– Ви поводите себе по-хамськи, – сказав я Сталінові.

– Що?

Він вибалушив отетерілі очі, нічого подібного, певно, не сподівався, але хутко зметикував, що коли не прореагує так, як належиться вождеві народів, то опиниться у ще дурнішій ситуації. Тоді він розмахнувся, щоб дати мені ляпаса, але я в останню мить відхилився, і його долоня заїхала по пиці Берії.

Щока в Берії відразу спалахнула багрянцем, але він тільки люто подивився на мене. Якби не присутність Сталіна, убив би мене. А так – тільки підійшов до дзеркала, примірився і ляснув себе по правій щоці. Коли ляснув удруге, щока набрала такого ж червоного відтінку, що й ліва. Берія задоволено мрукнув щось під ніс і знову підійшов до нас.

Сталін стояв розгублений, то ховав руки в кишені, то виймав і роздратовано сопів. Кидатися на мене ще раз якось не випадало в присутності стількох високопоставлених осіб. Нарешті видушив із себе:

– Цей петлюрівський шпигун… Цей петлюрівський шпигун… Так! Петлюрівський шпигун!

Його виразно заткало, він бризкав слиною і відчував себе невимовно пригніченим через свій зріст, бо сягав мені лише до грудей. Зрештою, так само, як і той пуголовок Берія. Нарешті рвучко вийшов з кремлівської зали, лишаючи мене віч-на-віч з божевільним Лаврентієм.

Всі інші вожді революції, що сиділи за столом разом зі своєю товстелезною Матушкою, пасивно спостерігали за сваркою, навіть на мить не переставши жувати.

– Я тебе уб'ю, – прохрипів Берія якимсь дуже теплим, мало не батьківським тоном так, наче збирався вручити мені орден.

Я ґречно вклонився.

Берія вийшов. Можливо, щоби розпорядитися щодо моєї страти.

До Кремля мене привезли з в'язниці, де мене й так чекав розстріл, а тому на всі ці вибрики я не звертав особливої уваги. Привезли мене з особливою метою. Я мав намалювати величезний портрет Матері Революції, яка тримає на руках усіх своїх пуцьверїньків, що стали вождями і повели нас, грішних, до нових висот. Народивши таку зграю вождів, Мама, як любовно називали її у Кремлі, неймовірно розтовстіла і, маючи понад два метри зросту, скидалася тепер на вражаючу гору м'яса. Але йшов уже 1950 рік і з кількох десятків її синочків живими зосталися тільки п'ятеро братів – Сталін, Берія, Молотов, Каганович, Ворошилов, та шостий дурень – Малєнков. Отже, усіх їх я повинен був розмістити на портреті так, щоб усьому радянському і не радянському народові видно було, яке це щасливе сімейство і як вони всі себе палко люблять. Але сталося так, що Сталін вперся рогом, що не буде він сидіти в Мами Революції ані на лівому, ані на правому коліні, а тільки посередині, себто задницею на самому її революційному лоні. Мамі Революції якось те все було по цимбалах – хто вже тільки не товкся по її животу! Але всі решта запротестували, бо тоді, мовляв, симетрія пропаде, а симетрія для успішного обйобування трудящих мас має просто вирішальне значення. Вийде так, що на одному коліні сидітиме аж три вожді, а на другому тільки два.

Сталін почіхав потилицю, попихкав люлькою і сказав, що в такому випадку він взагалі відмовляється позувати для групового портрета, і почав натякати мені, що воліє бути зображеним окремо. Оскільки я вдавав, що не розумію його натяків, він почав хамити. Цим поки що й скінчився конфлікт.

Я спокійно наносив на полотно рисунок вуглем.

– Щоб я здохла, коли його не розстріляють! – ляснула себе по животу Мать Революція.

– Але спочатку нехай намалює портрет, – сказав Каганович. – Історія мусить балдіти від своїх героїв.

– Історія балдіє лише тоді, коли її ґвалтують, – крутнув вуса Ворошилов.

– Особливо, коли це групове зґвалтування, – докинув Молотов, а Малєнков заллявся істеричним сміхом.

– Цікаво… – задумався Каганович. – Коли розстрілюють – це боляче?

– А чому ти не спитав у троцькістів? – поцікавився Ворошилов. – Взагалі, я вам скажу, перегаратавши таку масу народу, можна було подумати і про те, щоб наука якусь користь дістала. Гітлер був не дурак…

– О-о-й, Адольф! – простогнала Мать Революція. – Це моя найбільша рана! Я його так любила! Після Йосі це був найулюбленіший мій синок.

