А Ліза вірить у душу. У те, що душа після смерті залишає тіло. Вона вірує в те, що наше тіло — лише оболонка, яка допомагає нам бути зримими в цьому світі. А головне — то душа. Вона в це вірить. А я?

Я знову підвів погляд угору. Той старий і досі блукав між могилами, немов щось шукаючи. І вже не так далеко, як раніше. Він починав мене дратувати. Хотілося побути самому. Хотілося посидіти біля могили тієї жінки, яка колись була людиною. І де тепер її душа, якщо вона є?

Люди вірять у живу душу, вірять у те, що після смерті є нове життя. І все це тому, що ми надзвичайно боїмося вмирати. І навіть ні, не так. Ми шалено боїмося того, що на нас чекає. Незнання. Невідомого. Ось чого ми так боїмося. То чи може людина прагнути власної смерті? Чи може це бути закладено в неї на підсвідомому рівні?

Я ще раз огледів могилу вбитої. Біля неї стояв кошик зі штучними квітами. Так, а хтось заробляє на смерті. Адже ці квіти коштують грошей. На труну, цю могилу теж потрібні фінанси. «Ніколи не забудемо тебе, любляча Мамо й Дружино!» Ось такий напис був на тій могилі. І близькі зараз оплакують її. І їм здається, що життя скінчене. А хто знає, може, воно й дійсно так?

Я пройшов повз іще кілька могил. Мені стало цікаво, де похований Федюкевич. І навіть де поховані Заречнюк і Альона. Я не міг згадати її прізвища. Проте обличчя обов’язково впізнав би. Та їхніх могил я чомусь не знайшов. Потім мені подумалося, що Заречнюк з Альоною мали б бути поховані десь раніше, бо вбили їх раніше. Але їхніх могил я не бачив. Може, не помітив? Їх тут стільки!

Щоб знайти, де лежить Стас, мені знадобилося ще хвилин зо двадцять. І ось нарешті я стояв перед ним. Фото тут ще не було. Я озирнувся. Здаля виднілися пам’ятники — то були старіші поховання. Чому всі пам’ятники або чорні, або сірі? А мені більше подобаються білі. Звісно, з часом вони посіріють. Але принаймні на перший час… Ці чорні й сірі теж із часом втратять пристойний вигляд.

За двісті чи триста літ це кладовище взагалі зникне. Ну, можливо, за чотириста-п’ятсот. Це доля багатьох цвинтарів. І тоді вже нас узагалі ніхто не згадає. Ніхто й не подумає, що ти колись жив на цій планеті. Ти станеш просто статистикою. Про тебе лише думатимуть: «Колись тут жило стільки-то й стільки-то людей». Я іронічно посміхнувся: навіть якщо це кладовище й існуватиме через п’ятсот років.

Посмішка зникла з мого лиця. Я уважно глянув на могилу мого колишнього друга. Друга, який зовсім недавно хотів позбавити мене життя. Друга, з яким провів стільки щасливих днів. Друга, якому я теж, зрештою, пообіцяв помститися після того, що він хотів зі мною зробити.

Дивно, але я й досі називав його своїм товаришем. Напевно, за звичкою. Я поклав букетик тих же штучних квітів на могилу. Поряд уже стояли схожі квіти в невеличкій зеленуватій вазі без води. Правильно, навіщо мертвим квітам вода? Я посміхнувся.

Біля поховання росли живі, нещодавно посаджені чорнобривці. Я не сумнівався, що то зробила Стасова матір. Завжди така лагідна й тиха жінка. І ніколи мене не любила. Моє обличчя спохмурніло. Я відчував те, як до мене ставляться інші. А вона мене недолюблювала. Це я знаю точно. Цілком можливо, що саме через неї ми зі Стасом кілька років майже не бачилися. Я навіть зараз уявляв собі, як вона намовляє свого синочка проти мене. Огидно!

Звісно, я знав, що Стас мені заздрив ще зі школи. Звичайно, я все це знав. І навіть без Лізи. Просто не хотів їй у тому зізнаватися. І Ліза теж добре розумілася на людях. Хоча, думаю, не настільки добре, як я. Мені завжди допомагає моя інтуїція. Але як же я не зрозумів, що було в Стаса на думці? Як я не розпізнав це бажання — убити мене — одразу? Навіть самому дивно.

