— Так, цікаво. А що ви можете розповісти про цю дівчину?

— Та не знаю, нормальна наче дівка. Нічого поганого не можу про неї сказати. Була вчителькою музики, підробляла репетиторством. Усе. — Вітя розвів руками.

— Чудово, ви неабияк допомогли. Дуже вам дякую.

— Та нема за що. Завжди радий. — І хлопець знову так само кисло посміхнувся. Складалося враження, що він не дуже полюбляє поліцію.

Ми потиснули один одному руки й розпрощалися. Я вийшов із кафе цілком задоволений.

— То ти хочеш сказати, що Заречнюк усе-таки шантажував Малашка? Ти в цьому впевнений? — Ми стиха розмовляли в Лізиній кімнаті. Катя зараз поралася на кухні. Батьки їхні влаштувались у вітальні. Я просто не міг чекати й витягнув Лізу з кухні, де вона готувала разом із сестрою.

— Ну, а які ще докази тобі потрібні? — Я вже встиг розповісти їй усе, що мені повідомив Вітя. — Я читав в інтернеті про справу того журналіста. Якраз незадовго до смерті він почав вести передачу про перевертнів у погонах. Його проект мали транслювати на всеукраїнському телебаченні. Журналіст скоро мав переїжджати до Києва. Він мав готовий матеріал на дві перші передачі. Несподівано зник. Деякий час по тому його знайшли мертвим, зарізаним. Розумієш, передача мала стосуватися перевертнів у погонах. Тобто про поліцію.

Ліза мовчала.

— Усе збігається, — промовила вона нарешті. — Заречнюк шантажує Малашка. Той його вбиває. Можливо, Альона теж щось знала. Малашко вбиває і її. — Ліза знову помовчала. — Ну, а як же волосся жінки?

— Малашко міг його підкинути.

— А Климович та Криж?

— Узагалі нема ніяких доказів того, що вони пов’язані з убивствами. Та, власне, я не думаю, що це буде важко дізнатися. У мене є адреса Крижа, я міг би спробувати з ним розібратися.

— Це ж може виявитися небезпечним.

— Залучу Артема.

— Твого друга з патрульної поліції? — Я кивнув. — А як же Федюкевич та Ярик?

— Мені поки що не хочеться їм те все розповідати. Зрозумій мене. Вони ще можуть подумати, що ми наговорюємо на їхнього начальника. Не забувай, для них він авторитет, а от ми — просто знайомі, тобто ніхто. — Я наголосив на останньому слові.

Я підійшов до вікна. Усе було таким заплутаним та неприємним. Не хотілося їй зізнаватися, але мені теж було дуже страшно. Ні, навіть не страшно, а моторошно від думки, що за мною хтось стежить. І стежить не просто так, а з метою вбити. Нарешті я повернувся до Лізи обличчям.

— Про що ти задумався?

— Та я навіть не знаю, про що мені думати. — Я стомлено всміхнувся. — Ти, головне, пам’ятай, що все буде гаразд. Добре? Ти мені віриш? — Я простягнув до неї руки, щоб обійняти.

— Тобі вірю. — Ліза усміхнулась і підійшла до мене. — Але все-таки я не можу не хвилюватися за тебе.

— Назаре! Лізо! — то кликала Катя. — Ну, де ви там? Ми вже сідаємо до столу! — Катя зазирнула до кімнати. — Ну, добре діло! — поскаржилася дівчина. — Мене лишили на кухні, а самі тут обнімаються!

— Катю, перестань! Іди краще, ми зараз підійдемо.

— Лізо, я вже все зробила. Батьки чекають.

Ми з Лізою глянули одне на одного.

— Пішли вже, — мовив я.

Раптом до мене підбігла Катя й обійняла мене.

— Назаре, ти ж скажеш Лізі, щоб вона мене не відправляла в село?

— Ні, не скажу. Ти сама знаєш, що в нас тут відбувається зараз. Там тобі буде безпечніше.

— Назаре, але ти вже! — Катя якось дивно глянула на мене. Часом мені важко було втямити, про що вона може думати. Мала ображено тупнула ногою та швидко вийшла з кімнати.

— Ну, що ти з нею робитимеш? — Ліза подивилася сестрі услід. — З одного боку, я її розумію. А з другого, — знаю, що так їй буде тільки краще. Та й мені набагато спокійніше, якщо вона буде далеко звідси. — Ліза зняла з мене щось.

— Що це?

