Він потягнувся рукою до кишені й намацав ножа. Зброя була гостра. Він тільки сьогодні вранці її нагострив об камінь, що знайшов на вулиці. Дівчина спинилася, шукаючи щось у сумці. Морозиво потекло, і вона швиденько підставила маленьку білу серветку. Швидко доїла. На обличчі — задоволення. Насолода від смачного й жаль від того, що воно скінчилося. Дівчина пошукала поглядом смітник. Той виявився далеченько, їй довелося завернути праворуч, щоб викинути обгортку й серветку. Він на мить злякався, що вона піде іншим маршрутом. Але ні, дівча озирнулося (воно таки це зробило!) і пішло в бік темного безлюдного провулку.

Звісно, його вона побачити не могла. Хоча він стояв зовсім поряд. Настільки близько, що навіть відчув її дихання й запах тіла. Він стояв за великим зеленим деревом, яке вона щойно минула. Його таке кохане, таке близьке йому в цей момент створіння. Він постоїть іще з хвильку й попрямує за нею. Так, нікого нема поблизу. А ті, що були подалі, абсолютно на нього не зважали. Дивно, всі шукали саме його. Кожен у місті виглядав його, щосекунди сподіваючись, що скоро його піймають. І при тому він спокійно блукав містом, ні в кого не викликаючи жодного інтересу. Ось так завжди. Шукаєш щось із широко розплющеними очима, та однаково не помічаєш. Надто далеко ми дивимося.

Він знову повернув голову в бік дівчини. І цього разу вже просто не міг відірвати погляду від цієї плоті. Зовсім скоро. Ні, просто зараз він увіткне свого гострого друга в це тіло. Він уже придумав, куди сховається зі своєю кралею, щоб їм ніхто не посмів завадити. Він давно примітив тут зовсім недалеко підвальчик, який постійно був відчиненим. Ось там вони й сховаються.

Швидким звичним рухом він натягнув рукавички. Нарешті настав час діяти. Ще раз уважно роздивившись довкола, він упевнено пішов слідом. Відчував, як усе його тіло поволі заповнює збудливе й надзвичайно приємне відчуття. Адреналін. Здавалося, кров кипіла в його жилах. Серце билося все швидше й швидше. Дихання тихе й глибоке. Півгучні пружні кроки. В очах тільки ВОНА. І більше нікого не існувало. Тільки ВІН та ВОНА. Ось вона заходить у провулок. Уже відчувається запах тих дерев, що, певно, сотні років тут ростуть. Там. Волосся її здіймається від вітру. А вона йде, тиха й спокійна. І лише його. Рука затиснула ніж сильніше… Ще мить — і…

Якийсь молодик несподівано виринув з-за рогу.

— Привіт! — зі здивуванням гукнула вона. — А що ти тут робиш? Я думала, ти у Львові. — Вона всміхнулася. Вони обнялися.

З великим зусиллям убивця затримав руку, що вже мала вихопитися з його кишені. Ніздрі роздулися. Усе його єство відчуло величезне розчарування.

— А я приїхав на два дні. Вирішив провідати родичів. Нарешті вибрався. Так давно тут не був. — Здавалося, він теж радий зустрічі.

Убивця постояв ще зо хвильку. Він розгубився. Більше того, почувався вкрай розчарованим. І роздратованим. Відтак усвідомив, що просто стоїть і витріщається на них. І це може видатися підозрілим. Ще раз із відчаєм стиснувши в кишені ножа, пустив його і вийняв руку. Пройшов зовсім близько біля неї. Відчув її запах. Запах свіжості. Запах її шкіри. Убивця навіть не озирнувся в їхній бік. Останнім, що він почув, було:

— А чому це ти ходиш сама цим безлюдним провулком? — зауважив знайомий дівчини.

— То, певно, недаремно. Напевно, для того, щоб зустріти саме тебе…

Наступного дня, о сьомій ранку, неподалік від Набережної було знайдено труп невідомого старого чоловіка. Його обличчя було надзвичайно спотвореним. Поліція встановила, що смерть настала внаслідок наїзду на нього автомобіля. Потім тіло кинули в річку. Особу встановити поки було неможливо. Єдине, що було відомо, це те, що людина літня. Поки ніхто не повідомляв про зникнення когось зі знайомих чи рідних. Тому доводилося чекати.

