— Пам’ятаєте, на місці вбивства Заречнюка ми знайшли невідомі відбитки пальців? Так ось. — Ярик ніби дещо завагався. — Дані про ці відбитки зникли.

— Тобто зникли? — Ми спершу навіть не зрозуміли значення тих слів.

— Та ось так, — невесело промовив Малашко. — Ми підозрюємо, що їх викрав Федюкевич. Певно, захищаючи Крижа. Хоча однаково незрозуміло навіщо, адже відбитки не належать Крижу.

— Стоп. Я щось узагалі нічого не вловлюю. Як вони можуть не належати Крижеві, якщо вбивця — він?

— Ну, не забувайте, що була ще жінка. Виходить, що відбитки її. — Ярик перебирав купку паперів, що зібралася на його столі. — Цілком можливо, власне, що він захищав ту нашу примарну жіночку. Хай їй грець! Хто б це міг бути?! Абсолютно ніяких зачіпок, нічого, що б могло вивести на її слід. Не Криж, а оця-от жіночка для мене — справжнісінька таємниця!

— Так, та жінка й справді немов фантом. Є лише її відбитки, волосся й усвідомлення того, що вона там була. Але хто ж це? — Я зрозумів, що розмірковую вголос.

— Примара, хто ж іще? — погодився зі мною Малашко.

— А може, убивця сам підкинув те волосся, аби збити нас із пантелику? — запропонувала варіант Ліза.

— Ми б теж так подумали, — відповів Малашко. Він встав і нервово пройшовся з одного кутка кабінету в інший, узяв із полиці цигарки, потім знову сів на своє місце й закурив. Відтак продовжив: — Якби не відбитки пальців, які не належать Крижу, але мусять усе-таки комусь належати.

— Ми все перерили вдома у Федюкевича: ані найменшого натяку на те, що він спілкувався з Крижем. Нічогісінько.

— І на листі з конвертом немає абсолютно ніяких відбитків пальців, окрім ваших із Лізою. Наш злочинець стає все розумнішим.

— Так, — мовив я мимоволі.

— Літери для листа вирізані з журналу, приклеєні клеєм-олівцем. Те саме робив Заречнюк. — Ми з Малашком подивилися один на одного, та нічого не сказали. — Більше додати абсолютно немає чого. Ми знов у глухому куті, — констатував слідчий.

— Що чути про розшуки Каті? — Ліза запитала майже без надії, адже дівчину шукали вже надто довго. Малашко знову повів плечима.

— І тут нічого. Але, я думаю, вам не треба надто хвилюватися за неї. Вона десь ховається. Скоро перебіситься й повернеться.

— Почує по телевізору про те, що відбувається, і повернеться. — Ярик підбадьорливо усміхнувся.

— А раптом…

— Лізо, не хвилюйтеся. Якби раптом що, не дай Боже, ми б про те вже знали. Убивця любить похизуватися своїми справами. Недарма він спеціально робить так, щоб тіла знаходили швидко.

— Ви так вважаєте? — запитав я. — Мені однаково здається, що її варто було б знайти якомога швидше. Що б там не було, а зараз абсолютно ніхто не може почуватися в безпеці.

— Ми вважаємо, що оті Світлана та її хлопець Вова знають, де вона, але не хочуть говорити.

— І мені, до речі, тоді так здалося, — мовив Ярик. Саме він допитував цю парочку. — Я вже навіть подумував про те, аби приставити до них когось. Рано чи пізно, мені здається, вони приведуть нас до Каті.

Ми розмірковували. То була справді дуже гарна ідея. Невідомо, звісно, скільки б довелося чекати, але ж це вже було хоч щось. На цьому ми й зійшлися. Годину по тому за Світланою та Вовою організували «хвіст». Тепер ми мали більше надії на те, що Катя скоро знайдеться. Ліза дещо заспокоїлася.

Ми ще трішки поговорили зі слідчими. Хоча насправді все те я називаю переливанням із пустого в порожнє. Убивцю потрібно десь шукати, але точно не у відділку поліції. І прості балачки тут точно не допоможуть. Слідство сиділо в глухому куті. Здавалося, усе місто сиділо в глухому темному куті.

Останнім часом Ліза все більше й більше студіювала фройдизм. Навіть зараз, о десятій вечора, вона працювала за ноутбуком. Лише годину тому надворі прогнав град. Зараз же просто падав дощ, час до часу блискало й гриміло. Погода цілком відповідала становищу, що склалося.

