Як я й просив, мене все-таки дочекалися. Я вибачився за спізнення та хутенько сів у вітальні поряд із Лізою. Катю моя дівчина спровадила до її кімнати. Звісно, ми з коханою були майже певні, що мала підслуховуватиме, та вирішили не акцентувати на тому особливої уваги.

Тепер я не міг не спостерігати за поведінкою Малашка. Такий самий нервозний, як і завжди. Тільки тепер я це сприймав уже по-іншому. Ще жодного разу не бачив, щоб він спокійно міг усидіти в кріслі. Натомість поліціянт часто підхоплювався та ходив кімнатою, розмірковуючи вголос та покусуючи нижню губу. Примружені очі та ледь помітний вогник у них, коли йшлося про шантаж із боку Заречнюка. Як я не примітив того раніше?!

Отож кожен поділився тим, що вдалося дізнатися сьогодні. Ми з Яриком докладно розповіли про нашу розмову із Семенюком. Як і очікували, жодних зачіпок тут не знайшлося, хоча я й повідомив присутніх про дивне нервування Семенюка. Ярик знову відмахнувся від цього: мовляв, той спершу злякався, що ми викрили його незаконні справи із Заречнюком. Усіх, здавалося, задовольнило це пояснення. Проте мушу визнати: не мене.

Відтак обговорили розмову з Крижем. Це було цікавіше. За браком алібі він ставав підозрюваним. Більше того, він підпадав під мій опис невідомого, який штовхав мене зі сходів. «Дивно, — подумалося, — через усю ту новину про Малашка я зовсім про це не розмірковував».

Стосовно того, що за сьогодні дізнався особисто я, то все-таки я волів поки мовчати. Мав намір розповісти про те лише Лізі. Пізніше.

— Отже, — почала підсумовувати Ліза, — у нас додався ще один підозрюваний, що мав імовірний мотив убивства Заречнюка та його дівчини. Олег Криж. Треба дізнатися про справи цього чоловіка із Заречнюком для того, щоб зрозуміти, чи мав той мотив. Ми також розшукуємо зараз Климовича.

— Климович усе ще не з’являвся вдома, — невесело протягнув Федюкевич. — Мені вже це здається підозрілим. Де він може так довго переховуватися?

Однак на це запитання ніхто не зміг дати відповіді.

— Нічого, з’явиться, — лише промовив Малашко. — Живим чи мертвим, а ми його все-таки впіймаємо, — похмуро додав слідчий.

Ярик гмикнув:

— Ну в тебе й жарти!

У коридорі почувся шум. То вийшла Катя. Ліза незадоволено мовила мені:

— Усе-таки підслуховує.

— Та що там такого? — спокійно запитав Федюкевич. — Не розумію, чого ви так приховуєте все це від дівчини. Вона вже цілком доросла. І, до речі, наскільки пам’ятаю ще зі школи, вона ніколи не давала себе образити. Тож усе гаразд. Ще коли мала років десять, з нею навіть боялися сваритися однокласники. Ти ж сама розповідала, — усміхнувся Федюкевич і глянув на Лізу.

— Так, але й язик за зубами вона тримати не вміє.

З коридору долинув шум, щойно мала почула мої слова. Катя із силою грюкнула дверима. Ліза гмикнула й знову незадоволено похитала головою.

— Дивіться, щоби про те, про що ми тут говоримо, ніхто інший не дізнався. — Малашко був явно незадоволений подібною перспективою.

— Не хвилюйтеся, я вже говорила з нею з приводу цього.

— Твої слова мене заспокоюють, та не дуже… — Я знав, що Каті далеко не завжди можна було довірити якусь таємницю. Якщо не сказати взагалі «ніколи».

— Не потрібно сперечатися, — втрутився Ярик. — Просто нагадайте своїй сестрі про таємницю слідства ще раз. Поясніть, що то може бути надто небезпечно для неї самої.

— Та я впевнена, що Катя більше нікому нічого не розповідатиме. Я вже з нею дуже добре поговорила.

— Більше?! — Кожен із нас насторожився. — Що ви маєте на увазі, кажучи «більше»? — Малашко напружено чекав на відповідь.

Ліза важко зітхнула, перш ніж відповісти:

— Я підозрюю, що Катя вже могла щось розповісти своїм друзям. Хоча вона й заперечує цей факт.

— Ти маєш на увазі отих друзяк, з якими вона зустрічалася, коли я був у лікарні?

— Що за друзі? — Суворі очі Малашка зупинилися на Лізі.

