Малашко похитав головою на знак розуміння.

— Ви не проти, якщо сьогодні я побуду тут у вас хоча б до третьої чи четвертої години? Я розумію, що, можливо, заважаю вам, — вона помітила не надто задоволений погляд Малашка, — проте мені несила сидіти вдома в чотирьох стінах. На роботі всі дивляться на мене: хтось співчутливо, хтось зі страхом. Дехто навіть із цікавістю про все розпитує. Як вони не розуміють, що мені може бути неприємно? Невже це так важко помітити? Можливо, вам би могла знадобитися моя поміч? Скажімо, у зіставленні чийогось психологічного портрета абощо?

Малашко замислився. Ця ідея його зацікавила.

— У мене є двоє підозрюваних. Їм по вісімнадцять. Нещодавно вони вбили свого однокурсника. Їхній адвокат стверджує, що вони мають проблеми з психікою. Навіть приніс мені довідку з психдиспансеру. Але, знаєте, у мене є деякі сумніви. Хотілося б, щоб із ними поговорила своя людина. Могли б це зробити? Перевірити, чи вони насправді здорові, чи могли скоїти вбивство навмисно.

— Так, звичайно. Радо допоможу. — Ліза втішилася, що зможе хоч чимось стати в пригоді, а не сидіти тут просто так, без діла, муляючи слідчим очі.

— Чудово! — Малашко просяяв. Останнім часом справ у нього було, м’яко кажучи, по саме горло. Багато чого він просто фізично не встигав робити. — Я зараз їх викличу. Підете з ними в кабінет для допитів. Там вам ніхто не заважатиме. Разом із вами буде двоє наших людей для вашої безпеки. І, якщо можете, зробіть, будь ласка, звіт у письмовій формі. Поставите свій підпис. Усе це має бути офіційним.

Я повертався додому раніше від запланованого. На годиннику була майже шістнадцята година. Як я й думав, на роботі на мене дійсно чекали проблеми. Мене хотіли звільнити. З останніми подіями мого життя рахуватися не бажав ніхто. У багатьох теж були негаразди, і тим не менш вони виконували свою роботу. До того ж існує чимало людей, у яких проблема лише одна — знайти роботу. Це був натяк. Я розізлився й гримнув дверима. Напевно, роботу я вже втратив. Та мені байдуже. Знайду нову. Я гарний фахівець. Вони ще пожалкують, що ТАК поставилися до мене.

Сьогодні весь день я ходив нервовий. Ні, не через роботу. Радше через мого зведеного брата. Він каже, що стежив за мною. От дурень! Чи повірив мені вчора Валерка? Зараз він пішов на нашу спільну квартиру. Потім збирався ще зайти до деяких знайомих. Брат не знав, що я повернуся раніше, тому збирався прийти аж увечері. Ми помирилися вчора. А сьогодні вранці я замислився, чи можу справді йому вірити. Чи дійсно брат не тримає на мене зла? Ось які запитання мене хвилювали.

Ліза нещодавно подзвонила й попередила, що затримається. Вона не могла сказати наскільки. Зараз кохана перебувала у відділку й допомагала скласти психологічний портрет якихось двох злочинців. Сказала, що пояснить потім, що все це означає. Я не став розповідати їй про те, що сталося на роботі. Не хотілося передчасно непокоїти тим, що мене можуть вигнати. Може, ще не все втрачено.

Ліза складає психологічний портрет? Насправді я не був певен, що вона гарний психолог. Так, дівчина старалася. Так, постійно працювала над собою. Удосконалювалася. На роботі її вважали чудовим працівником. Навіть незамінним. Але ж вона просто мала справу з проблемними підлітками.

Чи взагалі існує гарний і справжній психолог? Навіть якщо людина все життя пропрацювала психологом, чи здатна вона всі свої справи вирішувати правильно? Де гарантія того, що вона не оголосить здоровим того, хто насправді хворий, а здорового помилково не запхне до психлікарні? Де цьому гарантія?

Як ми можемо стверджувати, що знаємо психологію людини, якщо сама людина далеко не завжди здатна в собі самій розібратися? Як можна вважати, що розумієш іншого? Часто ми самі для себе буваємо «темним лісом». Ніхто з нас не може знати, як поведеться в критичній ситуації. Ніхто насправжки не знає, з якими думками прокинеться на ранок і як вони змінять його життя. Утім, усе ж продовжуємо стверджувати, що тямимо щось у цьому світі.

