Усе навколо накрила Темрява. Повна. Страшна. Я заплющив очі.

Як пізніше дізнався, я пролежав у власній крові добру годину. Не знаю, як мені пощастило вижити. Певно, допомагав усе той же інстинкт самозбереження. Розплющивши очі й зрозумівши, що таки живий, я спробував підвестися. У мене не вийшло. Різкий біль у спині та грудях зводив мене з розуму. У голові паморочилося, довкола все ходило обертом. На хвилину я заплющив очі. У роті відчувався присмак власної крові. Я розумів, що мені потрібно звідси вибратися, тут мене шукатимуть довго. Надто довго.

Я знову спробував підвестися. У мене не вийшло й цього разу. Я полежав іще трохи і, зібравшись із силами, усе-таки поповз. Наскільки міг, роздивився, чи його раптом немає поруч. Я був сам. Я пам’ятав, що мені потрібно проповзти лише кілька метрів. За білою колись стіною був мій порятунок. Від неї не так уже далеко до людей. Я повз, відчуваючи, як із мого тіла ллється кров. За мною потягнувся кривавий слід.

Не можу сказати, скільки часу це зайняло в мене, але зрештою я вибрався. Я побачив перших двох людей і зомлів. Останнє, що зміг помітити, це вираз жаху на їхньому обличчі. «Я тобі помщуся», — подумав тоді.

Кілька годин я пролежав у реанімації, не приходячи до тями. Ще за якийсь час після операції мене перевели до палати. Коли нарешті отямився, біля мене сиділа Ліза. Бліда й абсолютно невесела. Спершу óбрази, які побачив перед собою, розпливалися. Я напружився. Так, вона була сама. Помітивши, що я розплющив очі, Ліза просяяла.

— Нарешті, — радісно, але дуже стомлено промовила вона, підсунувшись ближче до мене. — Ти втратив багато крові. Тобі зробили переливання.

— Болить у грудях… і спина теж…

— Ти не хвилюйся. Усе вже позаду. Щоправда, тобі доведеться пролежати тут тижнів зо два, але все вже минулося. — Вона поцілувала мене в щоку.

Ми трохи помовчали. У мене справді страшенно боліли спина та груди. Важко було дихати.

— У коридорі Малашко й Федюкевич. Чекають, поки ти прийдеш до тями… Це був Криж? — несміливо запитала вона.

— Це був Брут. — Голос мій був теж дуже тихий. — Це був Брут.

— Що ти маєш на увазі?

Я злегка посміхнувся. «Я тобі помщуся, — майнула в мене стара думка. — Тобі це так просто не минеться».

— Ти не помилилася. — Я подивився їй у вічі. — Укотре я вже пересвідчуюсь у тому, що ти ніколи не помиляєшся.

Ліза запитально подивилася на мене.

— Що ти маєш на увазі? Стосовно чого я не помилилася? — Вона вся напружилася.

Я знову посміхнувся.

— Ти не помилилася стосовно Стаса.

Я пильно глянув їй в очі. Ліза на мить завмерла.

— Що ти маєш на увазі? До чого тут Стас?

Я все ще продовжував дивитися їй в обличчя. І просто мовчав.

— То був Стас?! — Її очі розширилися. Вона чекала підтвердження від мене.

Я ствердно похитав головою.

— Ти була права. Він, певно, таки заздрить мені. Інакше навіщо б таке робив? — Я заплющив очі.

Відразу ж уявилася страшна постать колишнього друга.

— Він хотів сьогодні ввечері зустрітися без тебе. Та я так не погодився. Спершу мені його побажання видалося дивним, але я ні про що не запитав. Якийсь час по тому, після того, як ми з тобою розійшлися, він подзвонив і попросив про зустріч. Мовляв, дуже нагальна справа. Напевне, він за мною стежив. Інакше як би дізнався, якою дорогою я піду? На пустирі він напав на мене. Ударив ножем, затим, певно, вирішив, що я вже помер, і покинув мене. Мені вдалося виповзти з провулка, щоб мене побачили. Далі, я думаю, ти вже знаєш, як усе відбувалося. Навіть краще за мене, чи не так?

Ліза похитала головою.

— Тут Федюкевич із Малашком, — повторила вона. — Вони хочуть із тобою поговорити. І мені здається, не слід зволікати.

— Я не хочу говорити з Малашком.

— Назаре, ти ж знаєш, що мусиш. Вам потрібно помиритися. До того ж ти сам казав, що я завжди маю рацію.

