— Давай просто визнаємо, що нам геть нічого не відомо про ці злочини, як і тим особистостям, з якими нам випало мати справу. Рейджен не заперечує, що скоїв пограбування, — зауважила Джуді.

— Так, але відхрещується від зґвалтувань. Уся ця історія на голову не налазить. Ти тільки уяви: тричі за два тижні Рейджен напивається і приймає амфетаміни, а тоді рано-вранці пробігає підтюпцем одинадцять миль до студмістечка, обирає жертву для пограбування і зненацька відключається…

— Сходить зі сцени, — виправила Джуді.

— Я саме це і мав на увазі. — Ґері простягнув горнятко за черговою порцією напою. — Отже, у кожному з цих випадків Рейджен сходить зі сцени, а потім оговтується у середмісті Колумбуса з грошима в кишенях і вирішує, що таки скоїв заплановані пограбування. Але при цьому він анічогісінько не пам’ятає. І так усі три рази. За його словами, хтось украв у нього той час.

— Нам чогось бракує для цілісної картини, — мовила Джуді. — Хтось же кидав у ставок пляшки і вправлявся у стрільбі.

Ґері кивнув.

— Ще один доказ того, що це був не Рейджен. Дівчина розповіла, що він добрих кільканадцять секунд вовтузився з пістолетом, перш ніж зумів зняти його із запобіжника. А тоді ще й не влучив по кількох пляшках. Такий професіонал, як Рейджен, не схибив би.

— Але Артур каже, що іншим заборонено брати до рук зброю Рейджена.

— Я вже бачу, як ми пояснюємо це судді Флаверсу.

— То ми збираємось йому все пояснювати?

— Навіть не знаю, — відповів Ґері. — Безглуздо використовувати розщеплення особистості для захисту в суді, адже формально це вважається неврозом, а не психозом. Тобто навіть самі мозкоправи стверджують, що люди з множинною особистістю — не божевільні.

— Гаразд, — сказала Джуді. — А що, як просто оголосити, що наш клієнт не визнає провину, і взагалі не приплітати сюди божевілля? Будемо напирати на відсутність умислу, як у тій каліфорнійській справі, де у підсудного теж був розлад множинної особистості.

— Там було дрібне правопорушення, — заперечив Ґері. — У такій резонансній справі, як наша, самого тільки розщеплення особистості нізащо не вистачить для виправдання. Це факт.

Джуді зітхнула і задивилась у полум’я.

— Я тобі ще дещо скажу, — почав Ґері, погладжуючи бороду. — Навіть якщо суддя Флаверс погодиться з нашим баченням справи, він відішле Біллі до Ліми. До Біллі доходили чутки про те місце, ще коли він був у виправному закладі. Пам’ятаєш, як Рейджен обіцяв заради милосердя вбити дітлашню, якщо його туди запроторять? Я певен, що він так і вчинить.

— Тоді ми мусимо подбати, щоб його відправили до іншого місця! — вигукнула Джуді.

— У Південно-західному центрі кажуть, що Ліма — єдиний заклад, де лікують осіб, які ще мають постати перед судом.

— Біллі відішлють до Ліми тільки через мій труп, — відкарбувала Джуді.

— Поправка: тільки через наші трупи, — сказав Ґері, здіймаючи горнятко.

Джуді з дзенькотом торкнулася своїм горнятком горнятка Ґері, а тоді вкотре наповнила їх питвом.

— Не можу змиритися з відсутністю альтернативи, — проказала вона.

— То давай пошукаємо.

— Ти маєш рацію. І ми її неодмінно знайдемо.

— Щоправда, раніше таке нікому не вдавалося, — додав напарник, витираючи з бороди кавову піну.

— То й що? Раніше в Огайо не було і Біллі Міллігана.

Вона взяла з полиці зачитаний примірник «Кримінального кодексу Огайо», і вони заходилися його штудіювати, по черзі читаючи вголос.

— Ще кави по-ірландському? — запропонувала Джуді.

Ґері заперечно похитав головою.

— Але не відмовлюся від чорної, і якнайміцнішої.

Вони працювали вже дві години, коли Ґері попросив Джуді зачитати ще раз один із абзаців. Вона пробігла пальцем по рядках і відшукала пункт 2945.38, де писалося таке:

…якщо суддя чи присяжні визнають підсудного недієздатним, його повинні за судовим приписом направити до одного зі шпиталів для душевнохворих або розумово відсталих у межах штату. Якщо суд вважатиме за доцільне, підсудного повинні помістити до шпиталю в Лімі, де він має утримуватись, допоки його психічне здоров’я не відновиться. Після повного відновлення психічного здоров’я на підсудного чекає судове переслідування, передбачене законом.

