Сенатор Дюпон, уже запряжений служницею, тяг за ним маленького візочка з кулями, прапорцями та лопатою, а також лічильником ударів і кульковим сифоном для надто глибоких лунок. За плечима Вольф ніс у футлярі шпокові ключки: одну з гострим кутом, одну з тупим і ще одну, якою хоч ніколи й не користуються, зате вона гарно блищить.

Була одинадцята година ранку. Хоча Ліль і протанцювала до світання, Вольф почував себе бадьоро. Сапфір, мабуть, уже порався коло машини. Грайвесна, певне, як і Ліль, спала.

Сенатор лаявся, як старий биндюжник, його душа ніяк не лежала до шпоку, тим більше – до цього візочка. Вольф залюбки сам тягав би цей візочок, щоб зганяти живіт. Сенаторова душа була в жалобі. З його животом була зовсім інша історія – твердий, як камінь, згониш, аякже. Щотри метри сенатор спинявсь і з’їдав жмут пирію.

Поле для шпоку межувало з південною стіною Квадрата. Трава тут була зовсім не червона, а приємного штучно-зеленого кольору. Подекуди гайки й майданчики для зизооких кролів. Тут можна було грати годинами, йдучи все вперед і вперед Це становило одну з найголовніших вигод. Вольф широко ступав, удихаючи свіже вранішнє повітря. Час від часу він звертався до сенатора Дюпона й потихеньку кпинив з нього.

– Ти ще не наївсь? – питав він його щоразу, коли той кидався на особливо високий кущ пирію. – Треба ж було сказати. Дивись, і підкинуть колись на обід.

– Давай-давай, – буркнув сенатор. – Не дуже це чесно – насміхатися зі старого хворого пса, який і так насилу плентає, а його змушують тягти ще й цього стопудового воза.

– Тобі це конче потрібно, – сказав Вольф. – А то ти набираєш животика. Спочатку в тебе вилізе вся шерсть, тоді ти підхопиш лишай і станеш бридким.

– Я й так бозна на що перетворився, – сказав сенатор. – Усе одно служниця повидирає останнє – розчісує мов скажена.

Вольф ішов попереду, стромивши руки в кишені, й, не обертаючи голови, розмовляв із сенатором.

– І все ж таки… Уяви собі, що нам зустрілась, ну, скажімо… така собі сучечка.

– Не на дурного напали, – буркнув сенатор. – Ситий усім тим по саме нікуди.

– Тільки не пирієм, – зауважив Вольф. – Дивні в тебе смаки. А я віддав би перевагу все-такий гарній сучечці.

– Хоч сто порцій, – сказав сенатор. – Я не ревнивий, гик… Тільки бебехи трішки болять.

– Але коли ти все те їв, тобі смакувало… – зауважив Вольф.

– Гм, – сказав сенатор. – Усе б нічого, якби не земляна каша та гірчиця у вухо.

– Ти просто не давай сідати собі на голову, – сказав Вольф. – Навчи шанувати себе.

– Мене нема за що шанувати, – відповів сенатор. – Я старий смердючий собака, який цілий день знай набиває собі кендюха. Бу-а-а… – вихопилося в нього, й він безпорадно затулив лапою писка. – Вибачте, я на хвилинку… Це був пирій найвищої якості… починає діяти… Якщо вам не важко, відчепіть візка, боюсь, він мені заважатиме.

Вольф схиливсь над сенатором і вивільнив його з голобельок, у які той був запряжений ременями. Припавши носом до землі, сенатор подавсь на пошуки потрібного кущика, здатного приховати від Вольфа непристойні рухи, яким він мав віддатись. Вольф спинився й став дожидати.

– Не квапся. Не горить, – сказав він.

Зосереджений на своїй гикавці, сенатор Дюпон залишив ці слова без відповіді. Вольф сів на землю, обхопив коліна руками й почав погойдуватися взад-уперед. Він мугикав якийсь вельми сентиментальний мотивчик. Потім, аби надати події певної цікавості, почав наспівувати пісеньку, яка діймала до живого.

Тут п’ятьма хвилинами пізніше і знайшла його Ліль. Сенатор ніяк не міг спинитись, і Вольф хотів був піти допомогти йому, але кваплива хода дружини стримала його. Він ще не встиг подивитись, а вже знав – це вона. На ній була сукня з найтоншого матеріалу, розплетені коси підстрибували в такт кроків. Ліль уклякла перед Вольфом і обняла його за шию.

– Чому мене не почекав? Отака в тебе відпустка? – сказала вона йому на вухо.

– Я не хотів тебе термосити, – мовив Вольф. – Ти здалась мені трохи втомленою.