— Ти мене також попереджала, що мені треба остерігатися Малашка.

Ліза задумалася.

— Так, але ви мусите помиритися.

— Ну, гаразд, клич його. Зроблю так, як ти скажеш. — Я слабко усміхнувся.

Ліза швидко піднялася й вийшла в коридор. Дуже скоро в палату увійшов слідчий. Федюкевича з ним не було. Я переповів йому те, що розказував коханій. Обличчя його видавалося надто похмурим. Він говорив мало, запитав тільки Стасову адресу. Дізнавшись, відразу ж подзвонив Ярикові й віддав наказ заарештувати мого колишнього товариша. Малашко вже збирався йти, та я вирішив його затримати.

— Вибачте за те, що вам наговорив. — Я змусив себе сказати ці слова. У глибині душі я все ще був певен, що з Малашком не все так просто. Я вже знав, хто вбив Заречнюка та його дівчину, але знав і те, що Малашко — перевертень у погонах. Ненавиджу перевертнів. Чому люди ніколи не можуть бути чесними? Хоча б із собою?

— А ви взагалі розуміли, що казали, коли звинувачували мене у всьому цьому? — Поліціянт не дивився мені в очі.

— Я не знаю, що на мене напало тоді, — кволо промовив я.

— І я не знаю, що на вас напало. У мене тоді склалося враження, що я говорив із людиною, якої абсолютно не знаю.

Я пильно подивився йому в очі. Нарешті наші погляди зустрілися.

— Чому ви не дивитеся мені в очі? — поцікавився я.

— Я дивлюся вам прямо в очі, — відповів Малашко, проте відразу ж заперечив собі, укотре відвівши від мене погляд.

Мене це дратувало. Нарешті слідчий знову глянув на мене. Відтак Малашко заговорив тихіше, схилившись наді мною:

— Кілька років тому зі мною на роботі стався прикрий випадок. Я застрелив одного злочинця. Він хотів дістати з кишені ножа, а я чомусь вирішив, що то мав бути пістолет. Я вистрілив, — поліціянт на мить затнувся, — і вбив його. Це був самозахист. Та мені вказали на те, що в того мудака був не пістолет, а лише ніж, і звинуватили в перевищенні службових повноважень. Почався розгляд справи. І в цій справі мене таки виправдали, зрозуміло? — Він знову непевно подивився мені в очі. — Мене виправдали, — повторив він. — Навіть зараз дехто вважає, що я тоді добряче заплатив за це рішення й за свою посаду. Дехто й досі не може заспокоїтись і продовжує поширювати плітки. Так, я не заперечую, Заречнюк таки намагався мене шантажувати. Але я знав, що він нічого не зможе проти мене закинути. Я ігнорував той шантаж. Не знаю, чи знала про це його дівчина. Я взагалі ніколи її не зустрічав. Ви не помилилися: я зітхнув із полегшенням, дізнавшись про його смерть. Цей покидьок не міг заподіяти мені нічого серйозного. Але міг скаламутити воду. А я й так свого часу добряче понервувався через той випадок. Та мені б і на думку не спало лише за це його вбивати… Отже, вам зрозуміло, як усе було насправді?

Я кивнув головою. Скидалося на те, що Малашко говорив правду. Але ж він і досі не відповідав на мій погляд.

— Я нікому про це не розповім, — пообіцяв я.

— Буду вам дуже вдячний. — Слідчий вийняв із кишені сонцезахисні окуляри. — Зараз я поїду у відділок. Коли з’являться якісь новини, ми вам повідомимо. Зараз ви в безпеці. Якщо Стас думає, що вас убив, а він — я в тому переконаний — так і вважає (інакше б не залишав вас там просто так), то ваш товариш нікуди від нас не подінеться. Я впевнений, що спіймати його не буде проблемою… Хай там як, за півтора-два тижні вас звідси випишуть. Я дуже прошу, Назаре, не ходіть безлюдними місцями. Це надто небезпечно. Навіть тоді, коли за вами не полює ніякий псих.

Ми попрощалися, і Малашко пішов. До палати увійшла Ліза. Ще за дві години Ярик подзвонив їй на мобільний і повідомив, що Стаса впіймали. На допиті мій колишній друг у всьому зізнався… Помсту задумав уже давно. Виявляється, він ненавидів мене ще до того, як я нібито підставив його з роботою. Чому ж я його підставляв? Просто мій проект тоді виявився кращим…