— Ура! — ревнув Ґері, підхоплюючись на ноги. — «До одного зі шпиталів у межах штату»! Там не сказано, що це може бути тільки Ліма.

— Ми знайшли лазівку!

— Господи, а всі товкмачили, що Ліма — це єдиний психіатричний заклад, куди дозволяється відправляти підсудних.

— Тепер нам залишається тільки знайти інший шпиталь у межах штату.

Ґері ляснув себе по лобі.

— Святі небеса! Ти не повіриш, але я такий знаю. Після служби у війську я працював там помічником психіатра. Шпиталь Гардинга.

— А він у цьому штаті?

— Авжеж. Це у Вортинґтоні, тут, в Огайо. А головне — це одна з найбільш консервативних і шанованих психіатричних установ у країні. Перебуває під покровительством церкви адвентистів сьомого дня. Я чув, як найсуворіші прокурори кажуть: «Якщо лікар Джордж Гардинг-молодший стверджує, що підсудний несповна розуму, — так воно і є. Він не з тих лікарів, які проводять із пацієнтом якихось півгодини і на догоду адвокатам оголошують його божевільним».

— Прокурори таке кажуть?

Ґері підняв праву руку:

— Присягаюся. Чув це на власні вуха. Мені навіть здається, що то був Террі Шерман. О, до речі, я пригадую, як Дороті Тернер казала, що часто здійснює психологічне оцінювання для шпиталю Гардинга.

— Тоді все вирішено. Біллі їде туди, — підсумувала Джуді.

Ґері раптом розчаровано шелепнувся в крісло.

— Є одна перешкода. Шпиталь Гардинга — закритий і дорогий приватний заклад, а в Біллі немає грошей.

— Ми не дозволимо, щоб це стало нам на заваді, — рішуче відказала Джуді.

— Та невже? Хотів би я знати, як нам це вдасться.

— Ми зробимо так, щоб вони самі захотіли прийняти Біллі.

— І яким же це чином? — запитав Ґері.

За півгодини Ґері обтрусив сніг із черевиків і подзвонив у двері лікаря Гардинга. Адвокат раптом страшенно зніяковів: він, такий собі дивакуватий бородань із офісу громадського захисту, оббиває поріг розкішного будинку, що належить шанованому і консервативному психіатрові, внучатому небожу президента Воррена Ґ. Гардинга[7]. Слід було послати сюди Джуді — про неї в лікаря склалось би приємніше враження. Ґері підтягнув ослаблий вузол на краватці й поправив комірець сорочки, що вистромився з піджака. Двері відчинились.

Джордж Гардинг у свої сорок дев’ять років мав бездоганний вигляд. Це був худорлявий чоловік із чисто поголеним обличчям, добрими очима і м’яким голосом. Він здався Ґері дуже приємним.

— Проходьте, пане Швайкарте.

Ґері незграбно скинув черевики, які залишили в передпокої калюжу талого снігу, виборсався з пальто, повісив його на вішак і слідом за лікарем Гардингом рушив до вітальні.

— Ваше ім’я здалося мені знайомим, — сказав Гардинг. — Після вашого телефонного дзвінка я погортав газети. Ви — адвокат Міллігана, того юнака, що напав на чотирьох жінок у студмістечку.

— Трьох, — похитав головою Ґері. — Серпневе зґвалтування біля Нейшенвайд-Плази має геть інший почерк, тож це звинувачення, поза сумнівом, буде спростоване. Хай там як, уся ця історія отримала вкрай неочікуваний розвиток, і я сподівався почути вашу фахову думку.

Гардинг вказав Ґері на м’яку канапу, сам же сів на стілець із твердою спинкою. Він склав руки пучками пальців докупи й уважно вислухав адвоката. Той виклав у подробицях усе, що вони з Джуді дізналися про Міллігана, а тоді розповів про зустріч із лікаркою Вілбур, яка мала відбутись у неділю в окружній в’язниці.

Гардинг задумливо кивав. Нарешті він заговорив, ретельно добираючи слова.

— Я глибоко поважаю Стеллу Каролін і Дороті Тернер. — Він помовчав, спрямувавши погляд на стелю. — Тернер часто проводить для нас психологічне оцінювання пацієнтів, і вона вже згадувала про цей випадок. Що ж, якщо і лікарка Вілбур буде там… — Тепер психіатр розглядав підлогу крізь сплетені пальці. — Не бачу причин, чому б і мені не прийти. У неділю, кажете?