Сказати правду, я й раніше ніколи не мав охоти до таких вправ і з особливою приємністю одмовився б робити їx тепер, бо ніч западала, і я дуже стомився вже від попереднього моціону; але я не бачив ніякої можливості її уникнути і боявся роздратувати свого бідного друга відмовою. Якби я міг з певністю числити на Джупітерову допомогу, я все ж таки, не вагаючися, спробував би одвести божевільного додому силоміць, але я дуже добре знав психіку старого негра, щоб сподіватися, що він допомагатиме мені в боротьбі з його хазяїном. Для мене не було сумніву, що Леґрана звели з розуму численні легенди півдня про закопані скарби й що його фантазія знайшла собі ствердження в тім, що він найшов скарабея, чи, може, в упертій заяві Джупітера, що «жук той з щирого золота».

Такі уперті заяви легко могли б довести до божевілля розум, уже схилений до психічної хвороби; надто ж коли вже існували в ньому співзвучні передвзяті ідеї — тут я згадав мову свого бідного друга про «знак його долі». Все це мене дуже дратувало і дивувало, та зрештою я вирішив доброxіть скоритися неминучому й копати як слід, щоб тим швидше, наочними доказами, переконати заблукану душу в ілюзорності ідей, що вона собі створила.

Засвітивши ми лихтарі, копали з щирістю, що могла б придатися на щось розумніше, і коли блиск упав на наші фігури й інструменти, я не міг відмовитися від думки, яку мальовничу групу ми утворили і якою чудною й підозрілою здалася б наша робота будь-якому глядачеві, що випадково надибав би нас за тим ділом.

Ми копали сильно протягом двох годин. Ми майже нічого не казали; нам здорово заважав своїм скиглінням собака, що дуже зацікавився всім, що відбувалося коло нього. Кінець-кінцем він зняв таке скавчання, аж ми боялися, як би не приманути когось, хто міг би блукати поблизу — принаймні, така була Леґранова думка; про мене, то я дуже зрадів би всякій перешкоді, що могла б допомогти спровадити ненормального додому. Нарешті Джупітер дуже енергійно припинив скигління, вийшовши з завзятою міною з ями й зав’язавши писок собаці своїми помочами; потім він, поважно засміявшися, знов узявся до роботи.

Коли минули ті дві години, ми досягли п’ятьох футів углибшки, але ніякого знаку на скарби не з’явилося. Настала перерва, і я почав надіятися, що фарс скінчився.

Проте Леґран, хоч і дуже розчарований, витер з лоба піт і взявся копати знову. Ми були зняли землю по всьому кругу на чотири фути в діяметрі, а тепер ми трішки розширили коло і пішли вглиб ще на два фути. Та все нічого не було видко. Шукач золота, за якого глибокий жаль гнітив моє серце, нарешті вибрався з ями з виразом прикрого одчаю на лиці й узявся поволі й вагаючися одягати своє пальто, що він був скинув перед роботою.

Я не сказав нічого. Джупітер, по знаку свого хазяїна, почав збирати приладдя. Зібравшися й розв’язавши собаці писок, ми в глибокій мовчанці пішли додому.

Ми пройшли щось із дванадцять ступнів, коли раптом Леґран голосно вилаявся, кинувсь до Джупітера і схопив його за комір. Украй здивований негр вилупив очі і роззявив рота аж до вуx, упустив лопати і упав навколішки.

― Ах ти стерво, — сказав Леґран, цідячи слова крізь зціплені зуби, — ти, огидний чорний пес! ― кажи, я тобі велю. кажи мені сієї ж хвилі, не думаючи! — де, де в тебе ліве око?

― О боже ж, маса Вілл! Хіба ж це не справді моє ліве око, — заголосив переляканий Джупітер, прикриваючи рукою праву повіку і тримаючи її там з одчайною упертістю, ніби він боявся, що Леґран схоче видерти йому око.

― Я так і думав, я знав це, ура! — закричав Леґран, пустив негра і пройшовся низкою курбетів і сальтомортале на превелике здивовання свого слуги, що, підвівшись з землі, дивився мовчки на хазяїна і на мене, і знов на мене і на хазяїна.

― Ну, нам треба вернутися, — сказав Леґран, — гра ще не скінчена, — і він знову подався до тюльпанового дерева.

― Джупітере, — сказав він, коли ми підійшли до стовбура, — ну диви! Чи череп був прибитий до сука лицем назовні, чи лицем до стовбура?

