У серці щось калатнуло. Десь я його вже бачив… Де? Ох, так! Я ж якось стежив за ним, запідозривши, що він мене переслідує. Він зустрічався з якоюсь жінкою біля Лізиного будинку. Він тоді теж так дивно глянув на мене. У голову знову прокралися неприємні підозри. Чоловік був невеликої статури, не надто старий. Руки видавалися досить сильними. Я намагався непомітно для нього добре його роздивитися. Однак не вийшло: він це помітив та запитально глянув мені в обличчя. Я повернув голову до вікна…

Чоловік вийшов на зупинці услід за нами. Ліза нічого не помітила. Я вирішив поки промовчати. Натомість дав їй пакет і, посилаючись на нагальні справи, про які буцімто забув, залишив її. Хотілося простежити за ним.

Однак не вдалося: варто було на кілька хвилин відволіктися, щоби попрощатися з Лізою, як незнайомець невеликої статури та із сильними руками безслідно зник…

То був папірець із наклеєними на ньому літерами. «Якщо ти не хочеш, щоб усі дізналися, що ти накоїв, тобі потрібно точно виконати мої вказівки. Поклади…» — решта літер уже горіла.

Дим від спаленілого паперу розвіявся за вітром. Буква за буквою зникали у вогні. Коли не залишилося жодної літери, він кинув шматки розірваного паперу до великої калюжі. Вогонь згаснув. Ще хвильку чоловік дивився на те, що зосталося від такої страшної для нього записки. Подумати лишень, що би було, якби вона потрапила до когось із його знайомих або ж колег! Він із полегшенням зітхнув. Озирнувся. Нікого не було. Змахнув темний попіл зі своєї улюбленої блакитної сорочки. Слідів не залишилося. До відділка було зовсім недалеко. Він швидкою ходою попростував на роботу.

Про незнайомця невеликої статури, якого я вже не раз бачив поблизу Лізиного під’їзду, вирішив поки що не розповідати. Не хотілося просто так намовляти на людину. Сьогодні мені все-таки вдалося простежити за ним та дізнатися, де він живе. А жив він на дві вулиці далі від Лізиного будинку. Не зрозуміло тільки, чому він так часто бував на нашому подвір’ї. Мій товариш із патрульної поліції пообіцяв знайти про нього якусь інформацію. Ми домовилися зідзвонитися сьогодні увечері.

За помешканням Климовича встановили цілодобове спостереження. У його квартирі виявили чимало грошей, а також документи, тому була надія, що він іще повернеться сюди.

Та найголовнішою новиною, що давала надію на те, що справа зрушить із місця, стали свідчення брата вбитого. Він згадав про двох чоловіків, з якими мав справу Артем. Наркоман не знав точно, чим вони займалися, проте був упевнений, що це було не зовсім законно. Ми розділилися: я та Ярик поїхали до одного підозрюваного, а Малашко з Федюкевичем — до іншого.

Наша з Яриком поїздка, на жаль, не дала нічого суттєвого. За час, що ми були в Семенюка (так звали одного з наших нових підозрюваних), я добре його роздивився. Невисокий на зріст. Темне волосся. Кремезний, та більше через повноту, аніж за рахунок м’язів. Навряд це він штовхав мене зі сходів. Надто вже неповоротким був. Однак усе-таки він видався мені якимсь підозрілим. Семенюк однозначно щось приховував від нас. У мене з’явилося відчуття, що певною мірою цей чоловік усе ж був пов’язаний з обома вбивствами. Проте від моєї підозри Ярик відмахнувся.

Ми перевірили його алібі: усе виявилося правдою. Усі названі підтвердили, що він був із ними весь вечір. Увесь вівторок та зранку до вечора в середу чоловік був на роботі. Про це розповіли його підлеглі та брат. У Семенюка було залізне алібі. Та все ж він мені не подобався. Зрештою ми з Яриком фактично ні в чому не просунулися.

Натомість, як виявилося пізніше, Малашкові та Федюкевичу пощастило більше. Справа ставала все цікавішою. Та найбільше клубок заплутався того ж вечора, коли я поговорив зі своїм другом із патрульної поліції. Ще раніше він обіцяв знайти для мене інформацію про чоловіка з нервовим тиком. Вона виявилася надзвичайно цікавою та, мушу визнати, несподіваною. Але про це пізніше. Мені легше подавати події в тій послідовності, у якій вони відбувалися. Так простіше згадувати, а згадувати насправді досить страшно і… Та я не збираюся відволікатися…

Як розповів мені потім Федюкевич, другий колега Заречнюка алібі не мав. Його ім’я — Олег Криж. Колись сидів за кишенькову крадіжку.

