Катю дійсно можна зрозуміти: у місті все ж цікавіше. Особливо для молодої людини. Утім, я теж наполягав на переїзді. Відтак Катя, здавалося, мене просто-таки зненавиділа… Що ж із тобою робити, Катюшо? «Катя-кат-Катя-Катерина-кат»… — крутилася на думці дурна гра слів.

Парко. Страшенно починала боліти голова. Я стояв біля Крижевих дверей, але не наважувався подзвонити. Мені хотілося поспілкуватися з ним та спробувати викрити. Він щось приховував, і потрібно було будь-якою ціною дізнатися, що саме.

Я простягнув руку до ґудзика дзвінка, проте вкотре не наважився натиснути. Опустив руку до кишені. Намацавши невеличкий ніж, що про всяк випадок тепер носив, підстраховуючись від будь-якої несподіванки, трішечки заспокоївся. У під’їзді зависла, здавалося, мертва тиша. Раптом на якомусь із верхніх поверхів хтось щось крикнув, рипнули двері, і на тому натяк на присутність людини десь поблизу вичерпав себе. Я подзвонив у двері…

Дуже скоро двері прочинилися. Крізь щілину на мене дивився Криж. У ніздрі відразу ж ударив сморід горілки та тютюнового диму. Щоправда, від недешевих цигарок. «Поганенький ланцюжок, — подумалося тоді. — З таким можна вибити двері одним ударом ноги».

— Хто ви й чого вам треба? — грізно поцікавився Криж. Утім, його запитання не відповідало виразу обличчя. По його очах я чітко зрозумів, що на своє запитання відповідь він знає. Чолов’яга був напідпитку.

— Мене звати Назар, я від Заречнюка.

— Що? Не зрозумів. Заречнюк уже врізав дуба. Ти хто?

— Його давній знайомий. Ми з ним працювали разом в одній справі.

— Що за справа? — усе ще з підозрами розпитував він.

— Ви хочете, щоб я говорив про це тут? — Я озирнувся.

Криж зіщулив очі, трохи подумав та зняв із дверей ланцюжок. Я увійшов. За спиною зачинилися двері. У моїй голові запаморочилося. Я швидко озирнувся: Криж стояв за моєю спиною, і мені це було неприємно. Кивком голови чоловік указав мені йти на кухню. На маленькому обідньому столі стояла чвертка. Поряд — брудне блюдце із солоними огірками.

— Будеш? — запропонував він.

— У мене язва, я не п’ю, — довелося збрехати. Удома у ворога не їдять.

— Ну, як знаєш. — Він налив собі грамів сто. — Як ти на мене вийшов і чому я тебе ніколи раніше не бачив і не чув?

— Чому ти мене ніколи не бачив і не чув, я не знаю. А проте вважаю це добрим знаком. Виходить, у мене непогана конспірація. — Я посміхнувся.

Сів напроти нього за стіл. Озирнувся: складалося враження, що Криж тут лише ночував, надто вже сильний гармидер. Я продовжив свою історію:

— А сказав мені про тебе отой придурок Женька, брат Тьоми. — Я знову посміхнувся.

— А, отой ідіот? Хай йому. Я ще з першого погляду на нього знав, що йому не можна вірити. Не здивуюся, якщо то він прибив свого брата за якусь копійку, аби дістати наркотиків. — Він гмикнув, потім усе ще з підозрою запитав у мене: — Ну, а що тобі все ж від мене треба?

— Я збираю собі команду, хочу зайнятися однією серйозною справою. Потрібен народ.

— А звідки ти знаєш, що я надійний? І звідки я знаю, що ти надійний?

Криж підсунувся до мене ближче. Останні слова він прошипів, неначе змія. У мене пересохло в роті. Він належав до тих людей, спілкуючись із якими, відразу розумієш, що жартувати не варто. Від його пронизливого погляду стало лячно. Здавалося, він бачить мене наскрізь.

— Заречнюка я знав досить добре й упевнений: він би не працював з абиким. А в тому, чи я надійний, ти зможеш пересвідчитись уже безпосередньо під час роботи. На знак дружби та початку спільної діяльності дарую тобі сувенірчик. Зазирни, тобі сподобається. — Я поставив перед ним подарунок.

Криж розсміявся.

— Ти ж не вважаєш мене таким дурнем? Я кілька разів бачив тебе з мусором. Що ти на це скажеш? Га, Назаре?

Криж розглядав мене занадто прискіпливо. Лише зараз я помітив, що одна його рука постійно перебувала під столом. Я ковтнув слину.

