Може, то моє «Воно» бажає заманити мене? За допомогою гіпнозу хоче вийти з мене й отримати наді мною владу? Чомусь мені здалося, що все, що б я робив під владою того гіпнозу, навряд би потім пам’ятав. Очі — дзеркало душі. Може, дійсно в них є всі відповіді на запитання про людську природу? Може, вони прямо пов’язані з нашим мозком? Інакше чому від простого погляду у власні очі відбувається такий ефект?

Я постояв трохи, не дивлячись у своє дзеркальне відображення. Перевів подих. У голові все ще відчувалося запаморочення. Ще нудило. Я знову вмився холодною водою. Це допомогло. Укотре поглянув на себе в дзеркало, але не наважився подивитися у СВОЇ очі. Притулився до стіни. За хвилину-другу запаморочення минулося.

З ванної я пішов на кухню. Після вмивання стало легше, а проте відчуття гнітючого тиску не зникнуло. На вулиці дійсно збиралося на грозу. Подув такий сильний вітер, що я був змушений зачинити кватирку. Погляд мій упав на плиту. Чомусь до цього часу я навіть не звернув на те уваги. Але у квартирі пахнуло недавно зготованою їжею. Ліза вже вдома? Але чому ж вона не вийшла до мене? Ні, вона ж не так давно дзвонила й попередила, що затримається. Валера?

Мені чомусь знову стало моторошно.

Я вийшов із кухні. І досі продовжувало нудити від погляду у свої очі. Хай йому!.. Уся квартира була огорнена тишею. Проте інстинктивно мені відчувалася чиясь присутність.

Я вкляк. У вітальні в кріслі мовчки сиділа Катя. Дівчина дивилася прямо на мене. Я зрозумів, що вона чекала, коли я увійду сюди. Іще відтоді, як я повернувся додому.

— Привіт! — промовила дівчина. Вона не рухалася. Чекала, якими будуть мої перші слова.

Кілька хвилин ми напружено дивилися одне на одного. Ніхто з нас не вимовив жодного слова. То ось звідки було те відчуття неспокою. Це моя інтуїція намагалася попередити мене, аби я був уважним…

Як зараз пам’ятаю: у кімнаті пахло дощем. На вулиці знову зірвався шалений вітер. Занавіска піднімалася й опускалася від протягу. У мене поволі починала боліти голова. Я просто стояв і витріщався на неї. Нарешті вона підвелася.

— Я не вбивця, — тихо пробелькотіло дівча. — То не я їх убивала. Чесно. Я не знаю, навіщо мене розшукують.

Вона ступила крок до мене. Я ж інстинктивно ступив крок назад.

Ще якусь мить ми просто дивилися одне на одного. Здається, хвилювання поволі минало. То лише Катя. Не Криж і не будь-хто інший. Хіба мені потрібно її боятися? Це я — дорослий чоловік, який повинен її захищати. Звідки в мене цей дурнуватий страх?

— Я вірю тобі, — невпевнено промовив.

— Справді? — Катя сказала це тихо, ніби не зовсім довіряючи тому, що чує. Зараз вона видавалася ще зовсім дитиною. Лють, з якою вона раніше сварилася зі мною та з Лізою, безслідно зникла. Вона була тут, така тиха й безпомічна. Певна річ, їй довелося добре похвилюватися за весь цей час. Блідо-сіре втомлене обличчя. Тільки очі якісь дивні.

— Звісно, справді. — Я спробував усміхнутися й простягнув до неї руки, щоб обійняти. — Ну, іди сюди.

Вона якось дивно всміхнулась і кинулася в мої обійми.

У моїй кишені завжди був маленький гострий ножик. Про всяк випадок. А в спідній кишені куртки — гумові рукавички. Але навіщо вони мені зараз? Я ж у себе вдома. Точніше, у Каті вдома.

Швидким і непомітним, уже добре відпрацьованим рухом я схопив ножа й перерізав їй горло. Ніж я завжди старався увіткнути глибоко, щоб людина швидше вмирала. Вони цікавили мене лише мертвими. Почулося знайоме харкання. Катя слабко стукнула мене кулаком. Але що вона вже може мені заподіяти?

Я відчув, як на руку з ножем потекла тепла приємна кров. Вдихнув її запах. Запах свіжої крові. Скоро вона загусне, на руках залишаться червоні липкі плями. Я обережно поклав тіло, що помирало, на підлогу. Так, щоби кров не потрапила на килим. Знав, що тут це робити надто небезпечно. Та не втримався. Я завжди знав, що колись уб’ю цю дівчину. Уже давно цього бажав. І нарешті мій час настав.

