Він ходив кімнатою й роздивлявся навкруги. Коли я увійшов, Валера розглядав нашу з Лізою фотографію, яка стояла на полиці. Він не почув, як я увійшов до кімнати. Це дало мені змогу трішки його порозглядати. Так, зовнішність його не змінилася. Він лишився таким же худорлявим, зачіску теж за стільки років не змінив. Тільки обличчя мені видавалося більш змученим. І характер його, здавалося, не поінакшав. Побачивши мене, він поставив світлину на місце.

— Гарна в тебе дівчина. — Він усміхнувся.

Тепер я помітив, що за його невимушеністю, яку він так добре демонстрував перед Лізою, усе ж щось ховалося. Валера ніби почувався ніяково. Він потер свій золотий перстень. Стара звичка, що виражала знервованість.

— Так, я її дуже люблю. — Я примусив себе всміхнутися. Неспокій наростав. — Ну, що ще розкажеш про себе? Сідай, — я вказав на диван.

— Дякую. — Валера сів. Подивився на мене.

— Ти не сідатимеш?

— Чому ж? Теж присяду. — Я рішуче примостився поряд. Ураз хвилювання замінилося на впевненість та твердість.

— Усе гаразд? — перепитав Валера. Певно, відчув зміну в голосі. Я кивнув. — Та, власне, нема чого більше розповідати, — почав він. — Я наче все виклав. Нещодавно звільнився з роботи. — За освітою Валера був менеджером із туризму. — Скоро маю братися за іншу. Тим часом вирішив приїхати сюди, провідати тебе. Усе ж стільки років не бачилися. Та я ж це вже теж, здається, розповідав?

— І тебе не злякала ситуація, що склалася в місті? — Я вирішив проігнорувати його запитання й відразу перейти ближче до справи.

— Ні, — просто відповів він. — Живуть же тут якось люди. Хіба треба аж так боятися? — Повів плечима й глянув на мене. Я надто добре знав Валерку. Він щось недоговорював.

Я встав і пройшовся кімнатою. Удав, що маю прибрати папери зі столу. Насправді не знав, як розпочати.

— Люди бояться, — відповів я на його запитання. — Пізно ввечері ти нікого не побачиш на вулиці. Це вважають надто небезпечним.

— Я відчув деяку напруженість. Усі люди якісь насторожені й налякані. Усі поспішають, дивно роззираються.

— Так. Ось що з нами робить страх.

— Тобі допомогти? — Він підійшов до мене.

Я подивився йому в очі: як завжди, широко розплющені.

— Ні, дякую. Я вже майже закінчив, — якомога ввічливіше відповів я.

Я розкладав папери по купках. Дещо складав у шухляди. Насправді я не розбирав папери. Кидав до купи різні листівки, аби тільки зайняти себе чимось, не виказати хвилювання, яке знову повернулося до мене. Я зрозумів, що між нами починалася натягнута розмова. Валера сам вивів нас на довгоочікуваний діалог.

— Що там Стас? — запитав він.

— А що Стас? — я зі здивуванням глянув на зведеного брата.

— Він хотів тебе вбити. — У цю мить мені стало зрозумілим, що Валера сам чекав на цю розмову.

— Хотів. Але не вбив, — просто відповів я.

— Що таке між вами сталося?

— Я думав, він тобі мав розповісти про це. Я не встиг побалакати з ним. Його вбили. Ти, певно, про це знаєш. — Я дивився прямо йому в очі й чекав на відповідь. Валера опустив голову й сам до себе всміхнувся.

— Я підозрював, що ти вже про все знаєш, — промовив він.

— Я бачив запис, на якому ти розмовляєш із цим Брутом. Навіщо ти до нього ходив?

— Щоб дізнатися, навіщо він хотів тебе прибрати, хіба не ясно?

— Ти ж уже давно в Рівному, так? Ще з початку літа? — запитав я після невеликої паузи. Його остання відповідь мене чомусь трішки спантеличила.

— То ти вже й це знаєш? — якось сумно вимовив Валерка.

— Так, я знаю все, — твердо промовив я. — Навіщо тобі все це? Навіщо ти переховувався стільки часу? І чому прийшов саме сьогодні? Що сталося, Валеро? Пояснюй. Я чекаю.

Мій зведений брат мовчав. Він лише тихо подивився на мене й знову опустив очі. Відійшов. Знову мимоволі поглянув на стіну, де висіло безліч наших із Лізою й Катею фото. На деяких навіть був Стас. Дивно, я й не помітив, що не прибрав ці світлини.