— Я ж сказав: заводжу потрібні знайомства, — промовив я й змусив себе посміхнутися.

— Що там у тебе за справи були із Заречнюком? — Здається, він не звернув особливої уваги на мої останні слова.

— Шантажували одного типа.

— Кого?

— Гм, цього вже я тобі не скажу.

Криж замислився. Стало зрозуміло, що він був у курсі цієї справи. Можливо, і знав, кого шантажував Заречнюк. Я вирішив неодмінно це дізнатися. Це виявилося надзвичайно легко.

— Невже того мусора, з яким ти постійно тиняєшся в нашому районі? До речі, він же й веде розслідування стосовно справи про вбивство нашого спільного друга, чи не так?

— Я бачу, ти знаєш набагато більше, ніж показуєш. — Я теж нахилився ближче до нього, дещо стишивши голос. — Ти ж відразу знав, хто я, коли я прийшов, чи не так? Я давно помітив, що ти за мною стежиш.

— Що? Я за тобою стежу? Мені що, робити немає чого, по-твоєму? — Криж грав свою роль досить непогано, але я йому не повірив.

— Не відмахуйся, мене ти не обдуриш. — Я ще більше нахилився до нього.

Він сидів навпроти, я відчув, як його дихання пришвидшилося: чоловік захвилювався. Несподівано для себе всім своїм єством я відчув небезпеку, яка йшла від нього. Його права рука, що до цього часу постійно була захована, нервово заворушилася.

Момент видався мені надзвичайно напруженим. Минула якась мить, ми мовчки дивились один на одного. Моя правиця останні хвилини дві теж перебувала під столом, у кишені, тримаючи напоготові ножа. Здалося, Криж помітив це лишень кілька секунд тому. Чоловік напружився ще більше…

У двері подзвонили. Тільки зараз, після цього дзвінка, я відчув, наскільки насправді гострою була ситуація.

— Кого ти із собою привів?

— Нікого, — твердо вимовив я, не зводячи з нього очей.

— Тоді мовчи, я не збираюся відчиняти.

У двері загрюкали…

Життя постійно підкидає нам несподіванки. Так сталося й цього разу: то виявилися Малашко і, судячи з другого голосу, Ярик.

— Відчиняйте, поліція! — гукнув Малашко.

— Ах ти, гад! — Криж кинувся на мене з ножем.

Розгубившись, я не встиг вихопити свій. За кілька секунд ми вже лежали на підлозі. Кинувшись на мене, він зачепив посуд, що стояв на сусідньому стільці, і сильно порізався об скалки. Хоч на позір Криж був невеликим, проте мав неабияку силу. Гострий кінчик ножа був притиснутий до мого горла. Я не мав жодної можливості дістати свою зброю. Кров із пораненої руки Крижа капала на мене. Я відчув її свіжий запах. Гуркіт у двері не припинявся. За кілька секунд вони вже виламали двері. Очевидно, почули шум битого посуду та бійки.

— Вставай негайно! Забери від нього ножа! — На Крижа були спрямовані дула двох пістолетів. Чоловік на кілька секунд завмер, потім обережно почав мене відпускати.

— З вами все гаразд? — гукнув до мене Ярик.

— Так, усе добре, — ледь промовив я, переводячи подих, і теж поволі почав підійматися.

— Тільки без фокусів, зрозумів? Підніми руки вгору! — командував Малашко.

На сходовому майданчику почувся шум: повискакували сусіди, та до квартири ніхто не наважувався увійти.

Кримінальник повільно підняв обидві руки. Малашко все ще не опускав пістолета. Ярик підійшов до мене. Я сидів на підлозі. Він нахилився.

— Що за кров? Ви поранені?

Малашко підійшов ближче до Крижа, збираючись одягти на нього наручники. Однією рукою слідчий потягнувся до браслета. Помітивши на мені велику пляму крові, поліціянт на мить утратив пильність. Для Крижа цього виявилося достатньо. Власне, йому нічого було втрачати. Чоловік штовхнув Малашка, той не зміг устояти на ногах і впав, перечепившись через мене. Ще мить — і Криж уже вилетів із квартири.

Вони погналися за ним. Ярик виявився першим, за ним побіг Малашко. У моїй голові все ще паморочилося. Я не міг зрозуміти, що трапилося. Озирнувся. На підлозі валялася купа битого посуду. На мені була кров. Здавалося, я лише зараз почав усвідомлювати, що сталося. «От дурень!» — розмірковував я подумки.