— Я вже не їду за маршрутом, — ліниво мовив водій.

— Мені байдуже, аби тут не стовбичити. — Я навіть не став чекати, чи він мене впустить. Забігаючи в маршрутку, я ще раз швидко озирнувся. Нікого. Лише гілля дерева, біля якого я щойно стояв, неприродно сильно захиталося. Так, неначе хтось щойно пройшов повз.

— Я вже їду додому, живу біля автовокзалу. — Він усе ще не зачиняв двері.

— Чудово, і мені туди, — відказав я, хоча жив у протилежній частині міста. — Зачиніть, будь ласка, двері. Холодно.

— Холодно? А мені парко. — Нарешті двері зачинилися. Я ще раз інстинктивно роззирнувся в салоні. Тут нікого не було. Нарешті я в безпеці.

Маршрутка поволі набирала швидкість.

Наступного дня із самого ранку я почав надзвонювати Віті. Це виявилося справою не з легких. Спочатку хлопець був поза зоною досяжності. Потім монотонний голос оператора сповістив про те, що «зараз абонент не може прийняти ваш дзвінок». Очевидно, у пацана це був не єдиний номер. Лише близько дванадцятої години мені нарешті пощастило. Голос у слухавці був сонним:

— Алло!

— Вітя?

— Вітя, — підтвердив молодий чоловік.

— Доброго дня! Мене звати Назар Якимишин. Ви знали Артема Заречнюка?

— А чому «знали»? — голос звучав так само апатично. — Я й зараз його знаю. — Відтак хлопець видав звук, що віддалено нагадав мені сміх.

— Мушу все-таки наполягти на слові «знали», — продовжив я. — Його недавно вбили…

— Що? Це взагалі хто? — перебив мене він. — Це що, якийсь жарт? — Схоже, сон від хлопця поволі відступав.

— На жаль, ні. Я займаюся цією справою, мені потрібно з вами поговорити, проте не по телефону. Де ми з вами могли б зустрітися?

— А ви що, з поліції?

Я не наважився брехати.

— Ні, проте зараз працюю на них. То де й коли ми можемо зустрітися?

Здавалося, цей Вітя все ще не міг утямити, що відбувається. Подумавши кілька секунд, він відповів:

— Можна зустрітися в кафе «1 + 1». Знаєте, де це?

— Так, приблизно знаю. О котрій? Зможете за годину?

— Зможу, я тут якраз недалеко живу.

— Чудово. Я середнього зросту, невеликої статури. Досить коротко стрижене волосся, на підборідді велика родимка. У руках триматиму… — Я задумався. — У руках триматиму газету. На мені будуть джинси та біла футболка.

— Зрозумів. Думаю, упізнаю. — Хлопець швидко кинув слухавку.

Терпіти не можу такої неввічливості!

Годину по тому я був у домовленому місці. Більше того, у кафе я сидів уже хвилин двадцять. Номер Віті не відповідав. Це почало мене дратувати. Раптом зовсім поряд хтось промовив:

— Не став брати слухавки, аби не палити вам гроші.

Я здригнувся й різко озирнувся. Поряд стояв хлопець на вигляд років двадцяти.

— Вибачте, не знав, що так вас налякаю. — Він сів навпроти мене.

До нас підійшла офіціантка.

— Пиво, — замовив він. — «Оболонь» є?

— Є. А ви що будете? — звернулася дівчина до мене.

— Я нічого не хочу, дякую.

— На службі не вживаєте?

— Прошу? — не зрозумів я його запитання.

— Кажу: на службі не вживаєте? — іще раз запитав він, потерши своє заспане обличчя.

Скоріше за все, після мого дзвінка хлопець ще поспав. Від нього тхнуло перегаром. Більше того, мені стало зрозуміло, що він усе-таки вважає мене ментом. Я не став цього спростовувати.

— Так, не вживаю. Ви праві. — Дівчина глянула на мене з цікавістю й, нічого не відповівши, пішла виконувати замовлення.

— Отже, Тьомку таки пришили? — розпочав розмову Вітя, уп’явши в мене свої сірі водянисті очі. Від такого неочікуваного запитання я аж розгубився на хвильку.

— Наскільки розумію з вашого запитання, ви не здивовані?

— Ну, не сказати, що взагалі не здивований. Останнім часом я мало з ним спілкувався. Це раніше ми частенько зустрічалися. Був тоді в нас спільний друг. Потім він поїхав на заробітки до Португалії, а я знайшов роботу. Тьома теж постійно був зайнятий. Так і вийшло, що ми мало бачилися.