Валерка все ще мовчав. Я усвідомив, що він просто не наважується розпочати. Я чекав. Чекав і розглядав його. Він таки геть не змінився. Так, немов і не було тих років, що ми так довго не бачилися. І характер його зовсім не поінакшав. Такий самий спокійний, серйозний, тактовний. І несміливий. Я б навіть сказав, що мій зведений брат слабохарактерний.

Дядько Антон не раз робив йому зауваження стосовно цієї риси. Повчав, що треба бути сміливішим. І мене того вчив. Проблеми з моєю тіткою Тонею, розлучення з нею — усе це забрало в нього чимало сил. Але чолов’яга не здався. Місяць тому переїхав на нову квартиру. Забрав із собою дітей. Тоню час від часу навідував у лікарні… Валерка важко зітхнув, вивівши мене з цих спогадів. Поглянув у моє лице.

— Ти пам’ятаєш причину мого від’їзду з Рівного, чи не так? — розпочав він нарешті.

— Звісно, що пам’ятаю. — Цей початок мене насторожив.

— Тоді на мене впало клеймо психа… Хтось розпатякав усім про обстеження в лікарні… То ж був ти, чи не так? — Тепер він дивився мені прямо в очі. Останні свої слова він промовив голосніше й суворіше.

— Що?! Звідки ти це взяв? — здивувався я. — Як тобі таке могло спасти на думку?!

— А просто більше нікому було. Ні батько, ні мати цього зробити не могли. І, крім них, лише ти знав про це все. Будеш відпиратися?

— Звісно, що буду! — Ці слова зведеного брата обурили мене. Як він міг ТАКЕ мені говорити? Як він міг обвинувачувати мене в ТАКОМУ?

— Я й сам хотів би в усе це вірити. Але не можу. Не можу тому, що просто іншої відповіді в мене нема. Знаєш, скільки разів я намагався знайти якесь інше пояснення? Знаєш, як неприємно мені було думати, що мій зведений брат зрадив мене в таку важку для мене хвилину? Близькими ми ніколи не були, але ж тим не менш!

— Та як ти взагалі міг подумати, що то був я?! — Я ледь стримувався, аби не розкричатися: боявся розбудити Лізу.

— А хто? Хто ще це міг бути? Може, поясниш?

— Я не знаю, хто то міг бути. Точно можу сказати, що не я. — Якийсь час я помовчав. Валера теж нічого не говорив. Ми дивилися один на одного. — Ти, власне, сам тоді поводився дивно. І це всі помічали. І недаремно тебе почали називати психом. Ти був занадто нервовим. Усе це співпало з часом твого обстеження, а ти подумав, що всі про нього дізналися. Насправді ти сам себе виказав. І поводився ти, як псих.

— Я поводився нормально, — крізь зуби процідив він.

— Нормально?! Ти вважаєш, що це було нормально?! Ти ліз у всі бійки підряд. Психував щоразу, як потрапляв у несприятливу для тебе ситуацію. І ти ще хотів, щоб це спокійно сприймали?

— У мене тоді була складна ситуація в житті!

— А в мене ні? І не кричи! Ще не вистачало, щоб прокинулася Ліза. Вона й без тебе сьогодні мала важкий день.

— А що у твоєму житті було не те? — Валера нічого не відповів на моє зауваження, але голос дещо стишив.

— А ти вважаєш, мені тоді було легко? Батьки хвилювалися лише за тебе. Я був кинутий напризволяще. І взагалі… і взагалі… як ти міг подумати, що це я тебе тоді виказав? Як ти міг про мене тоді таке подумати?! — Голос мій зірвався, на очі виступили сльози.

Валера здивовано подивився на мене. Певно, він не чекав такої моєї реакції.

— Отже, це дійсно не ти про мене всім розповів?

— Звісно, що не я. — Здавалося, він починав вірити.

— Але ж це ти наговорив батькам, що поведінка моя дивна й що потрібно перевірити мене в психлікарні?

— Я лише хотів тобі допомогти.

— То ти вважав, що так допомагаєш мені?

— А хіба ні? Ти ж сам знаєш, яке в тебе тоді було життя. Надто вже твоя поведінка була схожа на поведінку тітки Тоні. І це бачив не лише я. Просто я був першим, хто про це заговорив.

— Чим це моя поведінка, цікаво, була схожа на тітчину?

— У тебе бували провали в пам’яті, напади агресії. Що ще тобі потрібно? Я просто хотів, щоб відпали будь-які підозри. Чим швидше починаєш лікування, тим воно ефективніше. Я злякався за тебе. І всі за тебе боялися. Добре, що все обійшлося.