Чоловік посміхнувся. Так, зовсім скоро все має стати відомим. Усе таємне колись випливає назовні. Так буде й цього разу. Його обличчя скривилося від болю. Так, так буде й цього разу…

Урешті настала ніч. Літня задушлива ніч. Тепер вона приходила раніше. Дні ставали все коротшими. Безтурботні діти вже сховалися по домівках і, певно, дивилися свої безжурні сни. Надворі гуляла безклопітна молодь. Я блукав містом і курив. Намагався ходити тільки людними вулицями. Додому вертатися було страшно.

Домовився переночувати в Лізи. Щоправда, ще не казав чому. За годину я мав зустріти її на вокзалі. Ліза поверталася зі Львова, куди їздила на семінар із психології. Так, вона дійсно захоплювалася цією наукою. І мені теж було цікаво.

Пам’ятаю, коли ми з нею познайомилися, вона тримала в руках книжку Фройда «Тлумачення сновидінь». Гм, так, Фройд — розумний дядько. Я не психолог за освітою, але чомусь ця наука теж мене цікавила. Можливо, через проблеми, які спіткали нашу сім’ю. Так хочеться знати, що ж керує людськими вчинками.

Щодня ми стоїмо перед певним вибором. Чому вчиняємо так, а не інакше? Ось що насправді цікаво. Психологія людських вчинків. Так, здається, незбагненна річ. Чи можна буде колись те збагнути?

Чи може хтось із певністю сказати, що розуміє себе? Чи принаймні розуміє себе постійно? Дивна річ, але часом здається, що інших ми розуміємо краще від себе. Але, напевно, то лише омана. Адже якщо не можеш збагнути себе, то як можна стверджувати, що розумієш когось іншого? Збоку завше краще видно. У комусь ми можемо розгледіти те, що ніколи не матимемо змогу розгледіти в собі. Натомість у нас самих ми здатні відчувати те, що ніколи не відчуємо в інших. Ось так. І людина постійно лишається нерозгаданою, темною, таємничою постаттю.

Дивно, ми навіть не здатні зазирнути самі собі в очі. Колись я пробував. І досі лячно. Я не знав тієї людини, якій дивився в очі. Я її не знав. Отже, я себе не знаю. Та краще про це не думати. Навіщо себе лякати? Я — це я. І подобаюся собі таким, яким є. Я цілком НОРМАЛЬНА й ЗВИЧАЙНА людина.

Так, Фройд таки розумний дядько. Я багато в чому з ним погоджуюся. «Воно». Таке таємниче і якоюсь мірою страшне слово. Я не боявся свого «Воно». Власне, його ніхто не боїться. А може, варто?..

Тіло лежало на невеличкому підвищенні. Рука вбитої залишалась у неї під головою. Так, наче плоть, що раніше була жінкою, спала. Тільки з розплющеними очима. Вони нерухомо дивилися поперед себе. Нерухомо й із застиглим у них жахом.

Скляні, навіки знерухомілі очі видавали: це вже мрець. І подих. Себто його відсутність. Після того, як зупиняється серце, мозок може жити ще кілька хвилин. Убивця засік час. Ще дві хвилинки, і це буде справжнісінький труп. Він уже й надумав, куди заховає тіло. Давно нагледів це місце. Просто ідеальне.

Торкнувся рукою до обличчя вбитої. Ще тепле. Але зовсім скоро стане твердим і холодним. Йому на те байдуже. Йому подобалися обидва відчуття: і теплого, і холодного тіла. Аби лиш було мертвим. Надзвичайно великим є блаженство відчувати свою владу над людиною. Ти її вбив, а отже, мав над нею найвищу владу. Ти переможець. Певний час по тому мертве тіло почне тхнути. І ті пахощі для нього — найвища благодать. Найцінніша винагорода за такий сміливий вчинок.

Ні, він не боявся вбивати. Це було зовсім просто. Точніше, з кожним разом це було все простіше й простіше. Так, першого разу було дійсно важко. Він дуже довго виношував цю ідею. Йому вже навіть почало здаватися, що він ніколи не наважиться. Але раптом це сталося. Він навіть не планував. Просто зовсім несподівано його внутрішній голос крикнув йому: «Вперед!» І він це зробив. Він таки зробив це. Щоправда, першого разу не вдалося насолодитися своїм подвигом. Він був занадто збудженим. Занадто схвильованим через те, що сталося. Через те, що це НАРЕШТІ сталося.

