Так, я ледь не поплатився тоді власним життям за цю свою сміливість. Пощастило, що поліція прибула вчасно. Я навіть не очікував такої удачі. А потім у Крижа знайшли ті докази. Звичайно, він усе зрозумів. Він знав, що тільки я міг підкласти йому ту річ. Ось тому він і хотів мене вбити. Дурень! Невже він думав, що це йому вдасться?

Певна річ, невідомі відбитки пальців, що знайшли на місці першого вбивства, були моїми. Тому мені й довелося їх викрасти. Адже вони не належали Крижу. А мені було вигідно, аби всі подумали на Федюкевича та Крижа. Я дійсно був шокований, коли побачив їх разом тоді. Через це навіть забув, що бачив Валеру. Як ТАКЕ могло вилетіти з голови?

Але тоді я злякався. Адже якщо Криж був разом із Федюкевичем, то дільничний неодмінно повинен був знати про те, що то я підклав докази. А отже, мав припустити, що вбивця — саме я. Певно, він здогадався. Тому довелося його прибрати. Узагалі то було дуже цікаво. Не розумію. Невже його інтуїція не підказала йому озирнутися? Він же поліціянт! Був. Був поліціянтом. Якби він це зробив, можливо, встигнув би закричати, якось спробувати вирватися. І мені тоді було б цікавіше. Але ж як сталося, так сталося. Федюкевич сам винен. Не треба було співпрацювати з тим злочинцем…

Цікаво, чи шукають Крижа й зараз? Мені довелось усе їм розповісти. Як цікаво було спостерігати за виразами їхніх облич! Їм і на гадку не спадало, що Криж не винен. Окрім, звісно, вбивства того старого. Фу, таке непривабливе вбивство…

Цікаво… Я й досі не знаю, чи бачив тоді Крижа на кладовищі насправді, чи ні. Певно, мені здалося. Таке в мене часом трапляється. Мій зір та слух частенько грали зі мною цей дурний жарт. Власне, якщо Криж тоді мене не вбив, то логічніше було б припустити, що його там не було. Клятий Криж! Як він, певно, зараз тішиться з того, що мене впіймали. Шкода, я подарував йому таке задоволення!

Тепер місто заспокоїлося. Жаль, було так приємно відчувати, що всі тебе бояться…

Стосовно того старого, який загинув під колесами автомобіля, то вбив його Криж. Я знаю, що це за чолов’яга. Це той, з «Оказії». Вони, певне, щось не поділили. Я провів своє маленьке розслідування й про все дізнався…

Це було нескладно. І підставити Крижа виявилося зовсім просто. І викрасти відбитки пальців…

А те Катіне волосся. Я довго думав, як же воно потрапило на місце злочину. Потім зрозумів. Це все виявилося теж так просто. Елементарно, як сказав би Шерлок Холмс. У Каті тоді сильно випадало волосся. Щось, певно, зі шкірою голови абощо. І воно потрапляло на мій одяг. Ті два рази за випадковим збігом обставин воно впало на жертву з мого одягу. Ось як усе просто. Я й не думав підставляти Катю. Так сталося. Але вийшло досить непогано, хоч і постраждала Ліза. А цього мені не хотілося.

Ніколи не розумів, за що Ліза так любить свою сестру? Оте дурне дівчисько. Я її ніколи не міг терпіти. Мене вона цікавила лише як потенційна жертва. Спочатку я прагнув спровадити її за місто, бо вона надто втручалась у хід розслідування, постійно нишпорила, увесь час спостерігала за мною. Так тихо, немов про все здогадувалася.

Звичайно, я б Катьку однаково потім убив, але на той момент мені потрібно було її просто кудись відправити. Ненавиджу її! Якби не вона, мене б не спіймали… Якби все вийшло так, як я задумав, поліція ще довго шукала б Катю й ще довго думала б, що то все справа її та Крижевих рук. Пізніше я б спіймав і Крижа. Заховав би їхні тіла та й по всьому. І поліція ніколи б їх не знайшла. Ніколи. А тепер… Тепер мені потрібно думати, як вибратися звідси. І шукати потім нове, нормальне місце для життя…

Вони всі хочуть мене знищити. Але я не дамся. Так само й Стас хотів мене позбутися, але йому не вдалося. Я вбив його. Помстився, як і обіцяв. Тоді якраз в’язням принесли їсти. Мене пропустили прямо до його камери. Я заговорив зуби працівникові тюрми (у мене це завжди виходило добре!), сказав, що в нього замащений одяг. Запропонував поміч — потримати піднос.

