— Де ми можемо її знайти? — Помітно було, що Ліза теж хвилюється. Проте, напевне, усе ж менше від мене.

— Пройдіть он туди, прямо по коридору. Зліва двері. Шостий номер. Якщо її там іще немає, то зачекайте трішечки. За п’ятнадцять хвилин обід, вона точно прийде туди, аби переодягнутися. Звати її Тамара Олексіївна.

— Дуже вам вдячні за допомогу, — мовив я. — Ми б хотіли ще порозмовляти з усім вашим персоналом.

— Ви можете це зробити, будь ласка. Я попереджу всіх, щоб не розбігалися далеко. Проте поліція з усіма ними вже говорила. Окрім хіба що Тамари Олексіївни, Анюти та Яни, які тоді теж мали вихідний (це покоївки), ну і, звісно, повії.

Ми ще раз подякували адміністраторові, і він пішов.

— Ну що, з кого почнемо? — запитала Ліза.

— Проститутки тут зараз немає. Вона з’явиться лише за дві години. Навіть дещо пізніше. — Я глянув на годинник. — Пропоную почати з тих, з ким тоді не спілкувалася поліція.

— Ходімо до прибиральниці?

Ми пройшли по коридору, куди вказав адміністратор. Комірчину жінки знайшли швидко. Та двері виявилися зачиненими.

— Що, почекаємо? — запитав я в Лізи. — Чи поговоримо поки з кимсь іще?

— Зачекаймо. Мені дуже цікаво, що вона скаже. Боюся її пропустити. Якщо вона дійсно любить пхати носа куди не слід, то, цілком можливо, скаже щось таке, що могло б нас зацікавити.

Я погодився. Ми стали неподалік від кімнатки. На годиннику було за десять перша. Отже, так чи інакше скоро прибиральниця мала з’явитися. Чекаючи на неї, ми роздивилися навкруги. Це був звичайний дешевий двозірковий совдепівський готель. Хоча я б сказав, що й однозірковий. Особисто мені він більше нагадував гуртожиток. Такий самий сморід від їжі, яку готували десь поблизу. Такий самий косметичний ремонт, який проводили, цілком можливо, не так уже й часто. Похмурі коридори. Тхнуло з туалету, хоча він був у кінці коридору. Лампи на стелі працювали не скрізь. «Увечері тут, певно, узагалі дуже неприємно», — подумалося мені тоді.

Ми з Лізою не розмовляли. Кожен і так розумів, про що думає інший. Ми просто чекали й сподівалися на те, що зможемо хоч щось дізнатися. Я ще раз озирнувся. Адміністратор розмовляв із кількома людьми зі свого персоналу. Відтак кивнув головою в наш бік. Стало зрозуміло, що йшлося про нас. Певно, він просив людей не розходитися на перерву.

Серед колективу було двоє дівчат, ще одна жінка років сорока та чоловік років п’ятдесяти в робочій формі. «Певно, якийсь майстер», — подумав я. Працівники готелю глянули в наш бік. На обличчі кожного я помітив занепокоєння. Так, нікому не подобалося те, що відбувалося зараз у місті. А їм довелося приймати в себе винуватця всього того. Фактично кожен із них на той момент був на волосину від смерті. І, як би моторошно не було усвідомлювати це, ніхто з них тієї миті не передчував лиха. Тепер усі були обережні. Адже хтозна, що могло трапитися щомиті. Примара Крижа й досі блукала тут.

Повз нас пройшло кілька людей. Певно, мешканці готелю. Вони байдуже глянули на нас і подалися далі. Тоді мені спало на думку поговорити ще й з ними. Ліза підтримала таку ініціативу. Я швиденько збігав до адміністратора й узяв список тих, хто тоді вже в них проживав. Щоправда, адміністратор повідомив, що й з ними поліція розмовляла.

Коли я повернувся до Лізи, вона все ще чекала на Тамару Олексіївну. Ще кілька хвилин по тому до нас підійшов адміністратор і повідомив, що прибиральниця затримується, оскільки приїхали нові клієнти й потрібно швидко прибрати для них у номері.

Ми з Лізою глянули одне на одного, але не промовили ні слова. Дуже бажалося поговорити саме з нею, і цього нам не хотілося відтягувати. Але що вдієш? Чомусь зараз моє переконання в тому, що ця жінка могла щось знати, значно зросло. Не знаю, чому так. Власне, мені це підказувала моя інтуїція.

Таким чином, для нас виділили кабінет адміністратора, і тепер до нас по черзі заходили працівники готелю. Ми вже поговорили з трьома з них, але поки що не було жодного результату. Тепер спілкувалися з покоївкою.

