— А що особливого я можу про нього знати? Я бачив його лише один раз, коли продавав мобілку матері, і все. Що ж я можу про нього розповісти?

— А ти не помітив у ньому нічого дивного? Наприклад, у поведінці чи словах? — Ліза неначе читала мої думки: я хотів запитати про те саме.

— Та ні. Абсолютно нічого. — Стас задумався. — Ні, нічого такого. Правда, очі такі, трохи хитренькі, але то наче не так і незвично. Такі зараз можна побачити в багатьох. Усі зараз виживають, як можуть.

— Хитренькі, кажеш? — Відтак Ліза звернулася, певно, більше до мене, ніж до Стаса: — Цілком міг когось шантажувати. Люди, що собі на думці, на таке точно здатні.

— То він що, когось шантажував? А кого?

— Цілком можливо, що свого вбивцю…

Ми поговорили ще з півгодини. До розслідування більше не поверталися. Не хотілося. Надто вже були від того стомлені. Попоївши, ми зі Стасом прихопили ще чіпсів і пішли до вітальні працювати. Ліза ж, прийнявши ванну та нарешті розслабившись, поринула в довгоочікуваний сон.

У двох кімнатах квартири на п’ятому поверсі вимкнули світло. Лише у вітальні ще хтось працював. При світлі вуличного ліхтаря знову зблиснув золотий перстень. Вітер усе дужчав. Ще хвилина, і ліхтар згаснув. У вітальні світло теж досить раптово згаснуло…

Чоловік із перснем зник так само таємниче, як і з’явився.

— А хай йому грець! — вилаявся Стас. — Це ще що таке?

Ми з другом сиділи в цілковитій темряві. Я дослухався. На сходовому майданчику почулися голоси: повибігали сусіди.

— Певно, трансформатори полетіли, — констатував я неприємний факт.

— Що будемо робити?

Я ввімкнув ліхтар на мобільному. Обережно в напівтемряві ми пробралися до дверей. У кімнатах було тихо: дівчата вже спали. Я відчинив вхідні двері. Метушилися сусіди. Дехто був із ліхтарем, хтось — зі свічками. Чийсь голос гукнув:

— Я вже зателефонувала в аварійну! Поломка через сильний вітер. Обіцяють за день-другий полагодити.

Сусіди ще більше зашуміли. Почулися незадоволені вигуки:

— Що, за день-другий?!

— Що ж там робити аж день-два?!

— Я не здивуюся, що це займе далеко не день-два, — додав ще й третій голос.

Ми зі Стасом переглянулися. У поглядах обох прочитувалося очевидне: нічого не вдієш, доведеться кинути роботу.

— Можна продумати деякі плани на папері. Скористаємося ліхтарями, — запропонував Стас. — Ну, а решту… Я подзвоню додому, можливо, у нашому районі світло є. Якщо так, то підемо до мене. Без компа ми ж нічого не зробимо…

Ідея була непогана, однак мене знову вогнем пропалило неприємне відчуття. Усім нутром я відчув його присутність. Я відразу ж причинив двері. Залишити дівчат?..

— Запах крові, її колір… Для них це найприємніше відчуття. Під час убивства людини в їхню кров потрапляє величезна кількість адреналіну. Серцебиття пришвидшується…

Я прийшов із Лізою на лекцію професора психології з Гуманітарного університету. Вона часто ходила на подібні зустрічі. Останнім часом я й сам усім тим зацікавився, тому часто її супроводжував. Подібні лекції були дуже пізнавальними.

Стас допоміг мені з проектом, я щойно повернувся з роботи. Справа була здана вчасно завдяки Стасові. Він майже сам допрацював увесь проект. Я пропонував йому половину гонорару, та він відмовився. Дивний хлопець. Але, хай там що, ми домовилися на вихідних пограти в більярд. На суботу та неділю мали приїхати батьки Лізи й Каті: я міг спокійно їх залишити.

Ліза уважно слухала професора.