Ні, Ліза не розбиралась у людях так, як вона того хотіла. Я знав це на сто відсотків. Вона не могла прочитати думки геть усіх. Не могла скласти їхній психологічний портрет…

Поблизу будинку нікого не було. Періщив дощ, і всі пліткарки сховалися по домівках. На лавці ніхто не сидів. Перед входом до під’їзду я вдихнув іще трохи свіжого повітря.

Подивився на небо. Воно все більше затягувалося темними хмарами. Я подумав, що, напевне, має бути сильна злива. З громом та блискавкою. Я цього терпіти не міг. Особливо останнім часом. Бо в таку погоду мені ставало вкрай погано. Боліла голова, відчувалася нестерпна духота, я задихався. Що то могло бути? Нервове напруження? Я ще раз набрав у легені свіжого повітря й увійшов до під’їзду.

Духота вже відчувалася. Я трохи розстібнув куртку, аби звільнити шию від тиску. Стало легше. Я відчув, як у грудях загупало серце. Зупинився. Кілька разів вдихнув та видихнув.

Щось не так. Я озирнувся. Нікого. Звідки так раптово з’явилося хвилювання? За мною стежать? Мене знову охопив до болю знайомий нудотний страх. Захотілося якомога швидше дістатися домівки.

Ліфт не працював уже другий день. На удачу я натиснув кнопку виклику, але той не поїхав. Довелося підійматися пішки.

Щось ніби заважало мені. Якась настирна думка. Чи відчуття. Я не розумів, що це було. Із зусиллями дістався свого поверху. Віддихався. Тихенько дослухався. Дякувати Богу, не зустрів нікого із сусідів. Зараз вони мене дратували, як ніколи. Неприємне відчуття з новою силою налетіло на мене. Проте щойно я відчинив двері й заховався у квартирі, усе минулося. Я ніби заспокоївся.

Якусь мить я стояв, притулившись спиною до вхідних дверей. Тиша. Страшна та гнітюча. Було незвично, що Ліза не вдома. Зазвичай вона встигала навіть приготувати щось поїсти. Я залишив наплічник при вході. Відразу зафіксував у своїй пам’яті, що треба зарядити телефон. Він розрядився, щойно я поговорив із коханою. Але все це потім. Спершу мені потрібно прийти до тями.

Поспішив у ванну, аби вмитися холодною водою. У квартирі таки незвично тихо. Я звик, що Ліза чи ж Катя відразу починали поратися на кухні, коли я приходив. У Лізи закінчилася відпустка, а Каті вдома вже давно не було. І невідомо, коли з’явиться. І чи з’явиться взагалі? Мені не давала спокою думка про те, що дівчина тепер головна підозрювана. Диму ж бо без вогню не буває.

Холодна вода починала приводити мене до тями. Я дещо збадьорився. Усміхнувся. Очі зупинилися на моєму дзеркальному відображенні. Худе лице. Краплі холодної води стікали вниз до підборіддя. Здавалося, за цей час я схуднув іще більше. Гостро окреслені риси обличчя. Тонкі губи. Підстрижений майже «під нуль». Усі мої друзі-програмісти мали довге волосся. Більшість із них — кучеряве. Лише я завжди вирізнявся. На блідій фізіономії чітко виділялася щетина. Ніколи не любив своїх очей. Глибоко посаджені, Лізі вони здавалися апатичними. На скроні виділялася роздута темна вена.

Я подивився у свої очі. Сірі й маленькі. Вони погрозливо виблискували з мого відображення. Я й сам розумів, що на фоні такого худого обличчя з тонкими рисами погляд здавався дещо зловісним.

Тепер я подивився прямісінько в очі. І відвів погляд. Скільки разів пробував зробити це — і не міг. І також не міг зрозуміти чому. Вони ж мої. Я ж дивився у СВОЇ очі. Але бачив при тому зовсім незнайому, здавалося, навіть ворожу людину. Я знову повторив спробу. Тепер я змусив себе дивитися.

Цікаво, але людина завжди відводить погляд перед сильнішим, визнаючи тим свою слабкість і покірність перед тим, у чиї очі дивилася. Але ж то були мої власні очі! Чому я ніколи не міг поглянути в них? Я не зупинявся. І в цьому мені відчувся певний виклик. Собі? Зіниці ніби звужувалися. Я бачив червоні судинки на білках.

Тепер мої «дзеркальні» очі ніби заманювали до себе. Немов гіпнотизували. Я відчув запаморочення. Занудило. Мозок почав відмикатися. Я не витримав і відвернувся. Не знаю, що би було, якби я того не зробив. Чітко відчув, що свідомість стала відключатися.