Так само я знав, що рано чи пізно вона прибіжить додому. Знав, що вона ні в чому не винна й, почувши, що її розшукують за вбивства, примчить, аби її захистили. Звісно, Катя вважала себе дорослою та самостійною, але, втрапивши в справжню халепу…

Я зірвався. Усе мені вже набридло. Побачивши її, раптом зрозумів, яке напруження висіло наді мною весь цей час. Криж, мій зведений брат, Малашко, Климович… І тут Катя. Її розшукували за всі ті вбивства. І ось вона тут. Власною персоною. Нарешті надумала завітати додому. Повернулася, щоби благати про допомогу. Це одразу читалося в її погляді. Вона боялася того, як я відреагую. А я навіть зрадів, що дівча тут. Проте саме її прихід зіграв тоді зі мною той дурний злий жарт.

О, цей запах крові! Ковтнув слину. У животі з’явився приємний холодок. Усе моє тіло передчувало насолоду. Перед тим, як обійняти мене, Катя, певно, інстинктивно ступила кілька кроків назад. Я зрозумів відразу, що дівча мене боїться. Я вже не раз таке бачив. Вони майже всі так робили.

Приємне відчуття. Це, мабуть, і є адреналін. Блаженне потужне хвилювання. Кров шалено мчить твоїми венами, напружуючи всі закуточки тіла. Я розім’яв шию, нахиливши її вправо та вліво. Цей рух налаштовує мене на серйозну роботу. Відтак підклав їй під голову свого светра. У столі лежав цупкий целофан. За хвилину тіло Каті вже перебувало на ньому. Тепер можна бути певним, що ніяких слідів не залишиться. На балконі маю кілька міцних вологонепроникних мішків, у яких зазвичай відношу тіло, куди потрібно. Так зроблю й цього разу. Але це буде пізніше. Зараз я вирішував, як мені вчинити з її тілом. Це мало бути щось особливе.

Гм… Мені завжди було цікаво подивитися на людські мізки. Але я їх уже роздивився в Климовича. Щоправда, не повністю: тільки те, як вони витікали з голови. Звідти, куди я встромив сокиру. Внутрішні органи я теж уже роздивлявся. Ще раніше. Шию дослідив у Федюкевича. Мені так цікаво вивчати людське тіло. Напевно, таки слід було йти на лікаря. Як, власне, того й хотів ще з дитинства…

Це ж треба, як мій зведений брат запам’ятав мою зацікавленість людською кров’ю. Я ніколи не помічав, що він усе бачив. Мені завжди здавалося, що він сам із цікавістю на все те дивиться. От покидьок! Він, виявляється, стежив за мною! Ще від самого дитинства. Нічого, якось я вже спробував йому помститися. Тоді не вийшло. А тепер я обов’язково доб’юся свого. Тільки нехай-но придумаю як. Я вже натякав Малашкові, що від Валерки нічого доброго очікувати не варто. Неодмінно щось придумаю.

Я знову звернув погляд на Катю. Вона вже лежала нежива. Потрібно поспішати. З тілом, яке вже холоне, не так цікаво мати справу. Приніс із балкона невелику сокирку й розрубав Катину голову. Обережно, аби не надто зіпсувати мізки. Роздивився навкруги. Завжди потрібно бути обачним. Кров потрапила тільки на широкий целофан. Усе було в порядку. Я ще роздивився. Погляд мій упав на фото на стінах. Катя. Ліза. Стас. На мить мені здалося, що всі вони живі на цих світлинах і дивляться на мене. Спостерігають. Але я враз себе заспокоїв. Ні. То просто фотографії.

Я знову кинув погляд на Катю. Кров на шиї вже дещо загустіла. Я відклав сокирку вбік. На її лезі червоніла кров і, як мені здалося, маленькі шматочки від мозку. Але маленькі шматочки мене не цікавили. Мене цікавив лише сам мозок. Місце, де з’являються всі людські думки. Де починаються всі людські задуми. Здавалося, така маленька річ, а стільки всього ми можемо зробити саме завдяки їм, нашим мізкам.

Тепер мені навіть і не спадало на думку те, що колись це була людина. Зараз це просто лялька. Чи навіть робот, якого можна розкрити й подивитися, що ж там усередині. Ось це я завжди й робив. Наразі я збирався дослідити її мозок. Досліджувати все нове — ось єдина цікава річ у цілому світі. Користуватися тим, що вже винайшли? Невже не цікаво побачити щось, що досі не знаєш? Кожен людський день повинен бути наповнений сенсом…