Ті дві дами – ваші тітки? – спитав Вольф.

– Про це мала б свідчити наша зовнішність. Хіба не схожі? – спитала Карла.

– Закінчені девотки, – сказав Вольф.

– Що з вами? Раніше ви були поблажливіші.

– То дві старі паскудниці, – не вгавав Вольф.

– Ну знаєте, ви перебираєте міри. Про секс вони вас не розпитували…

– Аж трусилися, – заперечив Вольф.

– Хто ж тоді гідний вашої любові? – спитала Карла.

– Вже й не знаю, – відповів Вольф. – Була собі пташка на трояндовому кущі під моїм вікном і будила мене вранці, дрібно вистукуючи в шибку дзьобиком. Була собі сіра мишка, що приходила вночі й гризла цукор, який я клав для неї на нічному столику. Була собі чорно-ряба кицька, вона ходила за мною назирці й сповіщала моїх батьків, коли я високо залазив на дерево…

– Самі тварини… – сказала Карла.

– Тому я й спробував зробити приємне сенаторові, – пояснив Вольф. – Бо була собі така пташка, що була така мишка, бо була така кицька.

– Скажіть, ви мучились… я хотіла сказати, страждали… закохавшись у ту дівчину… що була не ваша?

– Було, – сказав Вольф, – а тоді загуло, бо мені здавалося таким убогим страждати й не вмерти, що я втомився від власної вбогості.

– Ви опиралися своїм бажанням, – сказала Карла. – Дивно якось… А чому не попустили собі віжки?

– Мої бажання завжди вплутували в цю справу іншу людину.

– А читати в очах ви, ясна річ, так і не навчилися? – докинула Карла.

Свіжа золотава чорнявка була так близько. Ті довгі вії кидали тінь на жовті очі. Очі, в яких він читав краще, ніж у розгорнутій книжці. І, щоб вийти із зони дії її притягальної сили, він сказав:

– Книжка буває написана й чужою мовою.

Карла засміялась і не відвела очей, але погляд її змінився. Тепер уже запізно, це було ясно.

– Вам завжди щастило перемагати свої бажання, – сказала вона. – Щастить і нині. Саме тому ви помрете розчарованим.

Карла підвелася, потяглась усім тілом і ввійшла у воду. Вольф стежив за нею доти, доки темна голівка зникла під блакитною поверхнею. Де вона? Він трішки почекав. Голова не виринула.

Вольф і собі спантеличено підвівся. Він думав про Ліль, свою дружину. Хто він був для неї, як не чужа людина, як не живий мрець?

Вольф мляво тягнув ноги по м’якому піску, зневірений, спустошений власними стражданнями. Він ішов, безживно опустивши руки, упріваючи під безжальним сонцем.

Перед ним виросла споруда. Це була вартівня. Він зайшов у холодок за нею. Будка була з віконцем, і в ньому Вольф розгледів старезного службовця в жовтому канотьє, стоячому комірці та чорній краватці.

– Що ви тут робите? – спитав стариган.

– Чекаю ваших запитань, – мовив Вольф перше, що спало на думку.

– Ви маєте сплатити мені податок, – сказав службовець.

– Який ще податок? – не зрозумів Вольф.

– Ви купались. За це з вас належить податок.

– Чим? – спитав Вольф. – Я не маю грошей.

– Мусите сплатити, – повторив старий.

Вольф подумав. У затінку було гарно. Поза всяким сумнівом, це останнє опитування. А може, передостаннє, згідно з планом, дідько б його забрав.

– Як вас звати? – спитав він старого.

– Податок, – торочив той.

Вольф засміявся.

– Який може бути податок? Я просто йду, за це не платять.

– Ні, – відповів чоловік. – Ви тут не самі. Усі сплачують податок, і слід робити так, як усі.

– Для чого ви тут? – спитав Вольф.

– Щоб стягати податок, – сказав сторож. – Я виконую свою роботу. А ви свою закінчили? Що ви досі робили?

– Існував, цього досить… – сказав Вольф.

– Далеко не так… – заперечив старий. – Кожен має виконувати свою роботу.

Вольф спробував нахилити на себе вартівню. Вона подалась.

– Послухайте, що я вам скажу, а тоді піду, – мовив Вольф. – Останні пункти плану ідуть як по маслу. Але я зроблю вам сюрприз. Я дещо зміню.

– … виконувати свою роботу… – бубонів дід. – Потрібну.