— Волосся Каті. Щось воно в неї останнім часом дуже випадає. Уже не знаю, що з тим робити.

— Відправ її в село. Свіже повітря. Вітаміни на городі. Ніяких стресів. Усе одразу стане гут. — Я усміхнувся.

— Може, і так. — Вона теж усміхнулась і зняла з мене ще волосся.

— Ну, де ви там?! — то вже кликала Лізина мама.

Ми не змогли спокійно посидіти з Лізиними батьками. Дуже скоро в мене задзвенів мобільний. То був Малашко.

— Ви зараз не зайняті? — почув я якийсь далекий голос слідчого.

— Трохи є, а що таке?

— Хто це? — поцікавилася Ліза.

Ми всі якраз сиділи за столом. Я пояснив їй на мигах. Лізине обличчя враз спохмурніло. Вибачившись, я вийшов із вітальні, встигнувши почути, як Лізин батько запитав, хто мені телефонує. Відповіді на це я вже не чув, та й мені було не до того. Я слухав, що мені каже слідчий.

— Ми щойно знайшли труп Климовича. Ви можете під’їхати? Потрібно, щоб ви підтвердили, що саме цей чоловік стежив за Лізою та її сестрою.

Спершу я навіть не знав, що сказати. Ще одне вбивство. Мене потягло на блювоту.

— Ви випадково зараз не в Лізи?

— У неї, а що?

— Тоді вам не треба далеко йти. Це тут недалеко, на пустирищі. — Малашко пояснив, куди потрібно йти.

— Я скоро буду.

— Ви не обминете це місце, зараз тут дуже людно.

— Скоро буду, — ще раз повторив я й від’єднався.

Усіх присутніх повідомив, що мене раптово викликали на роботу. Лише Ліза зрозуміла, що я сказав неправду. І, можливо, Катя.

Малашко з огидою та навіть деякою, як мені здалося, ненавистю глянув на розрубане тіло Климовича.

— Не дивіться так довго, — сказав він мені, проте дещо із запізненням. Я все-таки встиг знову кинути погляд на труп, але одразу ж був змушений відвернутися. Особу ледь можна було впізнати. Голова розрубана навпіл. Мозок витік і злився з величезною калюжею крові. Усе тіло було порубане на шматки.

— Псих! — з огидою кинув Ярик. — Це міг зробити лише псих! — Поліціянт сплюнув та відійшов убік.

Я знову відчув, що мене нудить. Облизав сухі губи. Відтак підтвердив, що то таки він стежив, і теж відійшов. Місце вбивства було обгороджене поліційною стрічкою. За нею зібралося чимало народу. Двоє поліціянтів намагалися їх усіх розігнати.

— Хлопці, ви знайшли знаряддя вбивства? — запитав Малашко в помічників. Але ті лише понуро похитали головами. Один із них, зовсім молодий хлопець, виглядав занадто блідим.

— Олеже, з тобою все гаразд? — спитав Малашко. Хлопець безсило похитав головою.

— Так, — мовив він. Проте видно було, що почувається надто погано.

— Іди трохи пройдись, — порадив йому Ярик. Олег швиденько кудись побіг.

— Зовсім молодий, ще недосвідчений, — пояснив мені напарник Малашка.

— Навіщо йти в поліцію, якщо такого боїшся?! — незадоволено гмикнув Малашко.

— А вам хіба приємно на це все дивитися? — Моє запитання навіть мені самому здалося дещо ворожим.

Малашко якось дивно на мене глянув, відповівши не одразу:

— Звичайно, що неприємно, але ж мушу.

Ярик перервав нас:

— За твердженням експертів смерть настала вночі.

— Як завжди, уночі. Усі вбивства в цій довбаній справі стаються вночі. Немов якийсь демон виходить на полювання, — перебив його Малашко.

— Я скажу на твоє зауваження лише одне: це може бути тільки божевільний.

— На що ви натякаєте? — тепер втрутився я.

— Я хочу сказати, що вбивця, якого ми з вами шукаємо, псих. Він прибив трьох людей. З них одного просто зарубав. Ви вважаєте це нормальним?

— Звісно, що ні. Але…

— Але що? — як завжди, роздратовано запитав Малашко.

— Вам не здається, що не той почерк?

— А почерк якраз-таки, скоріше за все, той, — зітхнув Ярик. — Ми знову знайшли волосся. Чомусь мені здається, що воно належить тій самій таємничій жінці. Усі подробиці пізніше, від експертів.