— З кожним разом такі люди все більше потребують цього гормону. Саме тому кожне наступне вбивство часто відзначається ще більшою жорстокістю. — По моїй спині пробігли холодні мурахи. — Собаку, який хоча б раз спробував людської крові, найчастіше вбивають. Чому? Тому, що йому може захотітися ще. Це хижак. Так само й із людиною. Спробував кров, пізнав відчуття шаленого викиду адреналіну — цілком імовірно, що захочеться ще. Найчастіше таке бажання вроджене. Шизофренія — один із прикладів того, — продовжував лектор. — На жаль, ця хвороба передається спадково. Якщо в когось у сім’ї були чи є хворі на цю хворобу, у будь-якому випадку вона з’явиться в цій родині знову. Шкода, але особливо у наш час від цього ніхто не застрахований.

Окрім генетичних причин захворювання, є ще й соціальні: бідність, расова дискримінація, неблагополуччя в сім’ї, погані умови проживання та безробіття. Перенесені в дитинстві знущання та травматичні хвилювання також можуть слугувати причиною захворювання, щоправда, у вже більш зрілому віці.

Узагалі найчастіше шизофренія починається в пізньому підлітковому віці або ж у початковому періоді дорослого життя. У наш час DSM[1] налічує п’ять підкласів шизофренії: параноїчний, дезорганізований, кататонічний, недиференційований та остаточний…

Сьогоднішня лекція була не надто цікавою. Можливо, у світлі останніх подій. Якось не хотілося слухати про подібне.

— Тобі цікаво? — запитав я в Лізи.

Кохана занотовувала в записничок. Кивнула, не відволікаючись. Поправила окуляри й продовжила писати. Я почав вовтузитися. Скоро мені стало зрозуміло, що заважаю своєму сусідові. Я нічого не міг вдіяти: не знаю чому, та мені ставало якось ніяково від слів професора. Він перераховував симптоми хвороби. Я вже не слухав.

— Я чекатиму надворі, — сказав тихо Лізі та, різко підвівшись, попрямував до виходу.

Симптоми. Симптоми шизофренії мені були добре відомі. Моя рідна тітка Тоня, дружина Антона, хворіла на неї. Недуга проявилася раптово. Тоня ставала все більш агресивною і, відповідно, небезпечною для навколишніх і для себе. Дуже скоро Антон розлучився з нею, забрав дітей. Тоню помістили до психлікарні. Минуло вже десять років, та її стан так і не покращився.

Мої спогади перервав телефонний дзвінок. Дзвонили з роботи: проект був чудовий, начальство неймовірно задоволене. Ну, що ж, дякую, Стасе. Обов’язково тобі перекажу.

Дуже скоро Ліза приєдналася до мене. За цей час я вже встигнув скупитися у «Фуршеті»[2]. Сьогодні п’ятниця. Наступного дня приїдуть Лізині батьки, тож треба було підготуватися. Про ситуацію, що склалася, вирішили їм нічого не розповідати. Проте ми не були впевнені, що Катя мовчатиме. Навіть якщо дівчина й обіцяла хоч щось тримати в таємниці, вона однаково комусь розповідала це «по секрету». За те я ладен був її просто вбити.

— Що, не сподобалася лекція? — Ліза всміхнулася. Несподівано я помітив, що вона ще більше почала сутулитися. Таке бувало, коли вона надзвичайно стомлювалася та (або ж) сумувала. Тому не став звертати її увагу на цей факт.

— Та, ти знаєш, надто вже близько я знайомий із цією хворобою, щоби про неї ще щось слухати. — Я облизав сухі губи. — Неприємно стало.

— Зрозуміло, — протягнула вона.

— Ти думаєш, Катя нічого не розповість батькам?

— Ти знаєш, думаю, не розповість. Інакше вони точно заберуть її до себе. А вона надто боїться цього.

— А ти сама наполягатимеш на тому, щоб її забрали?

— Поки не знаю. Варто було б. Але насправді мені її шкода. Що вона там робитиме? — запитала Ліза, заходячи в маршрутку.

— Принаймні там буде безпечніше. Я вважаю, що її треба туди відвезти.

Ліза повела плечима. Далі ми не говорили. У маршрутці було досить гамірно, тож обговорювати нашу проблему було б недоречно.

Я роздивився. Транспортний засіб виявився не надто наповненим. Я помітив кількох сусідів. В останню хвилину встигнув забігти ще один чоловік. Він здавався якимсь метушливим. Очі були ніби налякані. Чолов’яга озирався в пошуках місця. Несподівано його погляд зупинився на мені. Очі часто закліпали. Він швидко відвернувся та сів на вільне місце біля нас.