Він вибіг із квартири Заречнюка. Зовсім скоро здійнявся шалений галас. То бігали звичайні перелякані люди. А він дивився на них поглядом переможця й уявляв собі, як убиває кожного з них. Так, він упіймав кайф. Це було чудове відчуття. Усі були настільки налякані, що на нього зовсім не звертали уваги. Ну, хіба ж можна так? У певний момент йому аж нецікаво стало. Адже було зрозуміло, що тоді він міг спіймати будь-кого й зробити з цим будь-ким будь-що.

То насправді було так легко: убити людину. Раз-два — і кінець. Людини нема. Зовсім неважко. Потім йому натрапила на очі та дівчина. Така розгублена й налякана. Настільки розгублена, що навіть дозволила забрати себе звідти подалі. «Не слід вам на це дивитися», — мовив він тоді. Представився поліціянтом, якому потрібно її допитати. Він убив її в тому ж під’їзді в той час, коли всі шукали ЙОГО.

Дурні ці люди. Будь-яку справу потрібно вирішувати холодним розумом. А вони панікували. І вона панікувала. Проте з нею теж не вдалося добре побавитися. Він просто задушив її. А деякий час по тому викинув тіло. Аж смішно, наскільки простим усе це виявилося…

Сплило ще кілька хвилин. Мозок уже був мертвим. Кров із рота капала поволі. Така густа. Така густа й приємна на смак, на дотик і на запах. Особливо на запах. Його завжди дражнив аромат крові. Навіть своєї. А її солоний смак! М-м-м… Це було вищим делікатесом. Ні, то був нектар. Справжнісінький нектар. Ніщо не могло з цим зрівнятися.

Ще від самого початку, коли кров текла невеличким струмочком із носа та рота вбитої… як цікаво було за тим спостерігати. Він підставив руку. Кілька краплинок упали йому на палець. Із задоволенням облизавши руку й губи, він продовжував дивитися на те, як червона рідина поволі крапає додолу. Кап-кап. На землі утворилося невеличке озерце. Таке собі криваве озеро. Воно так чарувало його погляд. Раптом обличчя вбивці викривилося від спогадів…

Недалеко від школи розташовувалося старе невелике покинуте приміщення [5] , куди зносили різноманітний мотлох. Ніхто не знав, що там було раніше. Поряд стояло кілька великих сміттєвих баків зеленого кольору. Та сміття завжди було настільки багато, що воно постійно валялося й поряд із баками. Тут майже ніколи нікого не було. Лише час до часу проходили поодинокі перехожі, аби скоротити собі шлях.

Старшокласники постійно влаштовували там посиденьки під час уроків або після. Вікна були забиті дерев’яними дошками. На дверях висів старий замок, проте тут завжди було відчинено. Усі знали, що зачиняти двері не варто: надто ненадійною була защіпка — потім не відчиниш. Незважаючи на те, що надворі був день, у халупі панувала напівтемрява.

Зараз тут було лише дві дівчини років п’ятнадцяти-шістнадцяти, що незадоволено човгали в халабуді. Обидві курили цигарки та тримали в руках по маленькому папірцю.

— Дивно якось усе це, — мовила одна, видихаючи дим.

Друга ще раз уважно перечитала написане. У подруги було нашкрябане те саме.

— А мені здається, нічого дивного. Почерк хіба що трохи незграбний, та ти ж знаєш, як вони «люблять» писати.

— Певно, писав Тарик. Після перелому руки він узагалі розучився це робити. — Обидві зареготали. — А все ж я не пригадую, щоб пацани колись ось так призначали нам зустріч. Що, не можна було просто підійти та домовитися?

— Та що ти ниєш? Ну, захотілось їм так погратися. Що ж тут такого? — Вона запалила наступну цигарку.

Біля дверей щось зашаруділо, мовби хтось їх зачинив.

— Ти це чула? — Обидві кинулися до виходу, та було вже зачинено.

— Тарику, це ти? — У відповідь почулися лише швидкі спокійні кроки.

— Вовка?!

— Пацани, це не смішно! Відчиніть негайно! — Дівчата щосили затарабанили по дерев’яних дверях. — Ви що, з глузду з’їхали?! Я ж боюся закритих приміщень!