– Нема роботи – нема й безробіття, – сказав Вольф. – Так чи ні?

– Податок, – правив своєї старий, – сплатіть податок. Жодних тлумачень.

Вольф вишкірив зуби.

– Зараз я піду на поводу в своїх інстинктів, – пишномовно заявив він. – Уперше. Ні, як направду, то вдруге. Я вже розтрощив сьогодні кришталеву салатницю. Ви станете свідком головної пристрасті мого існування: злоби непотрібної людини.

Він нахилився до землі, несамовито рвонув, і вартівня гіерекинулась. Дідок лишився сидіти на стільці у своєму канотьє.

– Моя вартівня… – сказав старий.

– Ваша вартівня валяється на землі, – сказав Вольф.

– У вас будуть неприємності, – мовив старий. – Я подам рапорт.

Вольфова рука впала старому на потилицю, аж той зойкнув. Вольф підвів його.

– Ходімте, – сказав він. – Подамо рапорт разом.

– Облиште мене, – запротестував старий, виборсуючись з Вольфових рук. – Зараз же дайте мені спокій, а то я погукаю…

– Кого? – спитав Вольф. – Ходіть зі мною. Трішки прогуляємось. Кожен робить своє діло. Моє – це передовсім одвести вас.

Вони пішли пісками. Вольфові пальці, як пазурі хижого птаха, здавили дідову шию, і той ішов зігнувшись, човгаючи по піску жовтими черевиками. Сонце прямовисним бияком падало на Вольфа та його супутника.

– Передовсім одвести вас, – повторив Вольф, – тоді повалити на землю.

Він так і зробив. Старий злякано зойкнув.

– Ви ж мені не потрібні, – сказав Вольф. – Тільки заважаєте. Віднині я звільнятимусь від усього, що мені заважає. Від усіх своїх спогадів. Від усіх перешкод. Замість того щоб гнутися ще нижче, пересилювати себе, вимотувати себе й зношуватись… Бо мені страшно, що я зношуюся від усього цього, зношуюся, ви чуєте чи ні! – заволав Вольф. – Я вже старіший за вас!

Він опустився на коліна перед старим чоловіком, що перелякано рячився, як риба на сухому хапаючи ротом повітря, узяв жменю піску і став запихувати в беззубий рот.

– Одну за дитинство, – сказав він.

Старий почав відпльовуватись, він задихався.

Вольф набрав ще жменю.

– Одну за релігію.

На третій жмені старий почав полотніти.

– Одну за навчання, – сказав Вольф, – ще одну – за любов. Щоб усе мені з’їли, біс вам у печінку!

Лівою рукою він прибив до землі живий клубок, що задихався під акомпанемент приглушеного бурчання в животі.

– І ще одну, – сказав Вольф голосом пана Бісера, – за вашу активність як клітинки соціального організму. – Його правиця, стиснута в кулак, утрамбовувала пісок між яснами жертви. – Ну, а останню я прибережу для ваших можливих метафізичних побоювань, – докінчив Вольф.

Чоловік уже не ворушився. Остання жменя піску розсипалась по зчорнілому обличчі, набилась у запалі очниці, присипала налиті кров’ю очі.

– Що може бути самотнішого за мерця… – промурмотів Вольф, дивлячись на старого. – Що може бути толерантнішого. Стабільнішого… Га, пане Опіку?.. І любішого. Що найбільше пасує своїм обов’язкам… І найвільніше від усіх страхів? – Він на хвильку, замовк і підвівся. – У першу чергу ви звільняєтесь від того, що вам заважає, й робите з цього труп. Тобто щось досконале, позаяк нема нічого досконалішого за труп. Це дуже успішна операція. Одним пострілом убиваєш двох зайців.

Вольф ішов і йшов, хоч сонце вже сіло. Від землі повільно підіймався туман і слався над нею сірим серпанком. Невдовзі Вольф перестав бачити свої ноги. Він відчув під собою тверду землю і ступив ногою на камінь.

– Мрець – це добре. Він довершений. Він не має пам’яті. Тут – закінчення. Тільки мертві бувають довершені.

Дорога стрімко пішла вгору. Знявся вітер і розвіяв туман. Зігнувшись до землі, Вольф боровся з вітром і помалу брався вгору, допомагаючи собі й руками. Було темно, але він розгледів над головою майже вертикальний скелястий мур, оповитий повзучими рослинами.