– Я таки дуже втомилась, – визнала дружина. – А тобі справді закортіло пограти сьогодні в шпок?

– Мабуть, радше просто походити, – сказав Вольф, – Сенаторові теж, але дорогою він змінив свою думку. А це означає, що я готовий робити все, що ти запропонуєш.

– Ти – пупсик! – вигукнула Ліль. – Я саме прийшла тобі сказати, що мені треба відвідати одну людину, тож можеш грати в шпок без докорів сумління й незважаючи ні на що.

– А як відносно десяти хвилин? – спитав Вольф.

– На мене чекають, – пояснила Ліль. – Це ділова зустріч.

– Вільних десять хвилин маєш? – перепитав Вольф.

– Ну звісно, маю, – відказала Ліль. – Бідолашний сенатор, я так і знала, що він захворіє.

– Не захворіє, а отруїться, – здобувся на слово сенатор з-за куща. – Це різні речі.

– Оце маєш! Ти ще скажи, що їжа була погана, – промовила Ліль.

– Земля, а не їжа, – буркнув сенатор і заскавучав.

– Ходім погуляємо, поки є час, – запропонувала Ліль. – Куди ми підемо?

– Куди захочемо, – відгукнувся Вольф.

Він підвівсь разом з Ліль і повкидав свої ключки у візочок.

– Я прийду, – сказав він сенаторові. – Ти потихеньку, пожалій себе.

– Нічого страшного, – відповів сенатор. – Боже правий! Лапи так тремтять, ніби хто до смерті налякав.

Вони йшли проти сонця. Широкополі оболоні затоками вклинювались у темно-зелені масиви будівельного лісу. Здаля дерева зливались у стіну, тулячись одне до одного. Під ногами було сухо й трав’янисто. Шпокове поле лишилось від них ліворуч, трохи в долині, оскільки вони йшли в гору. Кілька чоловік ретельно шпокали, уживаючи при цьому всі відповідні аксесуари.

– Ну, як учорашній вечір? – озвався Вольф. – Тобі було весело?

– Дуже весело, – жваво підхопила Ліль. – Танцювала й танцювала.

– Бачив, – сказав Вольф. – Із Лазулі. І дуже ревную.

Вони повернули праворуч і ввійшли до лісу. Клюваки на деревах грались морзянкою в «зіпсутий телефон».

– А скажи-но мені, що ти сам робив з Грайвесною? – перейшла в контрнаступ Ліль.

– Спав на моріжку, – відповів Вольф.

– Вона гарно цілується? – поцікавилась Ліль.

– Не верзи дурниць, – сказав Вольф. – Мені й на думку таке не спало.

Ліль засміялась і пригорнулася до Вольфа, ступаючи з ним у ногу, що вимагало неабияких зусиль.

– Як хочеться, щоб була вічна відпустка, – сказала Ліль. – Як хочеться отак завжди гуляти з тобою.

– Швидко набридне, – сказав Вольф. – Ось у тебе вже з’явилися якісь справи.

– Дурниці, – сказала Ліль. – Це вперше й востаннє. То тільки тобі твоя робота над усе. Ти не можеш не працювати. Навіснієш без роботи.

– Не від безділля навіснію, просто такий я є. Не навісним, власне, я стаю, а, сказати б, якимсь неприлаштованим абощо.

– І не тоді, коли ти спиш з Грайвесною, – докинула Ліль.

– Чи з тобою, – сказав Вольф. – Але сьогодні вранці спала ти, і я поклав за краще піти пограти в шпок.

– Для чого? – спитала Ліль..

– Інакше розбудив би тебе, – сказав Вольф.

– Для чого? – знову спитала Ліль безневинно.

– Для цього, – сказав Вольф, поєднуючи слово й діло, після чого вони опинилися на траві під деревом.

– Не тут, – сказала Ліль, – тут повно людей. – Але сказала не дуже впевнено. – Ти не зможеш потім грати в шпок, – додала вона.

– Мені люба й ця гра, – прошепотів Вольф їй на вухо.

– Як хочеться, щоб у тебе була вічна відпустка! – зітхнула Ліль майже щасливо, тоді зовсім щасливо з ахами та охами, помітно пожвавівши в рухах…

Нарешті вона розплющила очі.

– Це було так гарно, так гарно… – сказала на довершення.

Вольф ніжно поцілував її в очі, щоб полегшити прикрість відокремлення.

– Що це в тебе за справи? – спитав він.

– Такі собі справи, – відповіла Ліль. – Ходімо швидше, я вже запізнююся.

Вона підвелась і взяла його за руку.

Вони бігли до самого візочка. Сенатор Дюпон лежав плазом, розкинувши лапи й пускаючи слину на доріжку.