– Ну, це ви, Мамашо, загнули, – обурився Каганович. – Всю цю кашу заварив я, а не Адольф. Згадайте, яка була ситуація! З внутрішніми ворогами – жодної проблеми. Ешелонами їх, гадів, давили. А от із зовнішніми – повний абзац. І тоді я придумав, що хтось із нас мусить зіграти образ зовнішнього врага. Адольф був шизіком від народження і вибір упав на нього.

– Да, – перебив його Ворошилов, – Гітлер був не дурак. Він на врагах проробляв різні екскременти…

– Климусь! – устряв Каганович. – Екскременти – це гавно, поняв? А Гітлер проробляв експерименти.

– Ну, всьо равно… значить ці… екс… во… Одним словом, проробляв. І наука від цього просто цвіла. А ми шо? Стшьки цінного научного продукту прахом пустили.

– Ну ти зрівняв! – похитав головою Молотов. – Якби Адольфу треба було зничтожити п'ятдесят мільйонів так, як оце нам, то я хотів би побачити, чи возився б він тоді з експериментами. У нас часу було обмаль.

Мать Революція, здавалося, на цю суперечку уваги не звертала, бо, відкинувши свої тілеса у глибоке крісло, гортала якийсь часопис.

– Чудово! Я в захопленні! – нарешті проказала вона. – Передайте Будьонному, що я в захопленні. В мої часи таких журналів не було.

– Можна? – потягнувся до журналу Малєнков, але Мама ляснула його часописом по руці: – Ні-ні, в жодному випадку! Тобі ще рано. Ти ще шмаркач. І воше, дурак. Тут повно голих баб… як добре, що я саме Будьонному доручила редагувати наш перший порнографічний журнал!

– Еге ж, Матусю, – усміхнувся до неї Каганович. – Тільки Будьонний міг додуматися в кожну піську втикати червоний прапор.

– Червона порнуха колись завоює світ, – сказав Молотов.

– А-ах, – потяглася Мать Революція, – коли нам подадуть солодке?

– За десять хвилин, – повідомив Ворошилов. Каганович голосно висякався і буркнув:

– Все тут вирахувано до секунди. Все тут виміряно. Якщо я й досі не збожеволів, то лише завдяки моїм стрибкам.

– Цікаво-цікаво, – заплескала в долоні Мама, – я нічого не чула. Я завше про все дізнаюся в останню чергу. Про те, що скінчилася Гражданська війна, я дізналася вже тоді, коли почалася Отєчественна. Просто ужас… Отже, ти не задоволений. Це раз, але про це потім. А друге – про які стрибки ти говориш і чому вони тебе рятують від божевілля? Принаймні, чому ти думаєш, що вони тебе рятують?

Каганович піднявся з-за столу, зробив серйозну міну і почав:

– Я стрибаю у висоту, коли дуже глупію, а коли менше – то в довжину. Цим я приводжу до рівноваги свій організм. Тільки-но в мене починає закручуватися не в той бік мозок, я його стрибками розкручую назад, тоїсть в ісходноє положеніє. Звідси виходить, що я не просто думаю, що вони мене рятують, а таки глибоко в цьому впевнений.

– Хто «вони»? – затрясла головою Мать. – Говори ясніше. Я хочу все знати.

– Та ж стрибки! Стрибки не дають мені з'їхати з глузду.

– А для чого ти виїжджав?

– Куди?

– Та на той глузд! Хіба ти не знав, що вони тобі потім не дадуть з'їхати?

Каганович уважно подивився на Мать Революцію, тоді обвів поглядом усіх своїх братів, відкашлявся, і знову зайняв своє місце за столом.

– Ну? – не вгавала Матуся.

– Я там опинився відразу, як з'явився на цей світ.

– Не бреши. Ти ще не вмів ходити. Ти ще навіть не повзав. А тепер поясни, чим ти не задоволений.

– Я прагну духовної їжі. А її так мало у цьому засраному Кремлі!

– Духи надто дорогі, щоб їх споживати, – відказала суворо вона.

– Вистачить з тебе й одеколону.

– Ах! Я не про те! Не про те! – загарячкував Лазар. – Я зовсім про інше! Моя душа прагне простору! Я вже втомився бути вождем. Я хочу бути звичайною радянською людиною зі всіма її клопотами, проблемами і стражданнями.

– Да це, браток, просто антісовєцька пропаганда! – гаркнув Ворошилов. – Які страждання в нашої людини? Які проблеми? Та ти на шо натякаєш? Ось прийде Лаврентій, так він тобі вправить мозги!