З Валеркою, моїм зведеним братом, ми теж не змогли стати справжньою родиною. Так, ми багато часу проводили разом. Усі навіть думали, що ми таки гарно потоваришували. Але насправді десь глибоко в душі ми з ним розуміли, що просто терпіли один одного. Бо мусили. Адже наші батьки цього хотіли. Гм… якби наша воля, ми б узагалі не спілкувалися.

Спершу він був досить товариським та веселим, мав багато друзів, з якими я теж скоро потоваришував. Серед них був і Стас. Минув час, і Валерка змінився. Став якимсь дивним. Його думки весь час десь витали. У нього почалися проблеми із судинами головного мозку. Хлопець став забудькуватим, дратівливим, а відтак і невпевненим у собі. Навіть діти в школі почали його дражнити. Я й досі не знаю, хто розпатякав їм про те обстеження в психлікарні. Власне, згадувати було неприємно.

Мати з вітчимом тоді часто лаялися. Потім розлучилися. Я залишився з матір’ю, а він поїхав із батьком. Після того ми бачилися кілька разів. І не дуже ладнали. Та й зараз теж. Між нами немов кішка чорна пробігла. Я за ним і не скучив. Спогади з дитинства виринали один за одним. Школа, друзі на подвір’ї, лікарня… Хоча… я мав і приємні спомини…

Тихі кроки. Здавалося, хтось вовтузився біля квартири. Погляд мій знову зосередився на годиннику. За двадцять хвилин друга. За двадцять хвилин друга! Тихі кроки зупинилися біля моїх дверей. За двадцять друга. Невже сусіди не сплять? Я весь напружився. Утім, більше я нічого не чув. Інколи краще, коли події змінюються, аніж стоять на місці, залишаючи тебе в мороці незнання…

Я підійшов до дверей. Чулося лише непевне шарудіння. Без сумніву, стояли біля мого помешкання. Я вилаяв себе за те, що не слухав Лізу, коли вона радила встановити нові двері. Ні, замки в моїх старих були гарні. Проте в них не було вічка.

Так я простояв хвилини зо дві, що, утім, здалися мені справжньою вічністю. З протилежного боку нічого не відбувалося. Я майже не дихав. Просто стояв і вичікував.

У моїй кімнаті все ще горіло світло. Стиха вимкнув. У руку я взяв мобільний і засвітив перед собою. Було надзвичайно неприємно залишатися в непроникній темряві. Так я простояв іще якийсь час. Кілька разів невідомий відходив від дверей і підходив знову.

Раптом я зрозумів, що потрібно зробити. Швидким кроком я пройшов до телевізора й увімкнув на повну гучність. За мить знову опинився біля дверей. Ще за кілька хвилин почувся шум сусідів. Подіяло. З протилежного боку я чітко розчув швидкі кроки, що хутко спускалися вниз.

Я перевів подих.

— Як відомо, Зиґмундові Фройду належить честь створення нового напрямку в психології та медицині — психоаналізу. Фройдизм став ученням, що ввійшло у сферу філософії та культурології. Якщо спробувати сформулювати у двох словах суть фройдівського відкриття, то можна ствердити, що Фройд відкрив у людині позасвідоме…

Ліза знову відвідувала лекцію з психології. Сьогоднішня теж була надзвичайно цікавою. Цього разу Назара з нею не було. Він був на роботі. Проте вже скоро мав підійти. Катю після вихідних забрали батьки. Тепер можна не хвилюватися, що вона сама. Ліза уважно слухала й занотовувала найцікавіше.

— Фройд відкрив позасвідоме як самостійний безособовий початок людської душі, що не залежить від свідомості: «Усе витіснене — позасвідоме, проте не все позасвідоме є витісненим», — так стверджував Фройд у своїй праці «Я і Воно».

При цьому, за твердженням ученого, несвідоме активно втручається в людське життя. Фройд вважає ілюзією те, що нашим життям керує наше «Я». Насправді нами керує природний безособистісний початок, який створює позасвідому основу нашої психіки. Фройд називає цей безособовий початок «Воно» і стверджує, що наше «Я» лишень іграшка в руках цієї темної психічної сили. Фройдівське «Воно» має суто природне походження, у ньому зосереджені всі первинні потяги людини. Ці первинні потяги зводяться до двох: по-перше, це сексуальні бажання; по-друге — це потяг до смерті, який, виходячи назовні, стає потягом до руйнації. Фройд відкриває хитрість несвідомого, що здатне втілювати в життя свої потяги, маскуючи їх під свідоме рішення «Я».