— Свєта та її хлопець Вова, не пам’ятаю їхніх прізвищ. Навчаються зараз у МЕГУ[3]. Я їх не дуже люблю. Надто вони проблемні. Особливо цей Вова. Якось він ледь не побився в нас удома ще з одним хлопцем. Я тоді їх усіх вигнала й заборонила Каті з ними бачитися.

— Що ваша сестра могла їм розповісти?

— Усе, про що ми розмовляли того першого вечора, як зустрілись у мене. Ну й плюс про те, що Назар упав зі сходів.

Ярик і Малашко аж присвиснули.

— То надто багато інформації! — гаркнув Малашко.

— Вона запевняє, що нічого не розповідала.

— А ви тому вірите? — запитав Ярик.

— Та не особливо, — відповів я за Лізу.

— А що то за хлопець із дівчиною? Що ще ви можете про них розповісти?

— Та більше нічого такого. Хіба що… Хіба те, що вони обоє займаються карате.

— Ви вимовили це якось дивно, — зацікавився Малашко. — Про що ви зараз подумали?

— Ні про що таке… Ні… Ні про що таке. — Ліза на хвильку задумалася, але потім махнула головою.

— А все-таки скажіть-но нам, що була за думка, — наполягав слідчий.

— Та, власне, я подумала, що їм могло стати фізичної сили здійснити два вбивства. А потім іще й спихнути Назара зі сходів. Навіть дівчина могла те зробити.

— Так, але ж який у них резон це робити?

— Хіба ж у них міг бути мотив? — повторив запитання Малашка Ярик.

— У тім то й річ, що в них нема абсолютно ніякої причини для вбивства когось із цих людей. Просто мені тоді здалося таким дивним те, що вони так несподівано з’явилися. Я давненько вже про них нічого не чула.

— Я вважаю, що то був просто збіг, — мовив, вислухавши Лізу, Ярик.

Кожен із нас на хвильку замислився. Коли трапляються два настільки заплутані вбивства, підозрюєш абсолютно кожного.

— Можливо, у них усе-таки був якийсь мотив? — задумливо промовив Малашко.

— Та ні, — з упевненістю заперечила Ліза. — Я не можу сказати, що так уже добре знаю їх, проте не думаю, що в них могла бути якась причина позбуватися тих двох людей. Вони ж навіть не були знайомі.

— А звідки ви знаєте, що вони не були знайомі? — раптом перебив Лізу Малашко.

Дівчина зам’ялась і трохи помовчала.

— Не знаю, може, і були знайомі, — продовжила вона.

— Ви щось іще знаєте про них? — Малашко, я б сказав, надто затято розпитував Лізу.

— Ні, більше нічого, — тихіше, ніж зазвичай, промовила кохана. Мені не подобалося, як слідчий її допитує. Я кинув на нього невдоволений погляд. Малашко теж глянув на мене і, певно, зрозумівши, що маю на увазі, трішки пригальмував.

— Точно, — відповіла Ліза на останнє запитання поліціянта.

— Ну, гаразд, — мовив Малашко. — Спершу все-таки зупинимося на Крижі та Климовичі. Мені здається, якщо знайдемо Климовича й зрозуміємо, чим, власне, займалися Криж із Заречнюком, то матимемо певні ключі до розкриття справи.

Усі погодились із зауваженням слідчого.

— І ще одне до вас, Лізо, запитання, — додав Ярик.

— Так, — лише промовила вона.

— Ви знали когось зі знайомих убитої?

— Ні, нікого не знала. Тільки хіба що сусідку, яка мені її порадила. А що?

— А скажіть, у цієї Альони могли бути якісь підозрілі друзі?

— Підозрілі?

— Так, — цього разу в розмову втрутився я. — Криж скаржився, що в неї були якісь не вельми приємні друзі, тому він її не любив і не дуже хотів спілкуватися.

— Ні, ти знаєш, вона була цілком нормальною людиною. Не думаю, що в неї могли бути подібні знайомі. Хоча… вона ж зустрічалася із Заречнюком, а він займався чимось протизаконним. Може, і були ще якісь такі друзі. Не забувайте, що я вже давно з нею не спілкувалася. Добрі чотири роки. Ми з нею лише віталися, коли бачилися. Ну, ще могли порозпитувати одна одну, як справи. Усе. Та й узагалі ми перетинаємося не так часто. Точніше, перетиналися, — швидко виправилася Ліза. Я помітив, що їй стало ніяково.

— Та ні, ваші слова, власне, співпадають зі словами подруги вбитої, Світлани Слинько. Вона теж сказала, що в дівчини аж ніяк не могло бути подібних друзів. Навіть про Заречнюка вона схвально відгукувалася.