— Він веде те розслідування.

— А, те подвійне вбивство? Чув. Кажуть, заплутана справа… Малашко, певно, якоюсь мірою має бути задоволений через смерть того хлопця, як там його?

— Артем Заречнюк, — нагадав я. — Що ти маєш на увазі під «задоволений»?

— Ну, як? Колись, десь півроку тому, у них був конфлікт. Заречнюк вплутався в якусь бійку в барі. А там був Малашко. Вони побилися. Потім Заречнюк отримав чотирнадцять діб за хуліганство. Малашко тоді був дуже незадоволений, що хлопець отримав мало.

— Та ти що! А нам він нічого про цей випадок не розповідав. — Мені ставало все цікавіше.

— А що там розповідати? Нічого особливого там у принципі нема, — байдуже мовив Артем. — Я теж вважаю, що цей придурок мало отримав. Він чинив спротив поліції, між іншим.

— А цей Ярик, його напарник. Що ти можеш сказати про нього?

— Що можу сказати?

Я ледь кивнув головою на знак підтвердження мого запитання.

— Та ще менше, ніж про Малашка. Ярик у нашому місті взагалі недовго працює. Раніше працював у Львові.

— Чому переїхав?

— Не знаю. Без поняття. — Артем загледівся на молоду дівчину, яка щойно ввійшла до бару. Її відразу ж зустрів хлопець. Артем відвернувся. — Ти йому особливо не вір. Цьому Малашку, — продовжував. — Не знаю, наскільки то правда, що про нього розповідають, проте вважаю, що диму без вогню не буває. Окрім того, цей Малашко відомий своїм нестійким характером. Часом буває досить неврівноваженим. На мій погляд, таким не слід працювати в поліції. — Артем допив каву. — Ну, добре, бігтиму. Дякую за каву.

— Та будь ласка, — я всміхнувся. — Дякую за допомогу.

— Пусте. — Артем махнув рукою. — Ти йдеш?

— Ні, я ще посиджу.

— Ну, добре, тоді бувай. — Ми потиснули один одному руки, і він швидкою ходою пішов, на виході ще раз кинувши погляд на дівчину.

Я ж залишився зі своїми роздумами. «Малашко — вбивця. Малашко — вбивця», — крутилося в моїй голові. «Неврівноважений, мутний тип…» — повторював я подумки слова Артема. Неврівноважений. Що ж робити?

Недаремно він мені одразу не сподобався. Запитати його про ту справу, за яку його ледь не вигнали з роботи? А якщо розізлиться? І потім не захоче розповідати про хід розслідування? Але ж цікаво було б побачити його реакцію на це запитання. А якщо він усе-таки пов’язаний з останніми двома вбивствами? Малашко з убитим були знайомі… Це ж треба… Аж надто підозрілим видається те, що він навіть і словом не обмовився про знайомство з хлопцем.

Заречнюк когось шантажував. Невже Малашка? Малашко вбивця! Тоді ми всі в небезпеці. Я, Ліза, Катя… Та навіть Федюкевич, Ярик… Той, хто швидше докопається до істини в цій справі. Ні, певне, запитувати поки що не варто. Натомість у мене з’явилась ідея.

Я вийшов із кафе та попростував до Лізи. Скоро мали прийти всі інші. З голови ніяк не виходила новина про Малашка. Накрапав невеликий дощ. Я накинув капюшон.

Треба неодмінно дізнатися, кого ж шантажував Заречнюк. І це обов’язково потрібно зробити, випередивши Малашка. Хоча дурне зауваження. А якщо Заречнюк шантажував саме Малашка? Тоді, власне, усе ставало на свої місця. Малашко вбиває Заречнюка. Дівчина хлопця могла стати свідком або просто бути в курсі справ Тьоми. Що ж до мене… Малашко підозрював, що я щось знаю, тому вирішив мене прибрати. А Ігор Климович? Просто зациклений на підгляданні за жінками? Теж цілком можливо.

Одне я чітко збагнув: розслідування потрібно проводити самостійно. Не можна всього розповідати Малашкові… Раптом я змінив свій маршрут. Стас зараз мав бути вдома. Я хутко побіг на зупинку. Скоро приїхала потрібна мені маршрутка. За п’ятнадцять хвилин я вже заходив до невеличкої крамниці в Стасовому дворі. З порожніми руками йти не хотілося. Я купив коробку цукерок для його матері та дві пляшки пива й чіпси для нас. Ще за десять хвилин Стас проводжав мене у свою кімнату.