— А чим жив Артем Заречнюк?

— Та то тим, то тим. Нормальної роботи він не мав. Через це в нього постійно були проблеми з дівчиною.

— Вибачте, я переб’ю: його дівчину звали Альоною?

— Ну, так. А чому теж «звали»? — Він усміхнувся.

— Її теж убили, — констатував я.

Усмішка вмить зникнула з обличчя Віті.

— Що? — тільки й промовив він.

— Так, на жаль, це теж факт. Отже, як бачите, справа серйозна. То що ще цікавого ви можете мені розповісти?

Спершу в хлопця ніби відняло мову, проте він опанував себе й продовжив.

— Якось, не так давно, ми з ним бачилися, — почав він поволі, — якраз-таки в цьому кафе. Вирішили випити пива. Він сказав, що отримав гарну роботу. — Я уважно слухав, не перебиваючи. — Я запитав, що за робота, та Тьомка лише відмахнувся, не став розповідати. Мені одразу спало на думку, що це щось не зовсім законне, адже він вихвалявся, що отримає за неї величезні гроші. А такі гроші не отримують відразу ж, як тільки влаштовуються. Принаймні не в нас і не в наш час. Я запитав, чи впевнений він, що його не розведуть, як останнього лоха. Тьома запевнив, що ні. Потім усе-таки натякнув, що продовжує справу одного свого друга, тому все має бути надійно.

— Що за друг?

Віті принесли його замовлення. Він злегка кивнув офіціантці й відсьорбнув. З виразу його обличчя я зрозумів, що це було те, чого він чекав із нетерпінням. Потім хлопець продовжив:

— Того чоловіка я не знав. Проте якось мені розповідав той наш спільний знайомий, про якого я вже сьогодні згадував, що був колись у них іще один друг, журналіст. Та він ув’язався в якесь розслідування, і його вбили. Дімка — це так звати нашого спільного друга — натякнув, що замість того, щоб повідомити поліцію про свою знахідку, він почав когось шантажувати. От його й пришили.

— Зрозуміло. А чому ж ви все-таки подумали, що Артем продовжив роботу того журналіста?

— Та сам не знаю. Просто інтуїція якась. Розумієте, посмішка тоді в Тьоми була якась незвична, хитра. Ну, я точно можу сказати, що його робота мала бути не надто чистою. Потім він сказав про продовження справи його друга, от я відразу ж і пов’язав усе це.

— А ви щось знаєте про розслідування того журналіста?

— Ні, про це — нічого. Знаю лише, що його звали… як же то його звали… Сергій… Сергій Вакулін… ні, стоп… Сергій Бакулін. Точно.

— Точно?

— Так.

Я записав ім’я журналіста.

— А ви щось знаєте про його вбивство?

— Чиє?

— Ну, цього журналіста маю на увазі.

— Звичайно. — Насправді я ніколи не чув його імені. Новинами взагалі мало цікавився. І без того в житті вистачає. Хлопець із цікавістю глянув на мене. Я зрозумів, що означав той погляд. — Я не маю права щось вам розповідати, — мовив я офіційним тоном.

Мене став розважати той факт, що він вважав мене за поліціянта. «Але ж бовдур, — міркував я тоді подумки, — навіть не запитав у мене посвідчення». Я гмикнув. Вітя не звернув на те уваги. Натомість запитав:

— А ви вже знаєте щось із приводу вбивства Тьоми?

— Ну, я ж сказав, що не маю права про таке розповідати.

— Вибачте. — Хлопець знову сьорбнув пива й відкинувся на спинку стільця.

— Ви щось іще можете додати про Артема Заречнюка?

— Ні, більше нічого. — Хлопець помізкував. — Ні, точно більше нічого.

— Тоді дайте, будь ласка, відповідь на таке запитання. Ви сказали, що Заречнюк мав проблеми зі своєю дівчиною. У чому вони полягали?

— У чому вони полягали? — Вітя кисло посміхнувся й поставив напівпорожній кухоль із пивом на стіл. — Та хіба можна знати, чого тим бабам треба? Наскільки я зрозумів, усе це було тому, що Тьомка не мав постійної роботи. Він іще тоді мені сказав, коли знайшов ту вигідну справу: «Нарешті Альона заспокоїться». Тьома був дуже задоволений. Це було видно одразу. Він був упевнений, що в нього все вийде. До речі, він підозрював, що Альона його зраджувала. Доказів не мав. Тільки побоювання.