Я сів на лавці біля його могили. Раз у раз у голові мерехтіли картинки з дитинства. Не можу сказати, що ми з моїм зведеним братом були справжніми друзями. Скоріше, навпаки. Особливо, коли ми стали старшими, бажання спілкуватися все більше й більше кудись зникало. А проте Стас ніби якимсь чином нас пов’язував. Можливо, тому, що, коли він був поряд, напруження між мною та Валеркою не так відчувалося. Не знаю чому, але щось відштовхувало мене від Валерки. Потім мій зведений брат поїхав. Затим усе це сталося зі Стасом…

У шлунку з’явилося неприємне відчуття. Щось аж крижане штурхнуло мене в животі й змусило все тіло напружитися. Дихання пришвидшилося. Ніздрі розширилися. То було дивне передчуття… небезпеки. Я не міг розпізнати, звідки воно йшло. Я напружився більше, інстинктивно відчуваючи чиюсь близьку присутність. Дихання моє майже зупинилося, я дослýхався й почув шурхотіння. Несподівано, як грім серед ясного неба, позаду наді мною нависла чиясь тінь.

Останнім часом вони все більше й більше сварилися. А минулого вечора він навіть її вдарив. Тепер Катя його по-справжньому боялася. Нещодавно він знову лихим прийшов із роботи. Вона залишила йому на кухні обід, а сама пішла до кімнати, посилаючись на погане самопочуття.

Дівчина й справді днями не дуже добре почувалася. Воно й не дивно, адже він нікуди її не пускав. І якщо раніше вони разом кудись виходили ввечері, то тепер і про ті прогулянки можна було забути.

Олег кілька разів зустрічався зі Свєтою та Вовою. Саме він і помітив, що за її друзями ведеться спостереження. Не важко було здогадатися чому. Певно, саме тоді він іще більше розлютився. Мовляв, зв’язався з малолітньою й тепер матиме проблеми. Їй навіть здавалося, що він хотів її здихатися. Щоправда, на пряме запитання про це чоловік відповів запереченням. Але чому ж тоді він став таким нестерпним?

З кухні почувся хрипкий грубий голос, який промовив її ім’я. «О Боже! Він кличе!» Катя хутко вляглась у ліжко, вдавши, що заснула. Незадоволений чоловічий голос наближався. Олег зазирнув у кімнату. Та його не так і легко було підманути.

— Я знаю, що ти не спиш. Вставай. Нам потрібно поговорити.

Катя почула, що він щось п’є. За запахом то виявилося пиво. Не стала розплющувати очей, сподіваючись, що Олег піде. Незважаючи на те, що з вигляду чолов’яга мав невелику статуру, насправді сили йому не бракувало. Ступивши два великі кроки, він зупинився біля ліжка. Придивився, чи не помилився. Відтак грубим рухом схопив її за руку. Катя аж скрикнула.

— Пусти, я хочу спати! Я погано почуваюся! Не чіпай мене! — Вона спробувала вирватися, але то було не так просто.

— Сядь і сиди собі! — Кинув її на ліжко. — Нам потрібно побалакати, — уже дещо спокійніше мовив він. — Я що, просто так прийшов сюди на обід?!

— Що ти хочеш?

Дівчина злякано на нього глянула. І раптом добре відчула: хоче додому. Навіть до Лізи й навіть до Назара. Та хоча б до батьків у село! Тепер їй не хотілося мститися. Хотілося просто втекти від цієї страшної людини.

На очах виступили сльози. До горла підкотилася грудка образи й страху. Перед нею стояв знавіснілий. Червоний від люті. І, здавалось, напідпитку. Колись такий знайомий чоловік. Такий милий. Той, що раніше так просто викликав у неї довіру лише одним своїм поглядом. Тепер то була зовсім інша людина. Здавалося, він лише грався з нею, і тепер вона йому набридла. Він користувався нею, мов тією маріонеткою, примушуючи слухатися. По обличчю потекли сльози. Катя притиснула до себе ноги й обхопила їх руками. Вона притихла й слухала, що він казатиме.

— Ти подумала про те, що я тобі вчора казав? — Він нахилився до неї ближче. Тепер їхні обличчя були зовсім поряд. Від нього тхнуло пивом, але насправді Олег не був п’яним. — Ну, то що? — Вона зазирнула в його сердиті, налиті кров’ю очі. На шиї в чоловіка роздулися вени. Він важко дихав.

— Подумала, але я не хочу вертатися додому, — якось автоматично відповіла дівчина, хоча ще хвилину тому бажала того якнайдужче. Певно, вона все-таки закохалася в нього.

— Ти розумієш, що зараз тебе розшукує все місто? Розумієш, що твої близькі зараз сходять із розуму тому, що тебе нема? А враховуючи те, що зараз відбувається на наших вулицях, я взагалі дивуюся, як вони ще не збожеволіли!