Саме тоді я підклав Стасику лезо в його трапезу, поки той дурень-охоронець вовтузився зі своєю формою. І сам же дав Стасикові цю тарілку, аби бути певним, що потрібний посуд потрапить саме до нього. Він не захотів тоді зі мною спілкуватися, і я майже відразу пішов. Але їжу взяв. От дурень! Я ж обіцяв йому, що помщуся, а він узяв від мене їжу.

І ці придуркуваті працівники тюрми. Так просто пропустити когось до в’язня… Та я справив на них цілком гарне враження. Ми потоваришували. Їм і на думку не спало, що то я пришив Стаса. Шкода тільки, я не бачив, як усе те з ним сталося… Гм…

Ніхто не бачив, як я підкладав те лезо до їжі. Ніхто цього й не міг бачити: я був обережним. Таким чином, Стасе, я здійснив свою обіцянку. Я тобі помстився. А ти не вірив…

А потім Валерка допоміг мені: прийшов до Стаса. І Малашко, точно знаю, став підозрювати його у вбивстві. Мені це було вигідно. Потім я б неодмінно придумав, як позбавити поліцію будь-яких сумнівів стосовно їхніх підозр щодо мого братика.

І я брав участь у всьому цьому розслідуванні. І мене сприймали за свого… Мені раптом стало смішно. Так, без причини. Надзвичайно смішно. І я не міг зупинитися.

Я зареготав ще дужче. Сльози котилися з моїх очей. Я нічого не міг із собою вдіяти. Піт лився по спині. Я знову розсміявся…

Я навіть не намагався стримувати себе. Сміх допомагав розслабитися. Дві сльози скотилися по моєму обличчю. Я сміявся. Я зовсім не замислювався над тим, чому мені так смішно. Головне — добре. Надзвичайно добре.

Розслідування? Хто вбивця? Звичайно, я із самого початку знав, хто вбивця. То ж я убив їх усіх. Як приємно згадати! У-у! Це відчуття виходу на полювання! Цей адреналін! Цей запах крові! Ці незабутні враження!..

Але ж мені потрібно було знайти людину, на яку все це можна було б повісити… Щодня я обдумував різні версії. Уявляв того чи того в ролі вбивці. Придумував мотиви. Не раз придивлявся до Малашка, до Ярика. Навіть до Федюкевича. Але ні до чого не міг учепитися.

Потім з’явився Криж. Він чудово годився. Криж нерідко опинявся поряд із нами. Його легко було запам’ятати через нервовий тик, коли він часто мружив очі. І жив неподалік. Тому ми й пересікалися. А потім я дізнався, що він знав Заречнюка. Усе складалося просто чудово. Він знайомий Заречнюка, і він завжди поряд. Бідний, адже ж поряд тільки тому, що й жив поряд. Хіба ж він хотів, щоб усе так сталося? Чолов’яга постійно поблизу, і так просто виявилося тицьнути в нього пальцем…

Гм… Цікаво було читати з Лізою Фройда. Його вчення допомагало мені спізнати самого себе. Я зрозумів, що ми насправді тварини. Наше свідоме бореться не просто з нашим несвідомим. Наше свідоме бореться проти нашої сутності. Отже, свідоме — ось наш ворог.

А я не божевільний. Я цілком нормальна людина. Людина — один із видів тварин. І я не відкидаю того, що я тварина. Але такий вид тварин, як людина, постійно хоче наблизитися до Бога. Тому наше тупе суспільство вигадало безліч правил, як потрібно поводитися, щоби стати Богом. Яка манія величі! Агов, люди! Ми не Боги! І ніколи такими не будемо! Ми брешемо собі. Так, ми обманюємо самих себе. Отже, лукавимо. А це вже гріх. І, відповідно, як не крути, не Божественне Начало. Агов, люди! Стережіться себе!..

Я вже навіть не знав, скільки часу провів у цій камері. Мене давно мали направити до лікарні. Чого ж вони тягнуть? Думаю, там має бути цікаво. А головне — спокійно. Звісно, там не буде так гарно, як було б на кладовищі, але це пусте. Потім я вдаватиму, що мені все краще й краще. Аж доти, доки мене нарешті не випустять. А я вийду звідти, я знаю.

Звичайно, суддя наголосив на тому, що лікування має бути досить тривалим. Психолог порадив узагалі ніколи не випускати мене. Гм, теж мені!.. Але я зможу вдавати із себе здорову за міркою суспільства людину. Мені ж усе-таки вдавалося це досить довго. І досить вдало…