— Що ти всім тим хочеш сказати?! — викрикнула вона, плачучи. У дівчини починалася істерика.

Олег уже давно помітив, що нерви її були не надто міцними. Він тільки хотів відповісти, що хоче, щоби Катя повернулася додому, як вона знову викрикнула:

— Ти просто хочеш позбутися мене! Ти боїшся, що мене знайдуть у тебе й ти матимеш проблеми! Адже ж так? Ну, визнай це! Так же ж воно і є! — Тепер дівчина просто ридала. Вона кинула в нього подушку й вибігла з кімнати. Олег почув, як зачинилися двері у ванній кімнаті. Він спокійно, але швидко пішов за нею.

— Відчини двері! — гукнув він.

Натомість почув шум води. З-поміж того він розібрав ревіння дівчини.

«Чорт забирай!» Зрештою вона насправді мала рацію. Ця малолітня йому вже просто набридла. Вона була молодшою від нього на десять років. Не надто розумною. Любила поговорити й посміятися. Тим-то, певно, і привернула його увагу. Проте йому набридло, що з нею нікуди не можна було вибратися. Уже бозна-скільки часу її розшукувала поліція. А коли він помітив отой хвіст за її друзями… То вже взагалі було занадто. Йому не хотілося бути пійманим на такій дрібниці. Звісно, навряд йому за це щось було б, адже вона повнолітня. Та все ж.

Олег іще раз покликав її. Але почув лише схлипування. Він постояв іще кілька хвилин біля дверей, потім повернувся на кухню. На столі схолонув обід. Він схопив тарілку з картоплею й відбивними й жбурнув у стіну. Їжа й скалки від розбитої тарілки розлетілися по всій кухні. Він швидко відвернувся, мимоволі затуливши голову руками. Одна зі скалок, зовсім маленька, вдарилася об його руку й застрягла між великим і вказівним пальцем. Відчувся неприємний біль. Чоловік знову вилаявся й різким рухом висмикнув шматок скла. Проступила кров. Він висмоктав якусь частину, відтак, зрозумівши, що такі дії не дуже допоможуть, підставив руку під холодну воду. Потім зі злістю схопив кухонну ганчірку й замотав кінцівку.

Раптом почувся дивний звук. Ніби грюкнули дверима. Він вибіг із кухні й попрямував до ванної. Та підсвідомо Олег розумів: то гримнули вхідні двері. І та думка виявилася правильною. У ванній нікого не було. Лише так само лилася холодна вода.

Він закрутив кран і побіг до виходу з квартири. Як він і думав, було відчинено. Дівчина втекла. Проте Олег і не збирався її зупиняти. Перевів подих. «Вона або повернеться до себе додому, або ввечері сюди». Одного разу це дівчисько вже тікало після сварки. «Сподіваюся, цього разу Катя піде до себе».

То була не дуже велика тінь. Відразу стало зрозумілим, що людина теж невелика. І те, що позаду панувала абсолютна мовчанка, підказувало: треба бути обережним.

Напружившись, я підвів голову, але очей із тіні не зводив. Фігура позаду заворушилася. Я різко підвівся й зіскочив із лавки. Швидко озирнувся. То був дід, безхатченко, за яким я недавно спостерігав. Він мовчки стояв і свердлив мене своїм прямим непорушним поглядом. Щось незвичне й неприємне було в його увіп’ятих у мене очах. Він стояв спокійно й просто дивився. І той вираз обличчя чомусь здався мені знайомим.

У першу хвилину мені відняло мову. Інстинктивно я озирнувся, чи є поблизу люди. Дуже далеко я помітив стару в темній хустці, що блукала між рядами. Поблизу (через кілька рядів), біля чиєїсь могили, сиділо двоє.

Здоровий глузд підказував мені, що немає чого боятися, адже ми з ним незнайомі й дід просто, напевно, збирався просити грошей. Але інтуїція попереджала про небезпеку.

Дідок стояв і нічого не говорив. Вітер куйовдив його брудне волосся й довгу бороду. І раптом я зрозумів. Цей чоловік — ніякий не дід. Старим його робила борода. Я ще уважніше вдивлявся в лице. Ми й досі не мовили один одному ні слова. Я чекав, що буде далі. Нарешті чужинець посміхнувся. Якось дуже неприємно й зловісно.

— Я знав, що рано чи пізно тебе зустріну, — хрипким тихим голосом промовив незнайомець.