― Лицем назовні, маса, так що ворони могли видзьобати йому очі дуже легко.

― Гаразд, так от — ти пустив жука через це око, чи через оце? — тут Леґран торкнувся по черзі обох його очей.

― Через оце око, маса, через ліве око — от саме, як ви мені казали, — і знов негр показав на праве око.

― Добре, — ми мусимо спробувати ще раз.

Тут мій приятель, у божевіллі якого я тепер убачав чи думав, що вбачав, якісь ознаки методичности, витяг кілка, забитого на точці, де був упав жук, і пересунув його щось на три цалі* на захід. Протягши знову рулетку, як і першого разу, від стовбура й кілка на п’ятдесят футів по простій лінії, він назначив точку, що була в кількоx ярдаx від того місця, де ми копали.

Навколо нової точки він накреслив коло, тепер трішки ширше, і ми знову взялися працювати лопатами. Я страшенно був стомлений, але, заледве розуміючи, що змінило мій настрій, я не почував уже такої неоxоти робити. Я якось навіть зацікавився, більше того — став хвилюватися. Можливо, що, попри всій xимерній поведінці Леґрана, в ній було щось, якась розміркованість і систематичність, і це вплинуло на мене. Я копав щиро і час від часу ловив себе на тому, що виглядав з почуттям, дуже схожим на надію, отих скарбів, що звели з розуму мого бідолашного друга. В момент, коли ці фантазії найбільше опанували мене і коли ми були робили вже годин з півтори, нас перепинило страшне скавчання собаки.

Здавалося, ніби тоді, у перший раз, він вив, капризуючи чи бавлячись, та тепер у його скавчанні чулися прикрі й загрозливі ноти. Коли Джупітер знову хотів його зв’язати, він люто оборонявся і, стрибнувши в яму, скажено рив землю лапами. За кілька секунд він одкопав купу людськиx костей, де були два цілі скелети, перемішану з металевими ґудзиками і чимось схожим на зогниле сукно. Один чи два штихи лопатою викрили лезо великого еспанського ножа, і, коли ми стали копати далі, з’явилось три чи чотири золотих і срібних монети.

Побачивши їх, Джупітер радів мало не до сказу, та на обличчі його хазяїна змалювалося глибоке розчарування. Але він просив нас копати далі, і заледве він вимовив ті слова, як я спіткнувся, потрапивши ногою в велику залізну рихву, що наполовину стирчала з-під рухлої землі.

Тепер ми працювали всерйоз, і я зроду не хвилювався був так, як за ці десять хвилин. Протягом цього часу ми майже одкопали подовгий короб з дерева, яке, коли судити з його твердости і з того, як воно збереглося, попереду було препароване якимсь мінералізаційним способом — можливо, двохлористою ртуттю. Цей короб був на три з половиною фута вдовжки, уширшки на три і углиб на два з половиною фута. Він був міцно скріплений обручами з кутого заліза, узятими болтами, що створювали над ним щось на штиб одкритої решітки. З кожного боку скрині близько верху було по три залізні рихви, а всіx шість, так що шестеро людей могли добре взятися за неї. З найбільшим зусиллям нам пощастило тільки злегка зрушити скриню в ямі. Ми одразу побачили, що не зможемо підняти таку вагу. На щастя, покришку було прибито тільки двома прогоничами. Ми витягли їх, тремтячи і задихаючись. В одну мить скарб незліченної вартости відкрився й заблищав перед нашими очима. Коли проміння лихтарів упало в яму, загорівся такий блиск і жар від хаотичної купи золота й каміння, що просто засліпив нам очі.

Не беруся змальовувати я тих почуттів, з якими я на це дивився. Здивовання, очевидно, переважало над усім. Леґран, здавалося, був украй виснажений хвилюванням і казав майже нічого. Обличчя Джупітерові попереду зблідло так смертельно, як тільки може збліднути взагалі обличчя в негра. Він був заціпенів, уражений мов громом. Раптом він упав навколішки в яму і, зануривши свої голі руки аж до ліктів у золото, затих, наче купаючись в розкошах. Нарешті він глибоко зітхнув і гукнув, ніби говорячи сам до себе:

― І це все від золотого жука! милого золотого жука, бідного золотого жука, якого я лаяв отакими грішними словами. Чи не сором тобі, ніґер, перед самим собою, одповідай мені!