Однак людина здатна вижити лише тому, що розум та культура можуть підкорювати «Воно» своїм найважливішим цілям. Звичайно, культура не може повністю перемогти «Воно» в прямому зіткненні, адже в ньому зосереджена вся психічна енергія людини. Тому Фройд указує на спосіб, за допомогою якого культура впроваджує в життя свої цілі, що не співпадають із примітивними потягами «Воно». Цей спосіб Фройд назвав сублімацією. Сублімація, нагадаю, це використання зосередженої у «Воно» сексуально-біологічної енергії не за прямим біологічним призначенням (для задоволення чи продовження роду), а спрямування її на розвиток розуму та культури. Якщо має місце сублімація, то примітивні потяги «Воно» дістають форму потягу до пізнання, мистецтва, високого ідеалу. Однак для того, щоб хоч трохи володіти енергією «Воно», культурі самій доводиться проникати в його сферу — сферу несвідомого. Культура може керувати людиною лише тому, що сама стала частиною її несвідомого, оформилась у якості особливої несвідомої настанови, — так можна сформулювати висновок Фройда. Цю настанову Фройд називає «Над-Я».

«Над-Я» виконує роль внутрішнього цензора, який керує душевним життям людини і завдяки якому людина здатна жити як культурна істота, а не як маріонетка власних темних пристрастей. Культура більш убезпечує життя, блокуючи людські інстинкти, людську агресивність, проте платнею за це виявляється психічне здоров’я людини, яка розривається між природною психічною стихією та культурними нормами, між сексуальністю та соціальністю, агресивністю та мораллю. І зверніть, будь ласка, вашу увагу: за твердженням Фройда, «Воно» криється під тонкою плівкою свідомості, яка навіть не підозрює про те, що ж відбувається під її згладженими образами та логікою…

— Ви хочете сказати, що жодна людина не може знати, чого очікувати від себе самої? — долинуло запитання з глибини залу.

— Це не я так стверджую, це стверджує Фройд. — Старий професор усміхнувся й поправив окуляри. Очі його зіщулилися. Здавалося, вони втомлені й бачать гірше.

— Ну, а ви ж із цим погоджуєтеся? — поцікавилася Ліза.

— Погоджуюся на всі сто. Є, звичайно, фахівці, що впевнено заперечують деякі твердження Фройда, та я до них не належу. Як то кажуть, «зри в корень», — висловився він російською. — Якщо ви хочете розібратися у вчинках людини, потрібно обов’язково зазирнути в її минуле. Там ви неодмінно знайдете відповідь.

На мить Ліза замислилася про вбивства, скоювані з шаленою швидкістю.

— А що може відчувати людина, яка когось убиває? — знову спитала вона.

— Усе це, я вважаю, індивідуально. Усе залежить від того, з якою метою вона це робить.

— А якщо без будь-якої мети?

— Тоді це може бути задоволення, навіть сексуальне. Або ж непереборне бажання відчути владу над іншою людиною. Чи жага крові. Якось я вже казав: може статися так, що людина, яка колись уже відчула присмак крові, захоче відчути його знову. Вивільняється наш тваринний інстинкт. Усе завжди зводиться, як я вже зазначав, до сексуального потягу та потягу до руйнування. У когось ненавмисне вбивство чи завдання шкоди комусь може вилитись у величезне відчуття провини. Відтак ця людина докладатиме безліч зусиль, намагаючись себе контролювати. Може статися навпаки: людина без жодної на те причини має бажання вбити іншу. Вона це робить. Їй стає цікаво, і, відповідно, вона продовжує чинити так і надалі. Бувають випадки, коли надзвичайно велике відчуття провини за скоєне дуже сильно картає людину, вона настільки боїться знову завдати комусь шкоди, що зрештою робить це. З нами завжди трапляється те, чого ми дуже боїмося. Парадокс. Але це так.

— А чи може людина, яка відчуває потяг до вбивства, якось себе контролювати?

— Безперечно. Це зробити важко, проте цілком можливо. Я знаю чимало випадків, коли люди самі звертаються до лікарів, відчувши в собі потяг до насилля.