— Робиш мені новий паспорт, а я забуваю, скільки ти маєш мені віддати.

Старий глянув на Крижа, примружив очі й певний час про щось міркував.

— Ти вважаєш, це не вигідна пропозиція? Згадай, скільки ти мені винен.

Старий іще раз повільно оглянув Крижа:

— Ну що, вляпався?.. Тільки не треба щось вигадувати. Я знаю, що хтось пришив твою подружку та її коханця. Люди кажуть, що пришив саме ти.

Криж кинув на чоловіка промовисто ненависний погляд. Старий зніяковіло сіпнувся, але продовжував спокійно чекати на відповідь.

— То не твоя справа, — прошипів Криж. — Ти погоджуєшся на мою пропозицію?

— Твоя пропозиція досить вигідна. Але ж тебе розшукує поліція за вбивство. А мені проблем не треба. Ти знаєш, недавно я ледь не втрапив на гачок. Зараз заліг на дно. Ти мав про це чути.

Криж повільно нахилився до обличчя старого, пильно глянув у його очі й мовив:

— Отже, по-перше, або ти мені робиш новий паспорт, або повертаєш гроші, усі до копійки. Уторопав? По-друге, то не я їх пришив. Затям собі це. Я не вбивця… Поки що… Але якщо доведеться…

— Що ти маєш на увазі? Ти мені погрожуєш?

— Тільки натякаю на те, що дуже розлючений. А в моїй кишені пістолет. От і все.

— Ти мене не пристрелиш. У сусідній коморі мої хлопці. — Старий змусив себе посміхнутися, але йому справді було ніяково від Крижевого погляду.

— Твої хлопці тобі не допоможуть. Якщо в мене з’являється якась мета, я завжди втілюю її в життя. Причому дуже швидко. — Криж посміхнувся. Несвіжий подих та запах поту відразу ж ударили старому в ніс. Він зрозумів, що чоловік переховується вже давно. Помітна була його лють. — Ти ж знаєш про таку мою здатність, чи не так?

Старий іще раз пильно обдивився Крижа. Він надто давно знав його, щоб розуміти, що той не жартує.

— Але й мене зрозумій. Я теж не хочу ризикувати. Якщо тебе впіймають…

— Мене не впіймають, можеш бути певен. Більше того, я знайду того покидька, який це зробив. Він від мене не втече. — Криж на хвильку замислився. — І сам вб’ю його… То ти погоджуєшся?

Старий облизав пересохлі губи, ще хвилину подумав.

— Погоджуюся… Ти можеш пересидіти тут, у нас. Сполоснись у душі й поїж.

— Ні, у мене ще є деякі справи. Я повернуся за кілька годин. Сподіваюся, до того часу все буде готове.

На це старий нічого не відповів. Натомість промовив:

— Тільки нікого мені сюди не приведи.

Криж мовчки вийшов.

— Ти думаєш, він каже правду стосовно того, що то не він убив? — запитав старий у чоловіка, що виглянув із сусідньої кімнати.

— Та хто його знає? Ти ніколи не можеш бути певен, правду говорить тобі цей тип чи бреше…

Я таки не пішов тоді до Стаса у в’язницю. А наступного ранку нам повідомили, що він помер. Хтось підсунув йому в хліб лезо. Стас захлинувся власною кров’ю. Убивцю швидко знайшли. Ним виявився один із в’язнів, якому Стас насолив іще в перші дні свого перебування у в’язниці. Яким чином кримінальник підсунув лезо в хліб, поки не було достеменно відомо. Той не хотів зізнаватися, проте в поліції запевнили, що це лише справа часу.

Особисто я не вельми переймався тим, як усе це трапилося. Звісно, я був шокований таким поворотом подій. З другого боку, зітхнув із полегшенням, дізнавшись, що людини, яка мені загрожувала смертю, уже немає.

