— Але що то може бути за жінка? І де, у біса, мотив? — Я захвилювався.

— А щодо мотиву, — Малашко з огидою скривився, — щодо мотиву, то, якщо наш убивця — псих (а я вже в тому не сумніваюся), мотив і не обов’язково мусить бути.

— Що ви маєте на увазі?

Малашко знову скривився.

— Зачекаємо висновку експертів. Якщо це те саме волосся, що було знайдене на місці вбивства Заречнюка, то й злочинець той самий. Якщо ні, то тут убивця інший, причому все одно, без сумніву, псих. І скажу ще таке: якщо вбивця виявиться тим самим, то в нас уже маніяк. А хто наступна жертва — це вже буде важко передбачити.

Раптом я подумав про те, що мене знову переслідували. Це ж було тут-таки, неподалік. Приблизно в той самий час. Не важливо, раніше чи пізніше. Мені стало настільки моторошно, що я злякався, аби не знепритомніти. Збуджений голос одного з поліціянтів привів мене до тями.

— Ми знайшли сокиру! — кричав він, біжучи в наш бік. — Ми знайшли… — Його голос зірвався, він відкашлявся. — Ми знайшли її за дві вулиці звідси, кинута в кущі.

Малашко, Ярик та я відразу ж кинулися за поліціянтом. Іти довелося хвилин п’ятнадцять. Мені стало ще більш моторошно: сокиру знайшли на зупинці, де я минулої ночі сідав у маршрутку!

***

Три вбивства. За короткий час убивають трьох людей. Причому третього зарубали. Та яке там зарубали? Порізали на шматочки!

Я йшов додому, усе моє тіло заливав піт. Я щомиті облизував висохлі губи. Цієї ночі вбили людину, яка була потенційним убивцею. Експертиза підтвердила підозри слідчих: волосся належало тій самій, як сказав Ярик, «таємничій» жінці. Убивця — жінка.

Сокиру знайшли на зупинці, де я сідав у маршрутку! Мені пригадалося гілля, що неприродно захиталося зовсім поруч зі мною. Цікаво, що б було, якби тоді не приїхала та маршрутка? Мене б теж пошматували, як того Климовича? Я згадав його розрубаний череп та скляні вирячені очі із застиглим виразом жаху. Моторошно. Піт лився по спині…

***

Усе надворі видавалося якимсь непривітним. Ми сиділи в Лізи на подвір’ї. Людей поблизу майже не було. Спочатку всіх відлякував дощ, тепер усі поховалися від спеки. Лише дещо подалі від нас гралося трійко дітей.

Батьки коханої разом із Катею вирішили погуляти містом. Перед тим, як відпустити їх, Ліза взяла з них обіцянку повернутися не пізно. Мовляв, не хотіла, щоб вони потрапили під дощ. Насправді дощу, здавалося, не передбачалося. Сьогодні була на диво спекотна днина. Цього літа таких було мало.

Я вже встиг розповісти Лізі про все, що сталося. Звісно, я не став повідомляти подробиці смерті Климовича. Лише обмежився оповіддю про те, що тепер поліція впевнена, що розшукувана людина точно жінка й точно псих. Про те, де знайшли сокиру, я теж не хотів розповідати, але Ліза дізналася про це від Малашка. Точніше, він розказав, де вони її знайшли, а Ліза вже сама зметикувала, що тієї ночі я теж був на тій зупинці.

— Катька вчора знову втекла з дому. — Моя дівчина сиділа на лавці зігнувшись, підперши голову руками.

Погляд її був спрямований перед собою. Вона була шокована, певне, не менше від мене. Налякана, можливо, і більше. Хоча мій страх був настільки сильним, що я просто не зміг би його описати.

— Що?! Як вона це зробила?

— Не знаю. Сестра, звісно, усе заперечувала, але я їй не повірила. У її кімнаті лежав одяг, від якого смерділо цигарками й дискотечним димом. Мені неважко було її розкусити.

— Уявляю, який ґвалт вона зчинила…

— Не те слово… Я не стала тобі все те розповідати сьогодні вранці. Не було часу, та й… та й ти мене просто приголомшив своїми новинами. — Вона зітхнула. — Щоразу щось неприємне…

— А з ким же вона ходила? З тими двома?

— Так, до того ж із ними був іще якийсь Олег.

— Ти його не знаєш?

— Не знаю я його, — роздратовано мовила дівчина. Ліза дістала цигарку. Підкурила. Останнім часом я помітив, що вона курить усе більше.

— Дай і мені.

Я обережно підкурив, захищаючи вогонь від вітру. «Треба купити запальничку», — подумалося.

