– Підйом! – вигукнув Вольф. – Сенаторе, починаємо гру.

– До побачення, – кинула Ліль. – Швидше вертайся.

– А ти? – спитав Вольф.

– Я буду вдома! – гукнула Ліль і побігла.

– Гм… чудовий удар! – поцінував сенатор.

Куля злетіла високо вгору, й за нею в повітрі довго висіла смужка рудого диму.

Вольф опустив ключку, і вони рушили слідом.

– Аякже, вдосконалююсь, – сказав Вольф байдужно. – Якби ще потренуватись…

– Хто ж вам не дає, – зауважив сенатор Дюпон.

– Усе одно завжди знайдуться люди, які гратимуть краще за мене, – відповів Вольф. – Тож чи варто?

– Нічого подібного, – сказав сенатор. – Гра є гра.

– Саме тому, що це гра, – сказав Вольф, – її й треба вигравати. Інакше вийде казна-що, от що й скажу. І потім, щоб ти знав, я вже п’ятнадцять років граю в шпок… можеш собі уявити, як він мені увіривсь.

Візочок, що вихляв з боку в бік за сенатором, використав невеличку баюрку, щоб підступно садонути його.

– Які тортури! – залементував сенатор. – Скоро в мене ввесь зад буде обідраний!

– Не будь маминим мазунчиком, – сказав Вольф.

– Одначе! – вигукнув сенатор. – І це в моєму віці! Ви принижуєте мене!

– Повір, ця маленька прогулянка піде тобі на користь, – сказав Вольф.

– Якої користі чекати від дурної роботи?

– Усе набридає, проте ми працюємо.

– Якщо вам усе не до вподоби, це ще не означає, що й іншим так, – сказав сенатор.

– Гаразд, – мовив Вольф. – Чого б ти хотів?

– А якби вас про це спитати, цікаво, як довго б ви шукали відповідь, – пробуркотів сенатор.

І справді, Вольф замисливсь. Він розмахував ключкою й розважався тим, що обезголовлював кривляк-капцариків, які то там то там росли на шпоковому полі. На стятій стеблині кожної квітки з’являлась крапля липкого чорного соку, яка виростала в невеличку чорну кульку з золотою монограмою.

– Шукав би, та недовго, – промовив Вольф. – І сказав би тобі навпростець, що не хочу більше нічого.

– Це щось нове, – пхекнув сенатор. – А машина?

– Це, так би мовити, крайній засіб, – і собі осміхнувсь Вольф.

– Та годі вам, – сказав сенатор, – ви ж іще не все випробували.

– Так, – сказав Вольф. – Не все. Але всьому свій час, спершу треба розібратися, що до чого. Але я так і не почув, чого б ти бажав?

Сенатор споважнів.

– А ви не берете мене на глузи? – спитав він. Губи йому тремтіли, в кутиках рота з’явилася слина.

– Аніскілечки, – відповів Вольф. – Якби я знав, що є такий, хто справді чогось бажає, то тільки б зрадів.

– Яз тримісячного віку, – довірчо промовив сенатор, – завжди хотів ойленя.

– Ойленя… – думаючи про своє, повторив Вольф, а тоді раптом вигукнув: – Ойленя?!

Сенатор посміливішав і заговорив упевненіш:

– Принаймні це конкретне й чітко сформульоване бажання. Ойлень – це таке зелене з колючками, коли його кидаєш у воду, робить «бовть». Словом, я сприймаю ойленя саме так, – пояснив він.

– І ти про нього досі мрієш?

– А хіба що? – сказав сенатор гордовито. – І в мене є мета, і я щасливий по-своєму. Чи то пак, був би щасливий, якби не оцей гаспидський візок.

Ступивши кілька кроків, Вольф потягнув носом повітря і спинивсь. Він більше не стинав голівки капцарикам.

– Гаразд, – промовив він. – Ось я заберу в тебе візочок, і ми підемо по ойленя. Тоді ти скажеш мені, змінює це щось чи ні – мати те, чого бажаєш.

Сенатор опинивсь і аж заіржав з подиву.

– Та невже? По ойленя?

– Я ж тобі сказав.

– А не жартуєте? – відхекнув сенатор. – Не можна так обнадіювати старого, пошарпаного собаку.

– Тобі пощастило чогось запрагнути, – сказав Вольф, – і я хочу тобі допомогти. Це нормально…

– На Бога! – закричав сенатор. – Оце й є розважальна метафізика в катехізисі!

