За кілька хвилин до кабінету увійшла старша жінка. На ній був звичайний одяг прибиральниці.

— Тамара Олексіївна? — запитав я.

— Саме так. — Вона подивилася на нас хитрими очиськами. — А звідки ви знаєте?

— Нам про вас уже говорили. Казали, з вами тоді поліція так і не змогла поспілкуватися. Ось тому до вас така особлива увага. Сідайте, будь ласка.

Жінка просяяла.

— До мене особлива увага? — Очі все так і горіли своїм хитрим вогником. — Ну, добре, запитуйте. Усе, що знатиму, скажу. Мені немає чого приховувати. — Вона розсілася на стільці, очевидно, почуваючись тут цілком вільно. На відміну, до речі, від іншого персоналу.

Я знав такий тип людей. Вони зажди кажуть тільки те, що їм вигідно. Натомість намагаються вивідати щось про тебе самого. Усю розмову жінка не припиняла нас розглядати. Вона нагадала декого з моїх сусідів. Від того я почувався трохи ніяково. Ось іще одна риса таких людей: вони будуть із тобою розмовляти, відповідати на твої запитання, але при цьому й фіксуватимуть кожний рух твого тіла, кожне твоє слово, кожний твій погляд. А потім усе трактуватимуть по-своєму.

Перше запитання поставила Ліза. Воно було стандартним, як і до всіх інших. Прибиральниця ж, відповідно, звернула свій скрупульозний погляд на мою дівчину. Я знав, про що в цьому випадку вона думала. Жінка намагалась оцінити Лізин вік. На неї часто так дивилися. Їй було двадцять шість, але вона виглядала набагато молодшою. Певно, жінці було дивно бачити, що така молода людина досліджує таку складну справу.

— Розкажіть нам, будь ласка, усе, що можете, про громадянина Олега Крижа.

— Звичайний собі постоялець. Часом, правда, видавався знервованим. Дуже часто говорив по мобільному. З кимсь лаявся… Ну, не те щоб дуже, але видно було, що чимсь незадоволений. Не раз я чула, як у розмові згадував про якусь фірму чи то контору «Оказія». Мені так сподобалася назва. Я навіть дізналася, де це і що це.

— Ну й де це та що це? — Серце в мене аж йойкнуло. Виходило навіть простіше, ніж я думав. Більше того, ставало все цікавіше.

— Це фірма, що займається продажем туристичного спорядження. Розташована на вулиці Інститутській, номера будинку не згадаю.

— Нічого, то вже не так важливо. Ви нам і так допомогли. «Оказія»… Гм… Ніколи не чув. А ти?

— Теж уперше чую. — Ліза похитала головою.

— Як на мене, назва дурна. Зовсім сюди не підходить.

— А щось іще можете розповісти? Наприклад, чи бачився він із кимсь. Можливо, з жінками?

— Чужого з ним нікого не бачила. Він узагалі неговіркий був. Я з ним одного разу пробувала завести розмову, а він тільки й обмежився кількома словами для годиться. Дуже неввічливо, як на мене. — Вона високо підняла голову.

— Отже, не спілкувався ні з ким… — Такий варіант нам не дуже підходив. Я подивився на Лізу. Вона, певно, тим теж була розчарована.

— Ні з ким із чужих, я мала на увазі. А от із нашою повією ще й як спілкувався. І не один, а разів зо три точно. Платив їй непогано.

— А звідки ви знаєте, що добре платив? Вона вам розповідала?

— Не розповідала. Вона про своїх клієнтів ніколи нічого не розповідає. Така собі професійна таємниця. Теж мені! — гмикнула тітка. — Просто після першого разу з ним в Ілони з’явилися синці на тілі. Дівча, звісно, намагалося їх якось ховати, але ж я все бачу. — Вона посміхнулася. Чомусь у цих її словах я не засумнівався ні на мить. — А за таке, я знаю, вона бере багато.

— Але ж у неї є ще одна робота, — зауважила Ліза.

— Тоді вона всі три дні сиділа тільки тут. Отже, ті сліди могли бути тільки від нього.

— Можливо, у неї був іще якийсь клієнт?

