— Та коли, у біса, у мене були напади агресії?! Коли в мене бували провали в пам’яті, чорт забирай?! Кілька разів дійсно щось подібне було, але будувати на цьому ТАКІ здогади! Ти взагалі розумів, що тоді робив? — процідив Валерка крізь зуби.

— Звісно, що розумів! Ти на що натякаєш?

— А може, тим самим ти прикривав свої напади, які в тебе, до речі, теж бували? Думаєш, я не знаю? Ти просто все добре приховував! Але від мене тобі не вдалося це все сховати. Я все прекрасно бачив і розумів, що відбувається! Я не раз спостерігав, з яким задоволенням ти дивишся криваві сцени по телевізору. Не раз бачив, що для тебе то була величезна втіха. Якась незрозуміла й ненормальна втіха. Я бачив це все! — Брат розрепетувався. З рота навіть бризкала слина. У куточках губ з’явилася рідина. Він геть очманів.

— Не кричи! — укотре гаркнув я на нього. Валера переводив подих, важко дихаючи. — Отже, ти ще й так про мене думаєш? Ну, знаєш… Ти зовсім збожеволів! Очі б мої тебе не бачили! Геть звідси!

— Що?! Ти мене виганяєш?!

По моєму обличчю потекли сльози. Я сам не очікував такого від себе. Я не плакав із самого дитинства. Не дозволяв собі цього. Тепер сльози самі виступили з моїх очей. Вони вже не хотіли мене слухати. Після його запитання я зрозумів значення сказаних мною останніх слів. Я не міг вигнати його в цю пору з дому. Було вже надто пізно. Окрім того, я усвідомлював, що розмову завершувати рано. Він ще не розповів мені, що робив увесь цей час у місті, поки переховувався. Отже, я дійсно не міг його прогнати. А шкода. Мені хотілося виштовхати його з оселі й більше ніколи не бачити.

Валерка зітхнув і продовжив:

— Років із десяти ти змінився. Спочатку я просто відчував це… Я бачив, що з тобою щось не те. Але я відкидав ці відчуття. Не надавав їм абсолютно ніякого значення. — Я мовчки слухав. — До того ж, здавалося, що, крім мене, ніхто цих змін не відчував… Але з часом ця думка почала міцніти в мені. Коли тобі виповнилося п’ятнадцять, ти став агресивним. Я на це не зважав, бо й сам не був пай-хлопчиком. Але я помітив, що ти дійсно почав ставитися до всього якось інакше…

— Узагалі-то це ти сам змінився, — перебив його я. — І ти дійсно не був пай-хлопчиком і теж став озлобленим. Щось ти про це постійно забуваєш. А тоді я хотів тобі лише допомогти.

— Допомогти? — якось уже безсило запитав Валера. — Це, по-твоєму, допомога? Ти мало не загнав мене в психлікарню! Ти це називаєш поміччю?!

— Я не хотів тебе запроторювати в психлікарню. Просто не хотів, щоб тебе спіткала доля тітки Тоні. Я вважав, що якщо ти дійсно хворий і це виявлять швидко, то все минеться. Що швидше починають лікування, то краще.

Валера лише глянув на мене, але ніяк не відреагував на зауваження. Натомість сказав:

— Будь ласка, не перебивай мене. — Він набрав у груди повітря, ніби наважуючись на продовження розмови…

Я помітив, що розмова давалася йому важко. Ця думка наштовхнула мене на розуміння того, що ми з ним зрештою маємо поладнати.

— Ти став якимсь відчуженим. Навіть став менше спілкуватися зі Стасом, — нарешті продовжив зведений брат.

— Просто я бачив, що він мені заздрить. У якийсь момент мені стало неприємно. І до чого тут, власне, знову цей Стас?

— Цілком можливо. — Здавалося, він не звернув уваги на моє запитання. — Але дай мені закінчити, прошу. Я давно хотів із тобою про все це поговорити, проте довго не міг відважитися. Тому не перебивай. Я більше нікому й ніколи про це не розповідав, бо вважав, що це має бути тільки між нами. Принаймні спочатку… — Його промова видавалася мені дивною, але я вирішив вислухати Валеру. — Отже, спочатку це. Твоя поведінка, твоя зміна ставлення до мене. Ну, зі Стасом, здається, розібралися… Повір, я дуже хочу, щоб ми з тобою поладнали. Мені дійсно хочеться, щоб після цієї розмови все стало на свої місця…

Тепер я починав розуміти, чому брат не дзвонив мені аж до цього часу. Я зрозумів, чому він так довго не давав про себе знати, коли врешті приїхав до Рівного. Він, виявляється, просто боявся цієї розмови. Що ж таке він хотів мені сказати? І, виявляється, весь цей час Валерка вважав, що це я його підставив тоді!