З його слів, увесь останній тиждень він пролежав із грипом. Довідка? Довідки не мав, адже нині не працює. Отже, не потрібно ніякого лікарняного. До якого лікаря звертався? Навіщо звертатися до лікаря? Він абсолютно доросла людина й знає, як лікувати грип. Які ліки купував? Та різні. Аспірин, щось для горла. Що в аптеці дали, те й приймав. Які справи мав із Заречнюком? Та ніяких, власне, справ. Просто часом зустрічалися випити пива, з’їздити на риболовлю. Де з ним познайомилися? Та вже давно знайомі. Навіть не пам’ятав, хто познайомив. Чи знав дівчину Заречнюка? Так, звісно, знав. Проте не дуже добре. Вони з Альоною не надто ладнали. Чому? Та не знає, вона взагалі була якась дивна. Йому не подобалися її друзі. Якісь теж дивні були. А що за друзі? Їхні імена? Він не питав їхні імена. Навіщо вони йому? Брат Тьоми? А що з ним не так? Так, він знає, що той наркоман. Ні, його це не бентежило. Яка різниця між Альоною і її друзями та братом Тьоми? Ну… принаймні він не так часто, як вона, з’являвся в Артема. Не муляв очі…

Відповіді Олега Крижа видавалися цілком нормальними. На перший погляд. Та нам не давало спокою, що чоловік не мав алібі. Окрім того, він збрехав стосовно своїх стосунків із Заречнюком. Якщо, звісно, брат Заречнюка не зводив на нього наклепу.

Він не любив друзів Альони. А що за такі підозрілі друзі могли в неї бути? Це знову ж таки заплутувало справу. Хтось із цих двох чоловіків брехав: або брат Заречнюка, що було цілком імовірним, адже він був наркоманом… Або ж Криж, що теж було вірогідно за умови, що то він скоїв обидва вбивства.

Отож Малашко з Федюкевичем вирішили знову відвідати Світлану Слинько (подругу вбитої). Більше того, поговорити про Альону з Катею та Лізою, адже дівчина колись давала Каті приватні уроки музики. Сьогодні ж увечері ми мали знову зустрітись у Лізи вдома.

Перед нашим зібранням, призначеним на шосту годину, я зустрівся з Артемом, моїм товаришем із патрульної поліції. Ми вирішили посидіти в кафе поблизу його відділка. Зараз Артем мав півгодини вільного часу, тож ми відразу перейшли до справи.

— Було нескладно. — Артем усміхнувся та сьорбнув кави.

— Та я й не сумніваюся, — відповів я, з нетерпінням чекаючи на розповідь друга. Я ще навіть не торкався кави, яку мені щойно принесли.

— Особа, про яку ти запитуєш, виявилась-таки цікавою.

Я затамував подих.

— Його звати Олег Криж… — Очі мої збільшилися, настільки сильним виявилося здивування. — …тобі щось говорить це ім’я? — запитав Артем, помітивши мій подив.

— Так, чув уже якось. Продовжуй. — Я нервово сьорбнув кави. Вона здалася мені надто гіркою, я відставив чашку вбік.

— Сидів кілька років тому за кишенькову крадіжку. У принципі, більше нічого не можу сказати. Окрім, власне, однієї деталі. Тоді його підозрювали в крадіжці значно більшої суми, проте не змогли довести.

— Отже, крадій. Усе? Нічого більше?

— Та ні, нічого. А що ти ще хотів?

— Та сам не знаю… Слухай, що ти можеш мені розповісти про слідчого Малашка Андрія Степановича?

— Ну, я його мало знаю. Проте, наскільки я зрозумів, тип мутний.

— Що ти маєш на увазі? — Ця відповідь зацікавила мене значно більше, аніж розповідь про Крижа.

— Кілька років тому його ледь не поперли з роботи. Кажуть, когось убив, скориставшись службовим становищем. За це його, власне, мали б звільнити. Як мінімум. Проте ходять чутки, що він добре комусь заплатив і залишився на службі. А чому він тебе зацікавив?