— Я взагалі-то ненадовго. Хотів тобі подякувати за допомогу з проектом. Без тебе мене, напевне, просто погнали б із роботи. — Ми повсідались у кріслах у кімнаті товариша.

Його квартира була не надто великою, як, власне, усі квартири в «хрущовках». Шпалери вилиняли, меблі були куплені ще зо три десятки років тому.

Стас сьогодні був неголеним та й узагалі ніяким: надто вже переймався тим, що не міг знайти роботу. За ті роки, що ми не бачилися, він досить змінився. Хлопець уже відростив собі невеличкий пивний живіт, і, здається, у нього намітилася лисина. А ще ж навіть тридцятки нема. З дівчатами в нього теж якось не складалося.

— Ти як хочеш, а я тобі все-таки дам частину свого гонорару.

Стас відмахнувся.

— Та це не обов’язково. — З виразу обличчя стало зрозуміло, що цих грошей він усе-таки потребував.

— Ти їх заслужив, — мовив я, — тому відмови не прийматиму.

— Як хочеш. — Стас чомусь навіть не глянув мені в обличчя. Лише пізніше я зрозумів його поведінку.

— Слухай, хочу ще дещо в тебе запитати. — Я нахилився ближче до нього й заговорив пошепки, аби нас не почула його мати.

— Та чого ти, — не дав мені розпочати Стас, — мама не почує, кажи нормально.

— Справа надто серйозна, не хочу ризикувати, — відповів я, не підвищуючи голосу.

Стас відмахнувся: мовляв, можеш не боятися, точно не почує. Та я продовжував так, як і почав:

— Хто б міг вивести мене на друзів Заречнюка?

— На друзів Заречнюка? А нащо тобі? — Стас відкоркував пляшку холодного пива та із задоволенням відсьорбнув.

— Ну, як «нащо»? Ти що, не знаєш, що відбувається? — Я аж здивувався цьому запитанню й навіть дещо образився на його байдужість.

— Ну, я знаю, що відбувається. — Він продовжував спокійно пити пиво. — Але ж ти співпрацюєш із поліцією. Хіба вони не можуть знайти цю інформацію?

— Можуть, звичайно. — Я вирішив не розповідати другові про Малашка. — Та ми розділили завдання, щоб було ефективніше. Це моє завдання. — Стас, здається, повірив моїм словам.

— Спробуй поговорити з Вітьком.

— З Вітьком?

— Так, це адмін того сайту, де я знайшов Заречнюка. Я знаю, Вітьок спілкується в реалі з багатьма із сайту. Тож цілком можливо, що він тобі щось розкаже.

Я записав мобільний хлопця. Це вже було щось. Ще трохи посидівши в Стаса, я відкланявся та поспішив до Лізи. За моїми підрахунками, я запізнювався майже на двадцять хвилин.

На вулиці продовжував накрапати невеликий дощ. «Добре, що нема грози», — міркував я. Чекаючи на зупинці на маршрутку, набрав номер Віті. Не пощастило: ніхто не відповів. Двічі прослухавши довгі гудки, вирішив подзвонити пізніше. За хвилину мені зателефонувала Ліза: мовляв, усі вже зібралися, чекають лише на мене. Я пообіцяв, що буду за десять хвилин. Попросив, щоб без мене не починали. Звісно, за цей час я приїхати не міг. Але не хотілося нічого пропустити. Уточнив, чи вже є Малашко. Ліза ствердно відповіла. Чи не хочу я з ним поговорити? Ні, не хочу. Цікавився просто так. Скоро буду…

Як я й розрахував, моє спізнення затягнулося на двадцять хвилин. Близько восьмої вечора я вже підходив до Лізиного під’їзду. Попри обіцянки відповідних служб відновити електропостачання до вечора п’ятниці, здавалося, що ніхто навіть і пальцем для того не ворухнув. Через тінь, що падала від великих дерев, яких було аж надто багато біля будинку, надворі видавалося ще темніше. Дощ не припинявся. Перед тим, як увійти в приміщення, ще раз озирнувся: майже порожньо. Лише двоє хлопчаків років десяти каталися на великах. Краєм ока, заходячи до під’їзду, серед дерев я помітив іще когось у темно-синьому піджаку. «Сподіваюся, вони не розпочали без мене, — думалося мені. Я нервувався. — Гм, десь я вже бачив такий піджак…»