— Ми б усе-таки хотіли спочатку поглянути на те, що в наявності. Особисто я більше люблю бачити те, що купую, у реальності, ніж на картинці, — передбачила його дії Ліза.

Хлопець начебто відреагував нормально. Чомусь спочатку мені здалося, що він не хоче нас туди вести.

— Добре, я покажу вам, що у нас там є, — спокійно мовив він, проте все ж косо глянув на мене. — Ідіть за мною.

Ми попростували за ним. Двері й дійсно виглядали малопомітними. Тож стало цікаво. Виявилося, що там було ще кілька приміщень. Звісно, склад забирав більшу частину всієї площі, та ми зрозуміли, що там є ще щось. Можливо, щось цікаве. Цілком можливо, той, хто нас цікавив.

— А що в тих приміщеннях? — Ліза вказала на дві кімнатки. — Там теж склад?

— Ні, там просто комірчини.

Дмитро відмахнувся, проте я спіймав його дещо неспокійний погляд, кинутий у бік однієї з кімнаток. Звідти долинали чоловічі голоси. Нашу розмову, здавалося, почули. З тієї ж кімнатки виглянув чоловік років п’ятдесяти-шістдесяти. Він грізно глянув на Дмитра, проте нічого не сказав. На нас він уваги не звернув. Хлопець від його погляду зашарівся й нібито заспішив. Він досить швидко дав відповіді на всі наші запитання й поспішив вивести нас із приміщення.

Аби відтягнути час, я все ж попрохав у нього каталог. Дмитро приніс його й почав уже аналізувати вибір гірських велосипедів, як до нас вийшов старий чоловік. Обличчя його виглядало вкрай незадоволеним. Точніше, навіть занепокоєним. Так принаймні мені здалося, коли я вдруге кинув на нього оком. Пізніше Ліза скаже, що теж це помітила. Ще пізніше ми дізнаємося, що все-таки не помилилися.

— Коли закінчиш, підійдеш до мене, — тільки й промовив він і знову заховався за тими таємничими дверима. Звідти почувся ще один чоловічий голос. Проте ми не розчули, що саме казали. Хлопець хитнув головою.

Він спокійно, проте з певним помітним поспіхом відповів на всі наші запитання. Маючи певний досвід у велоспорті, я знав, що саме можна запитати, аби ми не виглядали профанами. Перед приходом сюди я навчив іще дечого Лізу. Проте дуже скоро запитання закінчились і ми були змушені попрощатися. Обіцяли подумати й пізніше повідомити про свій вибір. Дмитро, певна річ, був розчарований. Надто багато часу він згаяв на самі консультації, при цьому нічого не продавши. Та він лише ввічливо всміхнувся (своєю, вже відомою нам пластиліновою усмішкою) і вимовив:

— Звичайно, як надумаєте, що купляти, заходьте. У нас чудовий вибір, ви вже самі в тому переконалися. Не пожалкуєте.

Ми теж усміхнулися й пообіцяли повернутися, щоб купити дещо для нашої відпустки. І ми, власне, невдовзі повернулися. Хоча… Звісно, не мали на меті щось купувати.

Щойно ми з Лізою вийшли, як за нами почувся шум дверей, що зачиняються на ключ. Ми озирнулися. Хлопець тепер уже з надто серйозним виразом обличчя замикав двері, хоча за годинником зараз не було ніякої перерви. Дмитро помітив, що ми дивимося. Ніяково всміхнувся й показав на табличку, яку вивішував: «Зачинено. Вибачте за тимчасові незручності». Відтак швидко пішов углиб приміщення. Ми знали, куди саме. Але от чому? І взагалі що то був за поспіх?

Ліза відразу ж вирішила дзвонити Малашкові. А якщо там переховується Криж і він нас помітив? Тоді цей псих може негайно зникнути, якщо бодай щось запідозрить. Ми відійшли на відстань, з якої б нас не почули, і подзвонили.

Вони поговорили ще кілька хвилин. У Лізиному голосі відчувалося напруження. Але більше нічого незвичного в ній я не помітив.

— Ну, що там? — поцікавився, не відводячи погляду від входу до фірми-крамниці.

— З хвилини на хвилину приїдуть його люди. Перевірять, що тут до чого. Сам він теж скоро буде.

— Він, по-моєму, щось іще цікаве сказав. Принаймні мені так здалося. — Цього разу я глянув на неї. Ліза вагалася.