Ліза сприйняла цю новину якось дивно. Здавалося, кожна нова смерть шокувала її все менше. Вона лише зітхнула й узагалі нічого не сказала. Я знав, що вона мала на думці. Останнім часом Ліза могла думати лише про сестру. Її не полишала надія, що дівчина просто біситься через те, що з нею так повелися, і не хоче вертатися додому. Я знав напевне, що вона жива. Я просто це знав. Її поява — то була лише справа часу. «Катя-кат-Катя-Катерина. Катя-кат»…

Я забіг додому ненадовго. Потрібно лише прихопити кілька речей і повертатися на роботу. Останнім часом мені неприємно залишатися на самоті. Я вже почав думати про те, аби Ліза перебралася до мене. Моя квартира чомусь видавалася такою похмурою. Звісно, у ній не сонячний бік, ще й меблі темні. У мене завжди було темнувато. Але зараз…

Зараз ця темрява гнітила мене, як ніколи. Здавалося, у моєму помешканні завжди безпросвітно. Це неабияк тиснуло на мене. Я роззирнувся в кімнаті. Так, тут надто незатишно. Усе сіре й понуре. Я виглянув із вікна. Дивно, надворі світило сонце, а в мене панувала темрява. Удома. Удома має завжди бути затишно й приємно. Але не в мене. У МЕНЕ ВДОМА ТЕМНО.

Здавалося, ця темрява ввірвалась у моє життя, зручно вмостилась у моє крісло й абсолютно не збиралася йти. Усе це почалося з вівторка. З того самого вівторка, після вбивства Заречнюка. А може, значно раніше? На таке запитання я не міг дати відповіді. Я знав лише одне: ДО МЕНЕ ЗАВІТАЛА ТЕМРЯВА.

Я пройшовся квартирою. Усе мені здавалося непривітним і понурим. Усе. Мимоволі я знову підійшов до вікна. Хотілося побачити хоч краплину світла. Воно там було. Там було, а в мене вдома — ні. Діти безтурботно гралися, їхній безклопітний сміх долинав до мене піснею. Безтурботність… Від мене вона полинула назавжди…

Певний час я просто дивився у двір. Несподівано мій погляд зупинився на знайомій постаті. Федюкевич. Що він тут робить? Тут же не його район. Можливо, він прийшов до мене? Але ж у такому разі він повинен був зателефонувати, бо чудово знав, що о цій порі я мав бути на роботі.

Інстинктивно я заховався за гардиною. Проте дільничний зовсім не дивився в мій бік. Він чекав на когось іншого. Більше того, складалося враження, що він нервується. Раптом поліціянт таки кинув оком у напрямку моєї квартири. Далі відійшов убік, ніби ховаючись за деревами.

Я зачекав кілька хвилин. Скоро Федюкевичу хтось подзвонив, і він пішов у протилежний від мого під’їзду бік. Я вже хотів відійти, але раптом побачив іще одну знайому постать. До болі знайому. Постать пішла за дільничним поліціянтом.

Страшенно заболіла голова.

ДО МЕНЕ УВІРВАЛАСЯ ТЕМРЯВА.

Я вийшов із під’їзду й попрямував туди, де зникли двоє моїх знайомих. Обережно завернувши за будинок, пройшов ще трішки й спинився за деревами. Такого побачити я не очікував. Приблизно за три десятки метрів від мене, на лавці на сусідньому подвір’ї, сиділи двоє чоловіків. Я не міг почути, про що вони розмовляють.

Федюкевич мав не надто задоволений вираз обличчя. Уважно озирнувся довкола й дістав маленький пакуночок. Передав ОЛЕГОВІ КРИЖУ, який одразу ж сховав згорток до невеличкої спортивної сумки. Мені здалося, що то могла бути зброя. Вони про щось розмовляли, постійно озираючись. Затим встали й кудись пішли.

Я присів, аби бути певним, що мене точно не помітять. Вони пройшли зовсім близько. Я попрямував за ними. Інтуїція мені підказувала, що йшли до мене. І вкотре вона мене не підвела. Принаймні чоловіки увійшли до мого під’їзду. Я не наважився ввійти за ними. Дуже скоро ці двоє вийшли. На обличчях розчарування: мене ж бо не виявилось удома. Порозмовлявши ще кілька хвилин, вони швидко розійшлися в різні боки.

Тепер я зовсім заплутався. Просто не знав, що мені робити далі. Такого повороту подій я просто не очікував. Я був настільки шокований побаченим, що цілковито забув про ще одну дуже важливу деталь…

Сьогодні було парко. Аж занадто. Молодий чоловік середнього зросту худорлявої статури з цікавістю вдивлявся вдалечінь. Він ніяк не міг вирішити, як діяти. Нервуючись, він тер свій золотий перстень. Він завжди так робив, коли хвилювався.

Цікава виходила картина: він стежив за Назаром, а Назар стежив іще за двома типами. До речі, теж йому знайомими. Те, що ці двоє часто спілкувалися, його абсолютно не дивувало. Він уже давно про це знав. З переляканого виразу обличчя Назара ставало зрозумілим: на відміну від нього, Назар про те не знав.