— Ще й десь порізалася. — Ліза хмикнула й незадоволено похитала головою.

— Тобто? — Я випустив із рота дим. Відчувалося, як від цигарки заспокоюються нерви. Повз нас пройшли дві бабці.

— Чого ти на них так підозріло дивишся?

— Та йдуть і слухають, про що ми говоримо. — Мене те роздратувало.

— Ти що, не знаєш цих пліткарок? Люблять послухати, а потім переповідати своїм подружкам… А вони хіба дослухалися? — Ліза потерла підборіддя.

— Нам потрібно бути обережними. Ніколи не знаєш, хто стоїть у тебе за спиною.

Ліза неначе зблідла від моїх слів.

— Не зважай на них, — тільки й промовила вона. — Не хвилюйся, зараз це просто пліткарки, що живуть чужим життям. Їм просто не вистачає подій у своєму бутті.

— Ну, може, і так. А проте я не хочу, щоб нас підслуховували. — Я ще раз подивився жінкам услід.

Зараз вони прогулювалися подвір’ям, про щось розмовляли й, мушу визнати, кидали на нас темні погляди.

— Катя десь поранила руку, — продовжила Ліза. — Досить глибока рана. Видно, що чимсь гострим.

— Ти не запитала чим?

— Та запитала, але вона ще дужче розсердилась і роздратувалася. Тільки-от у мене підозри, що вона була не лише на дискотеці.

— Ніколи не знаєш, що ця дівчина може накоїти. — Я похитав головою й усміхнувся; знову затягнувся цигаркою. — Навіть у школі, пам’ятаю, завжди з кимсь сперечалася. Цікава вона в тебе людина. Загалом цілком спокійна, але часом таких вибриків від неї можна чекати! — Я знову всміхнувся.

— Так. А я як її сестра — та ні, як психолог! — мала б її зрозуміти. Але не можу. Я просто божеволію, коли вона мене не слухає. Гм, цікаво. У школі я постійно працюю з важкими дітьми, а з власною сестрою не маю змоги впоратися. Правду, певно, кажуть: коли маєш справу з чужим, то легше. Якщо зі своїм, емоції починають володіти тобою, а це однозначно шкодить. — Ліза ненадовго замовкла, про щось розмірковуючи. Відтак вирішила все-таки змінити тему. — До речі, Назаре, я поспілкувалася з Малашком і непомітно для нього випитала, що він робив у ніч убивства Заречнюка та Альони.

— Ну? — Я напружився.

— Нічого.

— Що, нічого?

— Він спочатку промовчав, ніби про щось задумався. А потім сказав, що весь той час був удома.

— Тобто алібі в нього немає?

— Виходить, що так. — Ліза дістала другу цигарку. — Окрім того, я розвідала, що він робив цієї ночі. Цієї ночі він теж був удома. Живе Малашко сам. Отже, ніхто його алібі підтвердити не може.

— Він нічого не запідозрив, коли ти в нього це все запитувала? Адже, якщо він і є вбивцею, це може мати небезпечні наслідки.

— Та ні, наче нічого. Він трохи спохмурнів. Як завжди, у принципі. Подумав, до речі, перед тим, як відповісти. І все, більше нічого підозрілого не помітила.

— Дай іще одну цигарку. — Я вже теж докурив першу. Підкурив нову. — Я б його все-таки не відкидав із рахунків. Хай там як, а в нього був мотив для вбивства Заречнюка.

— Узагалі не факт, що Заречнюк шантажував саме його.

— Так, але надто вже добре все сходиться.

— Ну, тут ти правий. Знаєш, Назаре, у цій справі я вже ладна підозрювати будь-кого. — Вона видихнула клубок диму.

***

«Чорт забирай!» — подумалося мені. Цей момент я тоді зовсім не завважив. Я вирішив поговорити з Крижем. Вистежив його. Зараз він був удома, а я підіймався сходами до його квартири. Проте я цілковито забув про одну важливу річ: надворі сутеніло, а всі вбивства траплялися з настанням темряви. Це, звісно, дурня, проте від цієї думки мороз пройшовся по спині.

Я затримався в Лізи. День виявився важким. Якщо не згадувати про жахливу ранкову знахідку, то на вечір іще додалася чергова сварка з Катею. Дівчина просто шаленіла від того, що її хотіли відрядити в село. Та все було вирішено. Завтра ввечері вони мали їхати. Батьки дівчат жили, у принципі, не так далеко від міста, але все-таки то село. Ще кілька років тому їхня двоюрідна тітка померла, після чого батьки вирішили переїхати. Дівчата ж лишились у Рівному.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: