— І їм допомагають?

— На це запитання важко відповісти. Є, звичайно, люди, яких виліковують. Принаймні вони перестають скаржитися на подібні проблеми в їхній психіці. Проте якщо людина вже когось убила, то надалі їй буде важко стримати своє «Воно»: механізм уже запущений. Це моя особиста думка.

— Отже, навіть ви не знаєте, чого очікувати від себе?

— Ну, звичайно, я така ж людина. Ніхто з нас не може знати, чого очікувати від себе. Ми взагалі себе не знаємо. Ви коли-небудь пробували подивитися в дзеркало у свої очі? Спробуйте. Ви не зможете цього зробити, бо на вас дивитиметься абсолютно невідома вам особистість. Дуже неприємно. Спробуйте. А подивитися прямо в очі іншій людині? Цього я вам узагалі не раджу.

Ліза хотіла щось додати, та раптом замислилася. Їй захотілося подивитися в очі божевільної людини. Якщо цілком нормальній людині страшно дивитися в очі, то який же погляд може бути в психічнохворого? Ліза здригнулася. Часом навіть Каті неможливо дивитися в очі. Як вона там зараз? Як тепер спілкуватися із сестрою? Та навіть бачити її не хотіла. Так само, як і Назара.

Відповівши ще на кілька запитань, професор продовжив свою доповідь. Ліза зосередилася на лекції. Останнім часом її все більше починала цікавити психологія душевнохворої людини. «Звісно, — думалося їй, — кожен із нас має проблеми з психікою». Практично кожен страждає на якийсь невроз: чи то страх перед літанням у літаках, чи то страх їздити в ліфті, чи будь-що інше. Проте особисто для неї було цікавим те, що думає і як діє психічно неврівноважена особистість. Чим вона керується? Навіщо скоює ті чи інші вчинки? І що саме до цього призводить?..

За півгодини лекція закінчилася. Відповівши на останні запитання, професор вийшов з аудиторії. Ліза теж поспішила. На неї вже давно чекав коханий.

— Привіт! — Назар стояв біля виходу з аудиторії.

— Привіт! — Ліза всміхнулась і поцілувала свого хлопця.

— Як лекція?

— Дуже цікава. — Ліза на ходу складала речі в сумку. — А ти сьогодні не захотів приєднатися?

— Та не те щоб не захотів, просто пізно звільнився, уже не встигав.

— Ну, можна було послухати принаймні половину.

— Та я й на половину не дуже-то встигав.

— Не встигав? А мені здалося, що ти сьогодні, навпаки, рано.

— Та де там! Думав, не виберуся. Від Каті нічого не чути? Не зідзвонювалися?

— Ще ні, планую зателефонувати ввечері. — Ліза ненадовго зупинилася біля величезного дзеркала на першому поверсі.

— А я пропоную піти погуляти ввечері, до темряви. До нас має приєднатися Стас.

— Ну, що йому з нами робити? Ми вже так давно не гуляли удвох.

— Лізо, мені здається чи ти його й справді не надто полюбляєш?

— Тобі не здається. — Вона дістала гребінець, щоб зачесатися.

— Узагалі-то він мені постійно допомагає. Згадай, хто врятував мене з останнім проектом.

— Я нічого не маю проти, він тобі допомагає, але мене не полишає думка, що він тобі дуже заздрить. А заздрощі, знаєш, не дуже гарна річ.

— Заздрить? Чому мені заздрити? Тому, що я вліз у придуркувату історію з двома маніяками? Чи тому, що мене хочуть убити? — Назар іронічно посміхнувся.

— Він почав тобі заздрити ще задовго до того. Не забувай: якби не ти, він би отримав ту роботу, у якій тобі так допомагає.

— Та він за цю роботу навіть гроші не хоче брати.

— Він поводиться дивно.

— Він просто засмучений тим, що безробітний.

— Назаре, послухай мене як психолога: я більш ніж упевнена, що Стас має на тебе зуба.

— Якби він мав на мене зуба, я б уже те помітив.

— Ну, ти ж сам якось казав, що він став грубим.

— А як би ти поводилася, якби все у твоєму житті йшло шкереберть?

— Ну, принаймні я б не звинувачувала в цьому інших.

— Лізонько, та не заздрить він мені. Не хвилюйся. А якщо й заздрить, то це білі заздрощі.

— Ага, білі! А зелені не хочеш? — Вони вийшли з університету. — У який бік підемо?