Особисто мені було якось лячно. Це вже навіть ставало для мене рідним відчуттям. Наш будинок знову виявився знеструмленим, і ми сиділи без світла. Краєм ока я глянув, про що саме вона читала. Так, знову фройдизм. Погляд її був повністю занурений в екран ноута. Здавалося, вона зовсім не помічає того, що відбувається довкола.

Я вже забув, коли ми востаннє кудись ходили гуляти, аби відпочити й розслабитися. Навіть удома я не відчував справжнього релаксу. Раніше о цій порі ми грали в більярд чи дивилися кіно. Або ж просто гуляли містом. Зараз ми навіть не ходили вдень засмагати на Басовому Куті, як то зазвичай любили робити влітку. Просто був не той настрій. Я підійшов до неї.

— Можна приєднатися?

Ліза мовчки хитнула головою. Вона була дуже зосереджена. Я тихенько сів поряд. То була скопійована у ворд стаття із сайту eduwiki.uran.net.ua. Щось типу того. Публікація насправді виявилася вкрай цікавою. Я теж почав читати. Ось приблизний її зміст:

Фройдизм

Згідно з ученнями Фройда, початком та основою психічного життя людини є різноманітні біологічні механізми. Так, він вважав, що в кожній людині закладені потяги до інцесту, канібалізму та жага вбивства. Фройд наполягав на тому, що духовний онтогенез людини скорочено повторює хід розвитку людства тому, що у своїх психічних структурах кожна людина несе тягар хвилювань віддалених предків.

Украй важливу роль у формуванні людини відіграють два глобальні космічні інстинкти: Ерос (сексуальний інстинкт, інстинкт життя, самозбереження) і Танатос (інстинкт смерті, агресії, деструкції). Людська життєдіяльність, за Фройдом, це боротьба цих двох вічних сил, і саме вони є рушійною силою прогресу.

Носієм статевого інстинкту є психічна енергія із сексуальним відтінком (лібідо).

Несвідомі (насамперед сексуальні) прагнення особистості складають її потенціал та основне джерело активності, дають мотивацію для дій. Через неможливість задовольнити інстинктивні потреби в їхній природній формі, позаяк існують соціальні нормативні обмеження, людина шукає компроміс між глибинним потягом та суспільно прийнятною формою його реалізації.

Модель особистості, за Фройдом, являє собою триповерхову формацію. Нижній шар («Воно») — найбільш примітивна інстанція, що охоплює все природжене, генетично первинне, підпорядковане принципу задоволення й нічого не знає ані про реальність, ані про суспільство. Вона споконвічно ірраціональна й аморальна; її вимоги повинна задовольняти інстанція «Я» («Еґо»).

Середній шар («Я») відповідає принципу реальності, виробляючи ряд механізмів, що дозволяють адаптуватися до середовища, справлятися з його вимогами. «Я» — посередник між стимулами, що йдуть як із навколишнього світу, так і з глибин організму, з одного боку, і відповідними руховими реакціями, — з другого. До функцій «Я» належить самозбереження організму, запам’ятовування досвіду зовнішніх впливів, запобігання загрозливим впливам, контроль над вимогами інстинктів (що виходять від «Воно»).

Верхній шар («Над-Я») слугує джерелом моральних і релігійних почуттів, є агентом, що контролює й карає. Якщо «Воно» визначене генетично, а «Я» — продукт індивідуального досвіду, то «Над-Я» — продукт впливів інших людей. Виникає в ранньому дитинстві й залишається практично незмінним у подальші роки.

Найбільш жорстокі, войовничі шари — «Воно» та «Над-Я». Вони з обох боків атакують «Я», породжуючи невротичний тип поведінки. Оскільки з розвитком суспільства шар «Над-Я» неминуче збільшується, стає більш масивним і важким, то й усю історію людства Фройд вважає історією психозу, що прогресує…

Тепер мені стало зрозуміло, чим саме ця стаття так зацікавила Лізу. У ній ішлося не просто про психологію кожної людини, не просто викладався зміст думок Фройда. У цій статті немовби розповідалося про самого вбивцю. «Жага до вбивства», «війна між “Воно” та “Над-Я”». Війна? Здається, результат війни вже визначився. «Воно» перемогло. «Воно» вирвалося з тенет, у які потрапило. Вирвалося й почувалося цілком вільним.