– Розчарував, га? – Вольф усміхнувсь. – Боїшся, що, забувши все, я розчаруюсь? Краще вже розчаруватись, аніж вірити невідомо в що. Принаймні треба хоч подивитись, що воно таке, коли вже навертається така нагода… Чого мовчиш, шахраюго?

Його візаві й не думало відповідати.

– Машина мені нічого не коштувала, – сказав Вольф. – Розумієш, це мій шанс. Єдина нагода за все життя, так-так. І ти хочеш, щоб я її змарнував? Не діждеш. Рішення, що призводить до повного самознищення, більше важить, ніж найкращі вагання. Ти не згодний?

– Не згодний, – повторило відбиття.

– Ясно, – різко кинув Вольф. – Говорив тільки я – ти ні до чого. Ти більше мені не потрібний. Я обрав для себе. Прозрів. Ух, як категорично!

Він важко випростався. Перед очима, немов вибите на срібному листі, стояло його зображення. Вольф увімкнув світло, й зображення поволі згасло. Рука, що крутнула вимикач, була біла і тверда, як поверхня металевого дзеркала.

Перед тим, як повернутися до зали, де пилось і танцювалося, Вольф трішки опорядив себе. Помив руки, запустив собі вуса, побачив, що вони його не пасують, відразу ж зголив їх і пов’язав іншу краватку, місткішого крою, з огляду на останній крик моди. Відтак, щоб не шокувати цим коридор, пішов у зворотному напрямку. Дорогою вимкнув автоматичний перемикач, який довгими зимовими вечорами регулював склад повітря. Як наслідок, замість електричного освітлення, з’явилось надм’яке рентгенівське випромінювання, розсіяне задля більшої обачності; воно проектувало на стіни з люмінесцентним покриттям збільшені зображення сердець танцюючих. З биття сердець було видно, як хто кого кохає.

Сапфір Лазулі танцював з Ліль. Тут усе було гаразд. Обидва серця, вельми симпатичні, хоч і досить різні формою, скорочувались спокійно, ніби між іншим. Біля буфета стояла із спиненим серцем Грайвесна. Дві інші пари обмінялися законними складниками жіночої статі, а частота пульсацій безперечно доводила, що ця система працює й поза межами танцю.

Вольф запросив Грайвесну. Вона пішла за ним байдужа й лагідна. Було чи то вже запізно, чи ще зарано. За вікном струменіла й бурунилась ніч – важкими клубами туману, які скочувалися з даху будинку і випаровувались під гарячими променями зорі. Вольф ступив крок, тоді ще один і спинивсь. Перед ним були двері.

– Ходім, трішки прогуляємось, – сказав він Грайвесні.

– Ходім, – відповіла та.

Вона, не дивлячись, узяла з тарілки жменю черешень, і Вольф пропустив її першою. Вони ввійшли в ніч усім тілом. Небо купалось у мороці, рухливе й неспокійне, як живіт добре нагодованого чорного кота. Коли вони#ступили на гравієву доріжку, Вольф узяв Грайвесну за руку. Під їхніми ногами дзвеніли короткі нотки дзвінких кремнієвих калаталець. Перечепившись через край газону, Вольф ухопився за Грайвесну. Вона поточилась, і обоє з розмаху сіли в траву. Трава була тепла, і вони полягали, не торкаючись одне одного. Після ще однієї конвульсії ночі несподівано з’явилося кілька нових зірок. Грайвесна їла черешні, і було чути, як вони бризкають у роті живим соком. Вольф усім тілом припав до землі. Він набирав повні жмені пахучих стеблин і розтирав їх пучками. Він так би тут і заснув.

– Тобі хороше, Грайко? – спитав Вольф.

– Хороше… – відказала Грайвесна не цілком упевнено. – От тільки Сапфір… Якийсь він дивний сьогодні. Ніяк не насмілиться мене поцілувати. Усе ніби озирається на когось.

– Усе владнається, – заспокоїв Вольф. – Він перепрацювавсь.

– Дай Боже, щоб так і було, – промовила Грайвесна. – Нарешті закінчили.

– Головне зроблено, – сказав Вольф, – завтра почну випробування.

– Ой, і я б хотіла подивитись, – вихопилося в Грайвесни. – Не могли б ви взяти мене з собою?

– Ні, – сказав Вольф. – Теоретично машина розрахована на одного, а потім, хто зна, що я знайду там, позаду? Тебе це, Грайко, ніколи не цікавило?