«Криж!» — сяйнуло в моїй голові.

Я ступив крок назад, але щось завадило мені ворухнутися. Тіло не послухалося мене. Я зупинився. Звідкись повіяв запах хризантем. Чому саме ці квіти? Я ступив іще один крихітний крок назад. Відтак моє тіло заціпеніло. Я не міг відвести погляду від Крижа. Страх оповив мене повністю.

— Що, хочеш утекти? — так само тихо промовив убивця. — Тільки пам’ятай, що від мене ще ніхто не тікав! — Обличчя його зараз виражало шалений гнів та ненависть.

— Що ти від мене хочеш? — Я намагався показати, що не боюся його. Власне, навколо хоч і не вельми людно, але все-таки люди були. Ця думка додавала мені певної сміливості.

— Не роби із себе дурника. — Криж ступив крок до мене.

Я мимоволі відійшов іще назад, але раптом уперся в щось тверде. Стасову могилу! Я не озирнувся. Відразу зрозумів, ЩО позаду мене. Натомість намагався не відвертати очей від Крижа. Побачивши, що на моєму шляху перешкода, убивця посміхнувся. Від нього тхнуло вулицею. Я збагнув, що вигляд Крижа не був конспірацією. Він справді жив на вулиці.

— Ти хочеш мене вбити? Ну, спробуй. Подивимося, хто міцніший! — Я кинув йому виклик. Ці слова мимоволі вилетіли з мене.

— Я тебе не просто хочу вбити: хочу помститися за все, що ти мені зробив. — Рука його поволі полізла до кишені.

— Я тобі нічого не робив, — твердо мовив я, збираючись будь-що захищатися до останнього.

— Та ти що! Відпираєшся? Заперечуєш те, що — сам знаєш — є правдою? — Я бачив, що його рука щось стискає. Я приготувався.

— Ти просто псих! Ти хоч сам розумієш, що зараз верзеш? — Я ступив кілька обережних кроків, відійшов від могили, аби звільнити собі прохід назад.

Криж, здавалося, не звернув на те уваги. Він дивився на мене тим самим дивним спокійним поглядом. Його рука так само щось стискала в кишені.

На стіл Малашка поклали нові матеріали в справі вбивства Стаса. Він подякував помічникові. Ярика в цей момент у відділку не було. Молодий чоловік, зовсім новенький у їхньому колективі, несміливо запитав, чи може піти на обід.

— Так, можеш іти.

Високий худорлявий хлопець двадцяти п’яти років просяяв. Відтак подякував і вийшов із кабінету. Ще кілька хвилин Малашко продовжував досліджувати нову справу — крадіжку в ювелірній крамниці. Слідчий обдумував свідчення працівників магазину. Але йому нічого не йшло до голови.

Зовсім недавно поліціянтові зателефонували й сказали, що з’явилося дещо в справі Стаса. На столі зараз лежала папка, у якій містилися нові — він відчував, що цікаві, — дані. І слідчий просто не міг тепер зосередитися на справі про грабунок. Він спробував іще попрацювати, але потім рішуче відклав папери й зазирнув до папки.

Інформація, яку він там побачив, його просто-таки вразила. То був усього-на-всього один папірець. Спершу поліціянт навіть розлютився, подумавши, що нічого цікавого не може бути на одному маленькому аркуші. Проте Малашко помилився. Щойно він дізнався, що в день смерті Стаса до того приходив незнайомий. І не просто так заходив — вони довго про щось розмовляли. Це все зафіксувала камера спостереження. З відео було зроблено кілька фото.

Слідчий негайно поставив диск. «Що ж це було? — замислився Малашко. — І як так склалося, що йому тільки щойно про це повідомили?» Чоловік відчував, як від напруження пульсує кров у скронях. Довбаний новенький програміст! Так, нехай були проблеми з технікою, але ж чому цей запис потрапив до нього аж тепер?! Ну, нічого, він із тим ледарем іще розбереться!

Голосів чути не було. Розмовляли обидва молоді чоловіки абсолютно спокійно. Хоча ні, не так. Слідчий усе ж помітив певне напруження на обличчях обох. Особливо в чужинця. Стас із чимось погоджувався, із чимось ні. Спершу Стас дуже здивувався. Потім ніби заспокоївся. Малашко не знав, про що вони розмовляли. А проте видно було, що обидва чудово знають один одного.

Він потягнувся до мобільного.