— Потім у мене почалися проблеми з батьками, з учителями, з однокласниками. Усе ніби через те, що я чинив щось гидке. То обмовляв когось, то гроші крав, то ще щось. Часто мені казали, що тому всьому є свідки. І в мене починалися неприємності. Ти думаєш, я просто так став тоді психованим? Ні, у мене було безліч проблем. І знаєш, чому я тобі всього того не розповідав?

— Знаю, — твердо сказав я. — Бо ти вважав, що це я тебе у всьому підставляю. — З виразу його обличчя стало зрозуміло, що я влучив у ціль.

— І саме ти зробив так, щоб батьки думали, що в мене проблеми з психікою, — останні слова він промовив із такою впевненістю, що я навіть на хвильку розгубився. Здавалося, у цьому брат не прийматиме заперечень узагалі, настільки впевнено це сказав. Тепер він дивився на мене, мовчав і, очевидно, чекав моєї відповіді.

— Ми з тобою брати, — нарешті промовив я, відходячи від шоку після останнього звинувачення. Ніколи не думав, що Валері може таке спасти на думку. — Хоч і не рідні. Хоч і ніколи не були справжніми друзями. Але ж і чужими людьми не були. Ти повинен був мені все тоді розповісти. Ти приховував від мене таке! Ти мусив мені все розповісти! Тоді б ми разом у всьому розібралися. І ще — запам’ятай це собі дуже добре — я ніколи на тебе не намовляв. Я ніколи тебе не підставляв, — ці слова я промовляв повільно, наголошуючи кожне окремо.

— Тоді хто це міг бути? — іронічно промовив він. — Чи, можливо, я сам усе це вигадав?

— Я думаю, ти вигадав це сам. Бо й дійсно нікому було тебе обмовляти. Ти просто хотів позбутися всіх проблем, які сам і створив. Хотів виправдати себе у своїх очах. — Валера виглядав зараз якось дивно. Складалося враження, що в його голові паморочиться. Погляд здавався туманним. Але я не надав тому значення.

— Якби я хотів себе виправдати, то б розповів про свої підозри батькам! — якось уже зовсім мляво сказав він.

— А вони б тобі повірили?.. Ти сам зрубував гілку, на якій сидів. Ти взагалі розумієш, що зараз верзеш? Що саме ти хочеш сказати? Що насправді то я божевільний? А скинув усе на тебе? Це ти хочеш мені зараз довести?

— Так, — просто й твердо промовив Валера й укотре подивився мені прямо в очі.

Я стояв приголомшений. Такого я не очікував. Мій зведений брат приїхав сюди через стільки років для того, аби звинуватити мене в тому, що я несповна розуму… Гм… ми таки дійсно чужі люди. Тільки зараз я усвідомив це до кінця.

Валера пояснив:

— Ти завжди був дуже схожим на тітку. Такі ж звички, така ж манера розмовляти, такі ж дивні жарти. Той самий порожній погляд у нікуди, яким частенько починалися її напади. Іноді я навіть боявся тебе. Увесь цей час я підозрював, що ти успадкував її хворобу.

— І чому ти приїхав лише зараз для того, щоб мені це все сказати? Чому не приїхав через рік чи ж два після того, як усе це сталося? Чому чекав стільки років?

— Поясню…

Валера витримав невелику паузу. Йому знову стало важко добирати слова. Але я розумів, що то було зовсім не через утому. То було щось інше. Таке траплялося з ним і раніше. Колись. У дитинстві.

— Перші роки — ти сам маєш розуміти — я не міг вибратися. Я був надто малим для того. І, чесно кажучи, надто злим на тебе. Як уже казав, батькові й узагалі будь-кому іншому я про свої підозри не говорив. Хотілося просто забути скоріше про весь той кошмарний сон. Та й не хотілося вірити, що то міг бути ти… Не перебивай, я ж просив… Але з часом я зрозумів, що не зможу того забути. З кожним днем образа збільшувалася. Щодня я все більше й більше розумів, що нам потрібно поговорити, щоб усе прояснити. Але мене охоплював страх перед тим, що все може підтвердитися… Назаре, скажи чесно: ти все тоді зробив навмисне? Щоб відвести підозру від себе? Адже ти боявся, що в тебе будуть великі неприємності, чи не так?.. Не перебивай, — Валера вкотре жестом зупинив мене. — І скажи чесно: це ти вбивця? Напевно, саме це й змусило мене з’явитися тут. Саме ця думка. Так, я приїхав в Україну ще на початку літа. Я хотів нарешті з тобою поговорити. Тиждень просидів у місті, знову ж таки не наважуючись на зустріч. А потім прочитав в інтернеті про вбивство того хлопця і його дівчини. На той час я встиг зустрітися зі Стасом. Звісно, я просив його не розповідати тобі про мене. Стас же повідав мені, що ти певною мірою причетний до справи… Тітка двічі намагалася вбити Антона, через що, власне, її й запхали до лікарні. Тоді мені подумалося, що ти міг вчинити ці вбивства. І я вирішив за тобою стежити. Щоб дізнатися, чи мої підозри обґрунтовані.