— Може. Я ж не стежила за ним. Просто кажу, що бачила. — Вона відвела погляд убік, і ми з Лізою зрозуміли, що жінка все-таки у своїх словах впевнена на всі сто. — Ви ж не думаєте, що мені нема чого робити тут, тільки б підглядати за мешканцями? — Вона ніби образилася. Але такі люди завжди роблять вигляд, що їх образили, для того, щоб поставити тебе на місце. Або ж для того, щоб викликати до себе жаль і таким чином отримати те, що їм хочеться. — А якщо ви не з поліції, то який вам сенс шукати того психа? Звісно, зрозуміло, навіщо шукати, але… Ну, ви розумієте, чи не так?

На подібне запитання я таки очікував.

— Ми не з поліції, але ми з ними співпрацюємо.

— То наша поліція найняла психолога для того, щоб швидше його впіймати?

— Саме так. Ви доволі розумна людина. — Ліза глянула на мене здивовано. А я вирішив покепкувати з цієї тупоголової пліткарки, яка завжди насправді пхала свого носа туди, куди не варто було. Нехай отримає для себе брехню. Я дивився прямо в її очі. Вони сяяли ще більше.

— Звісно, то не моя справа… Але, якщо не секрет, скільки наша поліція ладна заплатити за подібну допомогу? — Її рот так і не затулявся від дурнуватої усмішки, яка виражала лише надмірну зацікавленість.

— Таємниця слідства. — Ліза мене зрозуміла й підтримала.

Відповідь розчарувала прибиральницю.

— Розумію, — протягнула вона й відразу ніби помстилася. — Ну, більше я нічого не зможу вам розповісти. Вибачайте. — Вона встала.

— Ви нам і так дуже допомогли. — Я всміхнувся. — Дуже вам вдячні.

— Та нема за що. Звертайтеся, якщо що. — Вона знову всміхнулася своєю пластиліновою усмішкою. — До побачення! Удачі вам у гонитві за тим придурком. Сподіватимемося, його швидко піймають.

Ми теж зобразили пластилінові усмішки й розпрощалися з нею. Щойно вона вийшла за двері, як ми з Лізою полегшено зітхнули. Нарешті допит скінчився. Ілона мала прийти за півгодини. У нас іще було трохи часу відпочити й поміркувати про те, що дізналися.

— Ти помітив: ця тітка єдина не виказала ніякого страху перед Крижем. Ані найменшого.

— Звернув увагу. І що ти про це думаєш?

— Якби я не знала, що волосся належить молодій жінці, подумала б, що вона його спільниця.

— А як ти вважаєш, може бути так, що хтось із допитаних нами молодих жінок із ним якось пов’язаний?

— Вважаю, що ні. Принаймні я не помітила нічого незвичного в їхніх розповідях чи поведінці. Думаю, це можна виключити.

— У мене список із чотирьох людей, які тоді вже жили в готелі. З ними теж треба неодмінно поспілкуватися.

— Ходімо зараз? — запропонувала Ліза.

— Гаразд. Можна. — Ми вийшли з кабінету й попрямували до свідків. Дорогою обговорили подальші дії. У нас намітилося два наступні кроки: по-перше, поговорити з повією (вона цілком могла виявитися тією примарою); по-друге, треба було з’їздити у фірму «Оказія» й розвідати, що там є цікавого та про якого старого згадував Криж. Надихав той факт, що Криж неодноразово згадував ту «контору», і, відповідно, там його мусили знати. Отже, з’явився слід.

Потім нам вдалося поспілкуватися з двома з чотирьох мешканців готелю. Тут нічого не вдалося з’ясувати.

Скоро ми підійшли до кімнати повії. Вона вже була на місці.

Дівчина глянула оцінливим поглядом. Я відразу відчув, що про нас їй уже повідомили. І не помилився.

— Ви нащьот того хворого? — спитала вона байдуже.

Мова одразу виказувала в ній походження з якогось села, хоча дівчина явно намагалася це контролювати, підлаштовуючись під місцеву вимову. Думаю, живе в Рівному давненько, бо в неї досить непогано виходило. Лише шиплячі ще залишалися недопрацьованими.

Одягнута в надто коротку приталену сукню чорного кольору. Я мимоволі порівняв стиль її одягу з Лізиним. Моя дівчина завжди одяглася строго й у довгі спідниці та сукні. На ногах у дівчини виблискували стразами чорні босоніжки на високих шпильках. Макіяж, очевидно, вона вже встигла зняти. На лівій руці, вище ліктя, я помітив два синці, які вже загоювалися.

— Так, хотіли у вас, Ілоно, дізнатися про нього все, що тільки можете нам повідомити. — Ліза уважно роздивлялася повію.