Вони побили мене так, що я потрапив до лікарні. Коли отямився й зрозумів, що сталося, заплакав. Заплакав від безсилля, від страху. Адже потрібно було рано чи пізно повернутися до школи. Як не вони, то інші могли зробити зі мною те саме. Спершу я просто не наважувався сказати батькам та поліції, хто все це зі мною вчинив. А потім і взагалі передумав. Я мав помститися сам. Тільки так я міг стати сильнішим. І я це зробив.

Я заманив їх у той старий занедбаний будиночок поблизу школи… І досі пам’ятаю запах горілого тіла. Тоді мене навіть трішечки знудило. І досі в пам’яті лунають їхні крики. Але в той момент це було для мене справжньою музикою. То кричали ці дві кози, які наважилися підняти на МЕНЕ руку. Мені й зараз час до часу чуються їхні крики.

Спершу я дещо боявся. Так, певний час мене навіть трохи мучило сумління. Я навіть заприсягнувся, що більше ніколи ні з ким такого не зроблю. Власне, я виконав свою обіцянку: нікого й ніколи більше не підпалював. Але й жодного разу не шкодував через те, що вчинив тоді…

Минав час. Я майже забув про те. Але якось побачив один фільм. І там показали, як горить жива людина. І я згадав. У пам’яті зринуло все. А потім там була сцена, у якій розстрілювали людей. Ніколи не забуду, як їхні мізки вилетіли з голови й розбризкалися по стіні. Тоді я злякався. Але потім второпав: навіщо боятися? Це кіно. Але й у житті таке трапляється. Відтоді я не пропускав жодного подібного фільму — американського чи ж російського. Доводилося робити це потайки, адже батьки тоді ще не дозволяли мені дивитися такі стрічки. Та я просто не міг без них…

Якось я бачив, як машина збила людину. Просто переїхала. Оце було цікаво! Ніколи цього не забуду. Навіть передати неможливо, яку величезну насолоду я тоді отримав, дивлячись на те розмащене по асфальту тіло. Здавалося, то було майже сексуальне задоволення. Мати швидко потягнула мене від цього всього. Навіщо? Мені ж так сподобалося…

Дотепер щодня я згадував те тіло. День у день воно просто не давало мені спокою. Але мене надто добре виховували. Мене виховували для суспільства, а не для мене самого. Тому на певний час я забув про свою мрію. Про своє величезне бажання. Бажання всього мого життя. Полювання. Так, за покликанням я мисливець. І дослідник. Ось моє справжнє призначення, а не те, яке мені так хотіло підсунути суспільство. Гм… Їм не вдалося зробити це зі мною.

Брат помічав мою незвичну поведінку. Я про це знав. Я завжди все бачив. Він дуже відрізнявся від мене. І всі любили його більше. Він був розумнішим і кмітливішим. Вітчим любив його дужче. Навіть моя рідна мати ставилася до нього краще, ніж до мене. Дівчата любили його. Він і зараз подобається їм. Узяти хоча б ту покоївку з готелю — його нову пасію… УСІ любили його більше, ніж мене.

З чотирнадцяти років я задумав помститися йому. І нарешті цей час настав. У Валерки почалися проблеми із судинами головного мозку. Тоді я про це не знав. Я сподівався, що в нього така сама хвороба, як і в моєї рідної тітки. І розповів про це батькам. Почалися численні обстеження. Я розповів про це Стасу. Я знав, що через заздрощі він обов’язково вирішить нашкодити Валерці, розповівши все однокласникам й іншим нашим знайомим.

Мені вдалося зробити життя Валерки нестерпним. І всі дійсно вважали, що з його головою щось негаразд. Шкода, усе це скоро скінчилося. Власне, я сподівався, що Валерка покінчить життя самогубством. Кілька разів підкидав йому статті про це з інету. Не раз налаштовував його браузер так, щоби стартова сторінка починалася із сайту для самогубців. І він дійсно тим цікавився. Я стежив за ним. Я бачив, ЯК він про все те читав. Але нічого не вийшло.

Зовсім скоро вітчим забрав його з міста. І більше ми не бачилися. Яким би я був щасливим узагалі його ніколи більше не бачити! Але потім я, дурень, удовольнився тим, що він далеко. А дарма. Якби мені не вдавалося заплутувати сліди, коли він за мною стежив, мене б схопили значно раніше.

Так, з Катею я схибив. Не потрібно було поспішати. Вона вже була в моїх руках. Треба було хоч трішечки зачекати. Або ж, навпаки, поспішити.

