– Оригінально, – погодився бургомістр. – Але я б собі не бажав подібного пам'ятника. Чи не стануть ваші пацієнти від споглядання на цей пам'ятник відчувати збудження?

– А ми після свята знову його полотном накриємо.

Тим часом Штунда оголосив танець маленьких лебедів, і на сцену вискочило шість розмальованих дистрофіків. Коли вони підстрибували, здавалося, ось-ось їх підхопить вітер і понесе, мов пір'їнки.

Скінчився танець, і Ганулька оголосила «Вотелло». На сцену вийшов Штунда, щедро вимащений сажею, з великими червоними губами. На носі мав кільце, як у бика.

Дездемону грала груба Гафійка з кухні. Вона робила вигляд, ніби розчісує ті два п'юрка, що були в неї на голові.

– Диздимоно! – гаркнув лютий Вотелло. – Скажи мені, чи ти з тим Яськом щось мала?

– Мала. Але тілько раз!

– Де то було?

– На сіні.

– Ах ти, стерво! Жи ти мене так зганьбила! Розкажи, як то було!

– Йой, та шо там вповідати! Чи ти не знаєш?

– Я хочу знати всьо! Кажи, бо ті вдушу!

– Шо буду дурно говорила, як ти мене й так вдусиш.

– І то правда, – тяжко зітхнув Штунда і вхопив Гафійку за горло.

Коли вона закотила очі й почала голосно хрипіти, я перелякався, що то вже не забава. Обличчя у неї посиніло, і тілом побігли корчі.

Я побачив жах на очах лікарів. Мабуть, вони теж здогадалися, що сталося. Гафійка повалилася на поміст, як мішок бупьби. Штунда ще не вийшов з ролі й весь тремтів, розглядаючи свої скарлючені пальці

На сцену вибігли вар'яти і винесли Гафійку та вивели Штунду. Глядачі плескали в долоні. Концерт продовжувався.

Я пішов подивитися за лаштунки. Сумнівів уже не було. Штунда її таки задушив.

– Чому ви її задушили? – спитав я.

– Я згадав свою жінку. Не міг себе стримати. Ех, файна була баба Гафійка, царство їй небесне.

– Зачекайте, може я спробую врятувати ситуацію.

Я хутенько відшукав Бездрика, привів його і показав на труп.

– Ну, тепер маєш можливість проявити свої талант.

Бездрик став на коліна і почав маніпулювати руками. Я шепнув Штунді:

– Ідіть звідси, бо коли вона оживе, то сама захоче вас задушити.

За пару хвилин обличчя мертвої проясніло, повіки відкрилися, і перше, що вона сказала, було:

– Де та зволоч? Зараз я йому покажу Вотелло!

Вона зірвалася на ноги і почала люто озиратися. Я зрозумів, що пора нам накивати п'ятами.

Концерт закінчився і весь тлум посунув усередину.

На виборчій дільниці уже працював буфет. Гори канапок і зелені виглядали на диво пристойно. Побіля пляшок із «шампанським» лежали банани.

Я штурхнув Штунду:

– Признайтеся, з чого ті банани?

– З качанів капусти

За мить я сам у цьому переконався, коли почув гучний хрускіт. Це один із вар'ятів ласував бананом. Кожен, хто проголосував, квапився до буфету.

Бургомістр був дуже задоволений виглядом виборчої дільниці. Та ось його увагу привернув портрет депутата Цвібака.

– Що це в нього?

Аж тепер я помітив, що на портреті намальовано іскри, які сипалися з Цвібакових очей. Що поробиш: близнюки-дауни зрозуміли «дати вогню в очах» по-своєму.

Головний лікар спробував тлумачити:

– Бачите, це така авангардова течія в мистецтві, внутрішній стан людини зображається на портреті іскрами. Депутат Цвібак горить і рветься в бій.

– Кабіни у вас оригінальні, – сказав бургомістр. – Буфет багатий. Це дуже добре, що ми закінчимо наш візит фуршетом.

Лікарі отерпли, а Штунда враз пополотнів.

– Взагалі ми… е-е… – мимрив щось головний, – приготували для вас дещо… але не тут… а…

– Нічого. Нам тут подобається. До того ж, ми відчутно зголодніли.