– Ні, – сказала Грайка. – Я надто ледача. До того ж завжди всім задоволена, тому й допитлива.

– Яка ти киця, – сказав Вольф.

– Чому ви так сказали, Вольфе? – спитала Грайвесна, змінивши інтонацію.

– А що я сказав? – промурмотів Вольф. – Можна черешень?

Він відчув на своєму обличчі прохолодні доторки пучок, які шукали його рот, і між губами прослизнула ягода.

Перш ніж уп’ястись у неї зубами, він дав їй нагрітись, а тоді розкусив рухливу кульку. Грайвесна була зовсім поруч, до пахощів землі домішувавсь аромат її тіла.

– Ти гарно пахнеш, Грайко. Мені подобаються твої парфуми, – сказав Вольф.

– Я не вживаю парфумів, – відповіла Грайвесна.

Вона дивилась, як одна за одною гаснуть і вмирають у яскравих спалахах зірки. Праворуч, саме над їхніми головами, три з них виробляли на якогось східного танцю. Інколи вони зникали в спіралях ночі.

Вольф неквапно перевернувсь горілиць, аби ні на мить не втрачати контакту з травою. В пошуках опори його права рука торкнулась якогось маленького звірятка. Тваринка не втікала. Він напружив зір, намагаючись розгледіти її в темряві.

– У мене під боком тепле звірятко, – сказав він.

– Дякую… – відгукнулася Грайвесна й тихо-тихо засміялась.

– Я не про тебе, – сказав Вольф. – Це кріт… чи пак кротеня. Не втікає, а все як ртуть… послухай, зараз я його гладитиму.

Кротеня замуркотіло, його червоненькі очки горіли. Вольф сів і поклав звірятко Грайвесні на груди, там, де починалася сукня, між персів.

– Яке м’якеньке, – промовила Грайвесна і засміялась. – А тут гарно.

Вольф знову впав у траву. Його очі вже зникли до пітьми. За кілька сантиметрів від його обличчя марно лежала ясна й гладенька Грайвеснина рука. Вольф присунувсь і торкнувся губами темної улоговинки в згині ліктя.

– Грайко… ти така мила.

– Ти думаєш?.. – ніяковіючи, проказала та. – Тут гарно. Поспімо?

– Можна, – відгукнувся Вольф. – Я сама про це й подумав.

Він притулився щокою до її плеча, ще трохи вугластого від надміру юності.

– Ми прокинемось усі в кротах, – сказала вона і знову засміялася своїм трохи приглушеним сміхом.

– Як духмяніють трави, – сказав Вольф. – Трави й ти. Скільки квітів. Що це пахтить конвалією? Вона вже мала відцвісти.

– Я пригадую ці квіти, – сказала Грайвесна. – Колись їх тут було повно, цілі поля, густі, як щіть на голові. Ми сідали на землю й сидячи збирали букети. Ціле море квітів. Це якась інша рослина – з помаранчевими квітками, схожими на маленькі бляшки. Я не знаю, як вона називається. В головах у мене фіалки смерті, а там, біля моєї другої руки – асфоделі.

– Ти не переплутала? – спитав Вольф звідкись іздалеку.

– Ні, – відказала Грайвесна. – Я ніколи їх не бачила, але оскільки мені подобається це слово й ці квіти, то я дала квітці таке ім’я.

– Так і буває, – сказав Вольф. – Те, що люблять, завжди поєднують. Якби ми не любили так самих себе, нудилися б самотою.

– Сьогодні ми такі самотні, – сказала Грайвесна. – Такі самотні. Ти і я… – І потішено зітхнула. – Як, усе-таки, гарно, – прошепотіла вона за хвилю.

– Ніч без сну, – сказав Вольф.

Вони затихли. Грайвесна пестила кротеня, і те солодко, тоненько мукало, як може мукати кротеня. Угорі над ними розчахнулись коридори космосу, але їх разом із зірками змивали хвилі сірого мороку. Так вони й заснули без слів на теплій землі серед пахощів закривавлених квітів. Благословлялося на світ. Від будинку долинав невиразний гамір, мудрований, як блакитна саржа. Легкий подих Грайвесни пригинав бадилинку до землі.

Утомившись чекати, поки Ліль прокинеться, що могло любісінько статись і ввечері, Вольф черкнув цидулку, поклав біля неї і вийшов з кімнати. На ньому були зелені штани та куртка – така собі форма для гри в шпок.