— Малашко сказав, що має якісь важливі новини для нас. По телефону не став уточнювати. Попрохав, щоб ти теж нікуди не йшов. Розмовлятиме з нами.

— З приводу чого? — Мене та таємничість надто зацікавила.

— Без поняття. Він не став уточнювати. — Ліза важко зітхнула. — Я підозрюю, що, цілком можливо, через Катю. — Вона знову зітхнула. Голос її став тихішим. — Сподіваюся, вони хоч щось уже знайшли. — Кохана відвела погляд убік. Певно, їй захотілося плакати, та вона стрималася. Відтак знову поглянула на мене й запитала. — Ну що там, нічого?

— Ні.

Останнім часом він перетворився на справжнього бомжа. Це було огидно, але, зрештою, мало свій плюс. Довкола повно поліції, цей тип зі своєю дівчиною, але (як смішно!) ніхто його не помічав. А він же ж був тут. Зовсім поряд. І просто курив собі цигарку, спостерігаючи за тим, що відбувається.

Криж знову посміхнувся. Цього разу з іронією. Адже йому потрібно було якомога швидше добратися до того старого. Він виявився ненадійним, а такого Криж не любив. І він не хотів давати йому шансу врятуватися.

Хай йому грець! Криж скривився. Зараз поліція налякає старого. Якщо тут Назар із Лізою, то вони, безперечно, шукатимуть саме його, Крижа. Старий ніяк не міг знати, де він переховується, але міг розповісти про паспорт. Та який толк зараз від того документа й нового імені? Здавалося, усі в місті (і навіть поза ним) знали Крижа в обличчя. Він не міг навіть висунутися. Хоча ні, уже міг. Криж посміхнувся. Як кумедно. Біля нього пройшло двоє поліціянтів, але їм і на думку не спало, повз кого вони йдуть. От лохи!

Криж докурив і викинув недопалок, наступив і розтер по землі. Обличчя скривилося. То був вираз огиди й люті. Його погляд був зосереджений на Назарові. «Нічого, скоро я до тебе доберуся, паскудо, — думав він. — І доберуся до тебе, старий недоумку!» Він постояв іще кілька хвилин, а потім спокійно пішов собі, так і залишившись непоміченим.

Поліція не знайшла абсолютно нічого підозрілого в магазині-офісі «Оказія». Так, двоє з працівників колись сиділи за підробку документів. Але зараз усе виявилося гаразд. Старий так і не зізнався в тому, що робив паспорт для Крижа. Певно, то було його помилкою.

Поліція не помітила злочинця, який крутився біля їхнього носа. Назар із Лізою теж не звернули ані найменшої уваги на безхатченка, який уже не вперше з’являвся поблизу них. Безхатченко — це взагалі та людина, на яку намагаються не зважати. Але ж вони існують.

Кожен із них потім картав себе за свою неуважність.

Такі гарненькі стегна. І такі симпатичні сідниці. Вона так мило йшла й крутила ними. Зовсім не поспішаючи. У його горлі пересохло. Він уже не раз бачив цю дівчину. І навіть знав, куди вона зараз прямує. Вона, здавалося, не слухала всіх тих попереджень від поліції. Прохід через безлюдний провулок був її улюбленим маршрутом. Шкода, зараз не темрява. А може, відступитися від свого правила?

Вона йшла та їла морозиво «Ріжок». То було доволі цікаво — спостерігати за нею. Провулок уже виднівся, і погляд її був зосереджений на ньому. Точно, вона прямувала саме туди. Цікаво, їй жодного разу не спало на думку озирнутися. Дивні ті людські створіння. От Назар постійно озирався. Він знав, що на нього чатують. А ці всі? Навіть часом ставало нецікаво. А проте… слід було зосередитися.

Убивця роздивився навкруги. Знову поглянув на дівчину. Нахилив шию праворуч, потім ліворуч, розминаючи. Навколо майже порожньо. А вона вже доїдала ласощі. Так, вона обережно, аби уникнути плям на одязі, кладе морозиво до ротика. Облизує чарівний білий пломбір. У роті з’явилася слина. Він ковтнув. Облизав сухі губи. Закусив нижню губу. Ще раз озирнувся. Усе йшло за планом. А головне — дівчина навіть не оберталася й нічого не підозрювала.