— Власне, він здався мені адекватною людиною, — пригадувала вона. — Хоча, — додала з деякою іронією, — кажуть, що всі психи можуть здаватися цілком нормальними.

— Ви взагалі не помітили нічого дивного в ньому? У його поведінці, скажімо?

— У його багажі? — додав я.

Яна похитала головою.

— Ні, абсолютно нічого незвичного. Він поводився дуже спокійно. Щоправда… коли тільки приїхав, мені здалося, що він нервується, але я списала те на втому. Чоловік повідомив, що весь день був у дорозі. Я запитала, звідки приїхав, а він розповів, що з Дніпропетровська. Тоді я ще подумала, що як для східної людини він занадто добре говорить українською… — Вона поміркувала. — Навіть і не знаю, що ще можна сказати.

— Ви коли-небудь бачили, щоб він із кимось спілкувався? Хоча б по телефону? — запитав я, оглядаючи кабінет.

— По телефону він говорив, проте я не дослухалася. Не знаю, з ким була розмова.

— Він зустрічався з тутешньою повією? — цього разу то було Лізине запитання.

Яна раптом замовкла, очевидно, не очікуючи, що ми знаємо про неї. Ми зрозуміли, що вона вагається, чи можна відповідати. Ліза мовила:

— Ми про неї в курсі. Ваш адміністратор сам нам розповів. Отож кажіть, що знаєте.

Яна заспокоїлася й продовжила:

— Так, я бачила, що вони спілкувалися. Проте не знаю, чи в них щось було. Вона підходить до багатьох. Адже мусять пожильці якось дізнатися, що вона в нас є. Та не всі погоджуються на її послуги.

— А що ви можете розповісти нам про… — я подивився на аркуш із нашкрябаними даними, — про Ілону?

— Ну, не знаю. Небагато. Ми з нею не особливо спілкуємося. Тут із нею взагалі не всі люблять балакати. Багато хто проти того, що вона тут.

— Хто, наприклад? — поцікавився я.

— Переважно старше покоління. Ви ж знаєте, як багато з них до такого ставиться. Вони виховані в Радянському Союзі, а там, як відомо, сексу не було, — останні слова дівчина знову промовила з іронією.

— А ви чому з нею не спілкуєтеся? Ви ж наче з молодого покоління? — Я всміхнувся.

— Узагалі Ілона як людина, на мій погляд, непогана. Принаймні наскільки я зрозуміла з тих небагатьох випадків, коли нам довелося спілкуватися. Проте мій чоловік забороняє мені товаришувати з нею. І тут я нічого не можу вдіяти. — Вона повела плечима.

— Зрозуміло, — дещо розчаровано протягнув я: то була працівниця, з якою поліція так і не поспілкувалася, і я мав велику надію, що ми зможемо дізнатися щось нове. Раптом дівчина промовила:

— Слухайте, я дещо згадала! — Вона подивилася на нас з ентузіазмом. — Можливо, це виявиться корисним для вас.

Ми зацікавлено поглянули на неї. Яна продовжила:

— Він говорив із кимсь по телефону й сказав якусь назву… зараз згадаю… така цікава назва… А, здається, «Оказія». Так, точно. Він тоді незадоволено якось гаркнув, що в цій конторці працюють одні лежні. Окрім хіба що якогось старого діда. Не знаю, звичайно, з ким він розмовляв і взагалі що то за конторка, але таке-от я чула.

Ми з Лізою одразу повеселішали. Я записав назву.

— Яно, ви нам усе-таки допомогли, — радісно сказав я. — Дуже вам вдячні.

— Та нема за що. — Дівчина всміхнулася. Відтак мовила серйозно: — А його швидко схоплять? Мені часто доводиться повертатися пізно ввечері. Неймовірно страшно.

— На жаль, на це запитання ми не в змозі вам дати відповідь. — Ліза подивилася на мене. — Ми самі дуже на те сподіваємося, але… — Вона не доказала: продовження фрази було очевидним.

Яна з розумінням зітхнула. Затим додала:

— Анюту — це моя напарниця на зміні — можете навіть не допитувати. Її на той час, що він у нас зупинявся, тут не було. Вона тоді взяла кілька відгулів. Отже, точно нічого не знає.

Ми подякували, і дівчина пішла. Нарешті була хоч якась зачіпка. Затим поспілкувалися ще з двома покоївками та майстром. На жаль, вони не змогли сказати нічого такого, що б могло нас зацікавити. Настрій знову сходив нанівець. А проте попереду ще чекала розмова з прибиральницею та повією. Допит тривав уже майже годину. Стандартним запитанням від усіх працівників до нас було те, чи швидко впіймають убивцю. Якби ж то ми самі те знали.