Інтуїція мене все ж не підвела тоді. Вона підказувала мені вже давно, що за мною стежать. Саме тому я завжди був обережним… Отже, це був Валерка…

Моє наступне вбивство. Як зараз, пам’ятаю все це. Я довго не наважувався. А потім нарешті все вийшло. Навіть несподівано для мене самого. Спочатку Заречнюк, потім його дівчина… Стосовно того розірваного фото… Я навіть і не пам’ятаю, як це зробив… Насправді все це дурниці… Але те вбивство!.. Який то був адреналін! Я й досі відчуваю те. Усе ж перший раз ні з чим не порівняти! Звісно, для мене то було вже не вперше, але після такої тривалої перерви, після відсутньої практики…

Зі сходів я сам себе штовхнув. Я не хотів цього. Просто в якусь мить злякався. Тоді мені знову здалося, що за мною стежать. Криж не міг тоді переслідувати мене. Зведений брат не міг штовхнути мене зі сходів. Але тоді мені все ж здавалося, що там хтось є. Я бачив його обличчя, та не запам’ятав. Лише одного разу вночі він мені наснився. І то був я. Тоді, коли я вертався від Лізи, я ще не був певен, що роблю все так, як би того мені хотілося. Я боявся. І сам собі за це помстився. Колись давно я перестав бути тюхтієм. І повинен був іти до кінця. Я правильно вчинив.

Наступним був Климович. Я знав, що скоро він так чи інакше повернеться до своєї квартири. Спочатку я й не думав його вбивати. Але тієї ночі мені не спалося. Було парко й страшенно боліла голова. Якби ж не ті жахливі головні болі, під час яких навіть не розумієш, що відбувається навколо тебе. Вони почалися ще з дитинства, після травми голови.

Я нікому не розповідав про них, боявся, що мене знову покладуть до лікарні. І всі ходитимуть довкола мене й патякатимуть про те, який я слабкий та безпомічний. А я пообіцяв собі, що перестану таким бути. І тоді я виконав свою обіцянку. Для мене життя в лікарні виявилося просто нестерпним… Потім я звик до тих головних болів, і вони вже не були для мене такими немилосердними. Проте десь півроку тому почалися страшні мігрені. Ліза радила мені звернутися до лікаря. Та що вона в цьому тямить?..

Якось уночі я помітив, як він повертався додому. І мені спало на думку вбити його. Стало цікаво, чи подужаю такого здорованя. Ха… Ніколи не забуду той вираз обличчя, коли він мене побачив. Його погляд, спрямований на мою сокирку. Цього мудака неважко було вбити. Усе його тіло паралізувало страхом. Він навіть не пручався. Було цікаво.

Відтак стало страшно. Чомусь у той момент мені подумалося, що за мною міг стежити Криж. Лише зараз розумію, що то все були просто мої вигадки. Коли з’явився Валерка, мені спало на думку, що й він цілком міг мене пильнувати. Але потім цей придурок зізнався, що не зміг вловити мій слід.

Отже, тоді мене ніхто не переслідував. Я викинув сокиру на зупинці перед тим, як сідати в маршрутку. Водій навіть не помітив. Саме на тій зупинці наступного дня й знайшли її. Відбитків пальців на ній не було. Цього разу я виявився більш завбачливим. Таким чином, знаряддя вбивства знайшли там, де я сідав у маршрутку… І знову ж таки всі подумали, що мене хотіли вбити. Нікому й на гадку не спало, що то я міг її там залишити. Ха!..

Убив іще кількох жіночок. Особу другої вони й досі не могли встановити. Питали в мене, хто це. Та хіба ж я знаю? Мені яке до того діло? Ха… Які ж налякані були їхні обличчя, коли вони мене допитували! Я ж відразу казав: ти ніколи не знаєш, хто поряд із тобою. І не факт, що колись вони не стануть подібними до мене. Ми ж ніколи не можемо знати, чого нам забажається наступної миті.

Стосовно того листа з погрозою… Навіть не знаю, навіщо я його написав. Просто хотілося ще більше все заплутати. Зізнаюся: часом мені здавалося, що вони вже знають, що то я. Даремно хвилювався. Виявляється, вони й не підозрювали…

З Крижем усе було дуже просто. Я вдав, що хочу з ним співпрацювати. У якості подарунка приніс йому тютюнницю, якою прибив Заречнюка. Дурень! Він навіть тоді не глянув на неї! Звісно, на це я й розраховував.