Місто, здавалося, злякалось іще більше. Неважливо, що почерк убивства був не той, якого так усі боялися. Можна було подумати, що такий страшний учинок здійснив хтось інший. З облич людей не зникала напруга. Навіть діти, здавалося, теж уже зрозуміли все, що відбувається. Їх уже не так багато гралося на вулицях: батьки забороняли. Складалося враження, що в центрі міста тепер збиралося ще більше людей. Місця ж, які до того були малолюдними, зараз лишалися взагалі порожніми. Ніхто не хотів залишатися сам. Уже о дев’ятій-десятій вечора майже нікого не було. Лише інколи вдавалося помітити людину, яка чомусь опинялася на вечір сама.

Ми з Лізою завжди були разом. Звісно, по місту тепер постійно патрулювала поліція. Цілодобово. І в парку, і на Набережній, і на вокзалах, і будь-де. Але, незважаючи на це, ні в кого ні на мить не зникало відчуття того, що вбивця десь поруч. Ось він іде за тобою. Тихо скрадається позаду… Або ж чатує десь за поворотом. І варто тобі ступити один необережний крок…

Згодом ми дізналися, що вбивця старого припустився однієї жахливої помилки: він залишив усього-на-всього один відбиток свого великого пальця. Але цього було цілком достатньо. І всі сумніви розвіялися. Тепер ми з Лізою, Малашком і Яриком знали, що Криж продовжував свою темну справу. Питання поставало тільки в тому, де він знайшов машину. За даними експертизи, це мав бути «седан». Поки що вони нічого більше не знали. Але надвечір їм надійшло повідомлення, що знайшовся один зі зниклих напередодні автомобілів, яким, цілком можливо, було здійснено наїзд на пішохода. Кров на бампері співпала з кров’ю вбитого. Більше ніяких важливих слідів не вдалося знайти.

Новину одразу повідомили по телевізору, у газетах й інтернеті. І місто неначе ще більше спохмурніло. Навіть той, хто був упевнений у тому, що в нашому місті просто немає де сховатися й убивцю скоро знайдуть, уже втрачав віру в це. Так, убивцю знайдуть. Колись. Але ж скільки до того часу постраждає? Він здавався примарою. Певно, уже не було людини, яка б не знала, як він виглядає. І навіть за межами міста.

Новина поширювалась усією територією країни. Поліція всіх міст була насторожі. Раптом він перебереться ще кудись? Цікава річ: напевне, кожен у Рівному підсвідомо мріяв про це. Причому навряд хтось замислювався над тим, що тоді страждатимуть його брати по крові. Ось так підсвідомо ми прагнемо спокою.

Лізу неабияк турбувало запитання, чому Криж раптом змінив свій почерк. Натомість поліцію це мало зацікавило. Хоча й вони звернули увагу на цю різницю. Як на мене, то його почерк не мав абсолютно ніякого значення. Криж залишався вбивцею. Окрім того, це кровопролиття, на мій погляд, теж було жорстоким. Хіба ж ні? Переїхати людину так, що її неможливо впізнати, а потім кинути в річку.

Скоро на нас чекало й велике розчарування: волосся проститутки ніяк не було причетним до вбивств. Отже, не вона була тим фантомом.

Потім нам сповістили ще одну приголомшливу новину.

Він також постійно стежив за тим, що відбувається. І він теж боявся. Зараз чоловік сидів у кімнаті свого готелю й роздивлявся газетний знімок психопата, який уже вбив стількох людей. Так, він неодноразово бачив його. І навіть не так давно випадково помітив на вулиці. Спершу він навіть не здогадався, що це і є Криж, настільки той змінився. Тепер злочинець був схожим на безхатченка. Спершу він не звернув на Крижа жодної уваги. І не впізнав би його взагалі, якби не знайомий нервовий тик на обличчі.

На щастя, Криж його помітити не встиг. Натомість він зауважив погляд Крижа. І то був цілком звичайний вираз обличчя зацькованої людини. Людини, наляканої до смерті. Людини у відчаї. Хіба міг він і справді бути таким бездушним убивцею? Щось йому підказувало, що ні.