Вона згадала розповідь Назара про вбивство Климовича. Спочатку він не хотів розповідати подробиць, проте вирішив: вона має знати, що поліція вважає вбивцю несповна розуму. Звісно, що божевільний! Хто ж так розрубуватиме людину? Куди котиться цей світ?.. Власне, чому котиться? За Фройдом, у людині від природи закладено потяг до руйнування. З цим неможливо не погодитися. Але нашій свідомості дедалі важче контролювати оте невідоме несвідоме. Недарма Фройд назвав його «Воно». Середнього роду. Як якусь тварюку. Отже, у кожному з нас сидить звір. Звісно, більшість людей народжується добрими. Лише з часом наше «Воно» бере гору й багато хто з нас перетворюється на негативних персонажів у цьому світі. Необов’язково, звісно, убивць, але…

Згадати хоча б Голдінга та його «Володаря мух». Ось де показана справжня сутність людини! Подумати лишень, з якою жорстокістю діти вбивали одне одного! І вони абсолютно не були божевільними. Лише кілька з них виявилися насправді людьми. Решта ж…

Існує «Воно», яке від природи є добрим. І таке «Воно» ніколи не скоїть чогось страшного. Але є «Воно» зовсім інше. Діти жорстокі. Але суспільство допомагає їм перебороти їхнє «Воно». Точніше, не перебороти, а заховати десь глибоко всередині. І не факт, що «Воно» ніколи не вирветься назовні. «Воно» все-таки виривається. Не повністю, утім, завжди знаходить собі дорогу. Ми, наївні, думаємо, що сильніші…

Ті ж війни — прояв нашого «Воно». А крадіжки чи ж банальні заздрощі, та й усе, що звідси випливає. З роками більшість людей змінюється. І далеко не в найкращий бік. Людині дедалі важче боротися зі своїм «Воно». Виходить, з часом ми стаємо перевертнями.

Зовні начебто всі гарні, милі люди. Але ж ми ніколи не знаємо, хто поряд із нами. Та яке там «хто поряд із нами»?! Ми самі себе не знаємо! Ми ніколи не можемо передбачити, що вчинимо наступної миті. Звісно, зазвичай ми це знаємо, принаймні думаємо, що знаємо… Проте є ще точка біфуркації[4]. І вже тут ніколи не знаєш, куди піде стрілка… Можливо, навіть сам убивця, якого зараз розшукує все місто, не знає, що все це коїть він. І сам теж живе в страху перед чимось невідомим…

Яке дивне це відчуття… знати, що в тобі живе хтось інший. Оте «Воно». І ти не в змозі передбачити, що «Воно» скоїть із тобою наступної миті. Наша свідомість постійно бореться з нашим несвідомим. Але хто переможе?..

«Чорт! Це ж треба, як підводять нерви! Я злякався якогось собаки!» Бродячий пес вийшов прямо мені назустріч. А проте майже відразу вирішив відійти подалі.

Я посміхнувся: боїться мене. Відтак подумав про Лізу. Вона б, певно, дуже розсердилася, якби дізналася, що я йду цією дорогою. І, думаю, мала б рацію. Але ж нині день. А всі вбивства скоювали вночі. З другого боку, тут було так темно та порожньо…

Пес відійшов іще далі. Він хотів був знову лягти, та раптом чогось злякався. Перелякано подивився на мене. Два чорні сумні ока дивилися прямо мені у вічі. Сам він поволі задкував. «Певно, його вже не раз били», — подумалося мені. Так, він мене боявся. Я побачив іще двох собак. Вони лежали неподалік і теж напружено спостерігали за мною. Попереду вже виднілася стара колись біла стіна.

Раптом я відчув, що стало тихо. Вітер вщухнув. Гілля дерев уже не хиталося. Я мимоволі сповільнив кроки. Так, було зовсім тихо. Якийсь незрозумілий холодок пробіг у мене по спині. Повіяв зовсім легесенький вітерець, що так само злегка потріпав мені волосся. Пси втекли ще далі, і зараз їх уже зовсім не було видно. У роті чомусь пересохло.

Я різко зупинився й озирнувся. Який же я дурень! За весь цей час геть нічого не навчився. Точніше, я ще не звик, що треба бути дуже обережним. Ну, навіщо йому потрібно було зустрітися зі мною саме зараз? Доводилося поспішати й скорочувати шлях. Я все-таки дурень! Не варто було так ризикувати. Мене раптом огорнуло до нудоти знайоме неприємне відчуття… Я тут не один…

— Що буде, коли вони дізнаються про твою втечу? — спокійно мовив він, підкурюючи цигарку.