Вольф нахиливсь і вдруге відв’язав сенатора. Лишивши собі одну ключку, всі інші він залишив у візочку. Ніхто їх не міг узяти – цього вимагав надзвичайно суворий кодекс честі шпоківців.

– У дорогу! – промовив Вольф. – По ойленя йдуть на схід, зігнувшись навпіл.

– Навіть зігнувшись ви будете вищі за мене, – зауважив сенатор. – Тому я йтиму випростаний.

Вони рушили, ретельно винюшуючи дорогу під ногами. Легкий вітрець ворушив небо, яке своїм рухливим срібним черевом спускалось до землі й лоскотало блакитні суцвіття травневого кардавону. Ця рослина ще не відцвіла, і її перцевий запах тремтів у теплому повітрі.

Після зустрічі з Вольфом Ліль заквапилась. Попереду неї плигала маленька жабка. Така собі зеленуха з одним пігментом, що вискочила з-за будинку й за два стрибки випередила Ліль. Зеленуха поплигала собі далі, а Ліль збігла сходами нагору. Треба було ще навести красу перед трельяжем. Пензликом по віях – вітерець повіяв, чепуринки – для чупринки, нігтикам – нанігтники. Тільки й усього. Не більше години. На бігу попрощалася зі служницею і вискочила надвір. Перетнула Квадрат і маленькими дверима вийшла на вулицю.

Вулиця аж репалася з нудьги довгими вигадливими тріщинами, у такий спосіб шукаючи собі розваги. У глибині звивистих тінявих порепин жваво ряхтіло каміння, мінливі відблиски, плями світла, які то займались, то гасли з кожним новим порухом землі. Ось тьмяно світиться опал, а тепер уже гірський кришталь бризнув золотою пудрою, ніби рятуючись від погоні. Зі скреготом спалахнув дикий смарагд, і тут несподівано пробігла ніжна світляна доріжка цілих берилових розсипів усіх забарвлень та тонів. Ідучи помалу, Ліль перебирала подумки всі питання, які вона поставить. Догідливо, якщо не підлесливо, сукня торкалась її литок.

Спочатку йшли молоді паростки будинків, тоді кількарічні, нарешті почалася справжня вулиця зі справжніми спорудами й дорожнім рухом. Перейти три вулиці, повернути праворуч. Нюхачка мешкала у високій хатині на дерев’яних зароговілих ножиськах. На покручених бильцях висіло огидне шмаття – нібито для оздоби. В повітрі плавав дух гнилизни, часнику та перцездоху, підсилений ароматами розкислої капусти й притухлої риби. На верхній площадинці сидів крук з передчасно посивілою головою, – не без допомоги перекису водню високої концентрації, – і приймав гостей. Він пропонував їм здохлого пацюка, якого делікатно тримав за хвоста. Пацюк уже був добряче зужитий, бо втаємничені відхиляли дарунок, а невтаємничені не приходили взагалі.

Ліль обдарувала крука прихильною усмішкою й тричі стукнула в двері молоточком, який висів на мотузці. Ні багато, ні мало.

– Заходьте! – сказала нюхачка, що підіймалася слідом за Ліль, пропускаючи її вперед. Халупа була наполовину затоплена водою і, щоб не стерти мастику, пересуватися довелось на надувних матрацах. Поки нюхачка іржавою каструлею завзято вихлюпувала воду крізь вікно, Ліль з усіма осторогами взяла курс на крісло для гостей, оббите потертим репсом. Коли в кімнаті стало більш-менш сухо, господиня й собі всілася до винюхувального столика, на якому стояв інгалятор із синтетичного кристалу. Під інгалятором, пришпилений до обруса, стримів бежевий метелик, приплюснутий і зомлілий.

Нюхачка підняла інгалятор і легенько дмухнула на комаху. Відтак відклала апарат ліворуч і вихопила з ліфчика колоду карт. Карти були в гарячому поті.

– Казати п’яте й десяте? – спитала нюхачка.

– У мене обмаль часу, – відповіла Ліль.

– Тоді сім з половиною плюс лузгу, – запропонувала ворожбитка.

– Згода, і лузгу теж, – кивнула Ліль.

Метелик покірливо забив крильцями й тихо зітхнув. Ворожильні карти смерділи звіринцем. Нюхачка спритно розкидала перші шість по столі і шумно потягла носом повітря.

– Чорт і ще раз чорт, – проказала вона. – У вашому розкладі нічого особливого. Спробуйте сплюнути на землю й розтерти.