— Давай відразу на зупинку. Маю ще заїхати купити пару дисків… Зелені не хочу. Нормальний він хлопець.

— Ну, як знаєш.

— Ти краще розкажи, як минула ніч. Нічого не турбувало?

— Ні, а що мене мало турбувати? — Ліза спинилась і уважно глянула на Назара.

— Та я, власне, так запитую. Про всяк випадок.

— Точно?

— Точно-точно. Мушу ж знати, чи в тебе все гаразд. — Він обійняв її.

— Який ти в мене турботливий! — Ліза поцілувала його в губи.

— Так, я дуже турботливий. І, до речі, не забувай як слід зачиняти двері на ніч.

— Та я й так барикадуюсь так, що ну. Куди вже більше? — Ліза з Назаром уже стояли на зупинці. Довкола було досить багато людей: година пік. Вони відійшли подалі, аби їхню розмову не можна було почути. — Ти поговорив із Малашком?

— Ні, навіщо? — Назар ураз спохмурнів.

— Думаю, варто б вибачитися перед ним.

— За що? Я й досі не сумніваюся, що Заречнюк шантажував саме його.

— У тебе нема доказів. До того ж ти звинуватив його у вбивствах, а ми вже точно знаємо, хто їх скоїв.

— То й що? Зате я був правий стосовно шантажу. І якщо той його шантажував, значить, є за що, як ти вважаєш?

— Головне, щоб він тобі не помстився за те, що ти все знаєш.

Назар на хвильку замислився.

— Що?

— Мені сусідка казала, що бачила його сьогодні зовсім рано біля нашого будинку. Досить підозріло. Я б на твоєму місці, Назаре, вибачилася перед ним. Вдала б із себе дурника, який дуже шкодує, що наговорив йому того всього. Дивись, щоб він тобі не помстився. Ти справді не знаєш, за що Заречнюк шантажував Малашка. Он наша маршрутка!

— Хочеш сказати, що тепер на мене полюють двоє: Криж та Малашко? — Назар укотре іронічно посміхнувся.

— Я хочу сказати, що тепер на тебе полюють троє: Малашко, Криж та його спільниця. І це не смішно.

— Дякую, що кажеш мені правду в очі.

— Це не правда, це таке собі попередження.

— Від твого попередження в мене мурахи по спині.

— На те воно й попередження. — Ліза з Назаром сіли в маршрутку.

Їм услід подивилася пара очей.

Ця погань має померти. Надто вже багато він знає… Надто вже часто плутається під ногами… Ніяк не вдавалося спіймати його. А шкода. Власне, тут зволікати не слід. Уже давно зі свого досвіду зрозумів, що не можна відкладати важливі справи на потім…

Ніколи не любив цей провулок. Навіть удень тут здавалося похмуро й майже порожньо. Сонце не хотіло пробиватися сюди, у таке Богом забуте місце. Зовсім недалеко відсіля знайшли труп Климовича. Не дивно, що саме тут.

Я провів Лізу додому, ми ще трохи поспілкувалися. З Катею так і не вдалося порозмовляти: вона не захотіла.

Відтак я мав іти на роботу. Та несподівано подзвонив Стас і попрохав про зустріч. Мовляв, щось важливе. Щоб не запізнитися, довелося скорочувати шлях. Цікаво, що там таке було, що не могло зачекати до вечора? Доводилось озиратися на кожному кроці.

Зараз я проходив повз покинутий старенький будиночок. Певно, ще початку двадцятого століття. Кажуть, колись у ньому жили якісь відомі багатії. За радянської влади вони змушені були втікати. Тривалий час їхній будинок слугував військовим приміщенням. Потім і ті його покинули. Зараз він повністю «зістарівся»: стіни обвалювалися, рами почорніли, майже всі вікна вибиті. Старі засохлі ліани винограду, що обплели стіни будинку, надавали йому моторошного вигляду.

Десь попереду, здалося, тріснула гілка. Я здригнувся. Він вийшов прямо на мене.

До Каті вона так і не додзвонилася. Точніше, сестра просто не хотіла брати слухавку. «Нічого, — заспокоювали батьки, — перебіситься». «Так, перебіситься», — думала Ліза. А проте це була її молодша сестра, і дівчина не могла не хвилюватися. «Що коїться з цим світом? — Ліза аж усміхнулася від того, наскільки банальним та риторичним було це запитання. — Люди просто не витримують напруження. Ще якихось років сто тому випадків божевілля траплялося набагато менше».