І гості обступили буфет.

– О, канапки з ікрою! – захоплювався бургомістр.

Ясно, що всі в першу чергу розібрали саме канапки. Лікарі проковтнули язики і чекали скандалу. Штунда закотив очі на стелю і щось мимрив: чи то молитву, чи то монолог Вотелло.

Та коли канапки почали щезати в ротах, а не пролунало жодного вигуку здивування, я подумав, що сталося диво і Господь перетворив фарбовану манку на ікру. Я не стримався і теж узяв канапку. Чуда не було. Це таки манка.

Головний зиркнув на мене з надією. Я шепнув:

– Манка.

І в нього на чолі виступив піт.

– Які смачні канапки! – хвалили гості й наминали все підряд.

Коли ж вони почали хрумтіти бананами, я подумав, що ось-ось станеться врешті скандал. Хтось обуриться. Хтось гаркне: та це ж качани!

Ніхто не гаркнув.

Штунда вже почав розкорковувати «шампанське», і воно стріляло за всіма законами фізики. Санітарки принесли келихи. Лікарі, не вірячи своїм очам, наповнили й собі. Вони дивились на чай з карбідом, який газував і пінився, та й думали: хто ж тут вар'ят?

Бургомістр виголосив:

– За здоров'я української психіатрії!

Я й сам пригубив те пійло – ріденький чайок з газом. Цього разу Господь не перетворив воду на вино.

Банани і канапки зникли, «шампанського» було багато, і гості виразно хмеліли. Лікарі вдавали, що й вони щось відчувають.

І тут я відчув якийсь запах. Не якийсь. Це був знайомий запах міського туалету. Я глянув на кабіни і з жахом побачив, як з них виходять двоє гостей, защіпаючи штани.

За ними подалися й інші. Запах посилювався.

– Курчий син! – скрикнув Штунда, маючи на увазі того, хто лежав під сподом зі шприцом і мав штрикати кожного, хто забажає у кабіні справляти потребу. – Чи він заснув?

– Ну, то підіть розбудіть, – сказав я.

За хвилю почувся крик, і з кабіни, підтягаючи штани, вистрибнув один із гостей.

Штунда з'явився сяючий, потираючи руки.

– Все в порядку. Я ж наказав йому штрикати хворих. А не гостей. От він і спасував.

– Що нам з ними робити? – забідкався головний лікар. – Вони ж зовсім п'яні.

– Карбід робить свою справу, – тішився Штунда.

– Це вже не жарти, – сказав доктор Філюсь. – Коли вони почнуть буянити, ми змушені будемо втрутитись.

Гостей уже добре розвезло, й вони почали співати і чіплятися до санітарок, вигукуючи:

– А подати сюди хористок!

Кількоро добивались до кабін, в яких зачинився наш чоловік і не пускав.

– Це неподобство, – сказав бургомістр, – ви не пускаєте людей до кльозету!

Лікарі пробували пояснити місцезнаходження туалетів, але все було марно. Гості бушували, кричали, перевертали крісла.

Доктор Гольцман скомандував принести гамівні сорочки. Санітари кинулися на гостей і запеленали їх.

Депутат Цвібак, який досі все холодно спостерігав, урешті вигукнув:

– Панове! Кульпарківська революція звершилась! Вся влада вар'ятам! Гурра!

Під вікнами в саду галасував натовп хворих, там уже палав вогонь, в якому горіли історії хвороб.

П'яних гостей почали розносити по палатах. Мене схопив за руку Бездрик і сказав:

– Це добрий шанс! Тікаймо!

– В піжамах?

– Чому в піжамах? Ходи за мною.

Ми забігли в палату, де лежало кілька непритомних гостей. Ми їх розпеленали, роздягнули і запеленали назад. В темних костюмах і при краватках ми виглядали дуже пристойно.

Коли ми вийшли з палати, я побачив Ганульку. Вона мала на собі сукню.

– Я здогадалася, що ви затіяли, і готова вас супроводжувати.

– Свобода! – вигукнув я, і ми утрьох побігли назустріч невідомому.

Там, за мурами Кульпаркова, чекав нас божевільний, звар'йований і хворий на голову світ.

1992