— Ну то й що? Уже буде пізно. — Дівчина різким рухом голови змахнула з чола неслухняне каштанове волосся. — Вони вирішили, що можуть зі мною так поводитися. Але я їм того не подарую. Вони ще пожалкують, що ставляться до мене так. Я ніколи в житті не дозволяла так із собою поводитися. Ліза про те вже забула. А цей самозакоханий Назар! Це він умовив Лізу відправити мене в село. Якби не він, я б іще змогла домовитись із сестрою. Він мені ніколи не подобався. Ніколи не розуміла, що Лізка в ньому знайшла. Таке мале й худе. Такі водянисті очі.

— Ага, він не красень. — Вова струсив на землю попіл від цигарки.

— І, як на мене, придурок. Щоразу, коли бачу його, завжди нервовий.

Хлопець засміявся:

— Ну, від усього, що недавно трапилося, ти б теж, думаю, нервувалася.

— Та він завжди був психований. — Дівчина прицмокнула й криво посміхнулася своїми жовтуватими зубами. — Я з ним поквитаюся. Я йому ще дуже добре помщуся. От побачиш! Йому не жити!..

Я вирішив пришвидшити кроки. Озираючись, я майже побіг, аби скоріше вибратися з провулка. Саме це зіграло зі мною злий жарт. Я майже дістався стіни, та в напівтемряві не помітив великої гілляки, що впала з дерева, очевидно, після сильної грози. І лише падаючи додолу, я зрозумів, на що наштовхнувся.

Подумки лаючись, я спробував підвестися. Заскавулів і несміливо загавкав пес. Краєм ока я встиг помітити невелику тінь, що ніби вийшла зі стіни. Я спробував підвестися, але моя права нога застрягла. Я завмер, відчувши, що хтось за мною стоїть. Я різко озирнувся. На мене дивився навіжений. Його очі були спотворені ненавистю…

Я впізнав його!

І досі пригадую той смак крові, що з’явився в роті, коли мене штирхнули ножем під лопатку. Який нестерпний біль пронизав усе тіло! І досі здригаюся від згадки про нього. Усе тіло тремтить, знову й знову відчуваючи, як ніж вдирається в нього. Дивно, на той момент страху я не відчував. Думка працювала напрочуд ясно. І навіть серце щемило від усвідомлення того, хто завдавав удару. Однак у ту хвилину важливішим для мене було лиш одне: вижити. Видерти своє життя із лап смерті, що так нагло захотіла ввірватися до мене.

Супротивник був міцним. Правду кажуть: усі божевільні міцні. Але я не божевільний. Неможливо навіть описати, наскільки було боляче. Але ні, насправді боляче стало пізніше. Наразі мені треба було підвестися. Лежачи на спині, я був надто безпорадним. Нарешті я зійшовся у двобої зі своїм ворогом і зміг поглянути йому у вічі. Та, як виявилося потім, у мене був не один ворог. Ліза, як завжди, мала рацію. Вона ЗАВЖДИ має рацію…

— Чого ж ти такий живучий, тварюко! — почув я.

Ніж був за сантиметр від моєї шиї. Ніколи не забуду відчуття сили сталі, яка ось-ось здатна видерти з тебе життя.

Слова застрягли в горлі. Та треба не говорити — діяти, інакше неминуча смерть. Страх додав сили, і мені вдалося відкинути вбивцю на добрий метр від себе. Він утратив рівновагу лише на якусь мить, та мені вистачило. Тепер уже я накинувся на нього з усією силою. А сили вже в мені було через край. Я ж бо рятував своє життя. Інстинкт самозахисту працював чудово. Інтуїція не раз уже допомагала мені. І цього разу вона теж мене не підвела. Я завжди знав, що можу на неї покластися. Аби тільки вчасно до неї дослухатися. Та одного разу я все-таки її не почув. На жаль. Але що вже вдієш?..

Моя рука повернула його озброєну ножем правицю, притиснула до шиї вбивці. Його зіниці розширилися, він-бо дивився мені в очі. Я побачив: тепер він боявся не на жарт. Від усвідомлення того стало якось легше. Я ще міцніше притиснув його руку з ножем до шиї. Тепер уже він не міг вимовити й слова. Однією рукою вбивця стримував мою, друга вхопила мене за шию. Відтак поволі потягнулася вгору, і я відчув, як його пальці із силою вп’ялися в мої очі. Я закричав, послабивши хватку, і цієї миті сталь таки вдерлася в моє тіло.