Ґері закивав, не наважуючись розтулити рота.

— Мушу вас попередити, пане Швайкарте: я маю серйозні сумніви щодо такого синдрому, як розлад множинної особистості. Хоча влітку 1975 року лікарка Корнелія Вілбур і прочитала в нашому шпиталі лекцію про випадок Сивіли, я не певен, що вірю в це, — з усією повагою до пані Вілбур і до інших психіатрів, які працювали з такими людьми. Розумієте, завжди є висока вірогідність того, що пацієнт просто симулює амнезію, а надто в такій справі, як ваша. Та оскільки на зустрічі будуть присутні Тернер і Каролін… І якщо вже навіть лікарка Вілбур зголосилася приїхати… — Гардинг підвівся. — Я не даю жодних гарантій, ані від себе особисто, ані від імені шпиталю, однак я охоче відвідаю цю зустріч.

Ледве переступивши поріг свого помешкання, Ґері зателефонував Джуді.

— Гей, раднику, — засміявся він, — Гардинг прийде.

У суботу, 11 березня, Джуді зайшла до в’язниці округу Франклін сказати Міллігану, що плани змінились і лікарка Корнелія Вілбур приїде тільки наступного дня.

— Вибач, я мала повідомити тебе ще вчора, — перепросила вона.

Юнак затремтів, мов у пропасниці. З виразу обличчя вона зрозуміла, що перед нею Денні.

— Дороті Тернер більше не прийде, правда?

— Авжеж прийде, Денні. Чому ти так вирішив?

— Люди постійно дають обіцянки, а потім забувають. Не покидайте мене, будь ласка.

— Нізащо не покину. Але ти маєш опанувати себе. Завтра завітає лікарка Вілбур, а з нею — Стелла Каролін і Дороті Тернер. Я також прийду. І ще дехто.

Його очі округлились.

— Ще дехто?

— Ще один лікар, Джордж Гардинг. Він представлятиме шпиталь Гардинга. І обвинувач, Берні Явич.

— Чоловіки? — зойкнув Денні і так затрусився, що в нього зацокотіли зуби.

— Їхня присутність дуже важлива для справи, — сказала Джуді. — Але ми з Ґері будемо з тобою. Слухай, давай-но я зараз принесу тобі заспокійливе, щоб ти так не хвилювався.

Денні кивнув.

Джуді погукала вартового і попросила відвести її клієнта до тимчасової камери, поки сама вона сходить за медпрацівником. Коли вона за кілька хвилин повернулася з медбратом, Мілліган сидів згорблений у віддаленому кутку камери. В юнака був роз’юшений ніс і скривавлене обличчя. Він знову пробував розбити голову об стіну.

Він подивився на Джуді так, ніби не очікував її тут побачити, і вона зрозуміла, що це вже не Денні. Це був хранитель болю.

— Девіде, це ти? — запитала вона.

Він кивнув.

— Мені боляче, пані Джуді, дуже боляче. Я більше не хочу жити.

Вона його пригорнула.

— Не кажи так, Девіде. Тобі ще є для чого жити. Багато людей вірить у тебе, і ми тобі допоможемо.

— Мені страшно, я не хочу до в’язниці.

— Тебе не посадять до в’язниці. Ми будемо боротися, Девіде.

— Я не зробив нічого поганого.

— Знаю, Девіде. Я тобі вірю.

— А коли до мене знову прийде Дороті Тернер?

— Я ж тобі каза… — почала відповідати Джуді, але усвідомила, що насправді казала це не йому, а Денні. — Завтра, Девіде. І з нею буде ще одна лікарка, пані Вілбур.

— Ви ж не розповісте їй таємницю, правда?

— Ні, Девіде, — похитала вона головою. — Гадаю, що лікарці Вілбур і розповідати нічого не доведеться.

Недільний ранок 12 березня видався холодним, але сонячним. Берні Явич вийшов з машини і попрямував до в’язниці округу Франклін, почуваючись ні в сих ні в тих. Уперше за всю свою кар’єру обвинувача він отримав нагоду побувати на психіатричному обстеженні підсудного. Юрист зачитав до дірок звіт, надісланий Південно-західним центром, і поліцейські рапорти, проте й досі не мав уявлення, чого слід очікувати.

Він ніяк не міг повірити, що світила психіатрії мають історію з розщепленням особистості за чисту монету. Приїзд Корнелії Вілбур його анітрохи не переконував. Вона в усе це вірить, а отже, побачить саме те, що хоче побачити. Насправді Явич збирався спостерігати за реакцією лікаря Джорджа Гардинга, оскільки вважав його найавторитетнішим психіатром у всьому Огайо. Явич був упевнений, що лікаря Гардинга ніхто не зуміє пошити в дурні. Багато провідних обвинувачів, які здебільшого ні в що не ставили свідчення психіатрів, охоче робили виняток для Джорджа Гардинга-молодшого.

Невдовзі прибули й решта. Їм виділили кімнату на одному з нижніх поверхів. Це було просторе приміщення зі столом, дошкою і рядами складаних стільців. Зазвичай там збирались офіцери під час перезміни.

Явич привітався з лікаркою Стеллою Каролін і Шейлою Портер, соціальною працівницею Південно-західного центру. Потім його познайомили з лікаркою Вілбур і лікарем Гардингом.

А тоді двері до кімнати відчинились і обвинувач уперше побачив Біллі Міллігана. Джуді Стівенсон ішла поруч із ним, тримаючи за руку. Попереду крокувала Дороті Тернер, а замикав процесію Ґері. Вони увійшли, і Мілліган, побачивши гурт людей, завагався.

Дороті Тернер по черзі відрекомендувала йому кожного з присутніх, після чого підвела хлопця до стільця, що був поруч із місцем Корнелії Вілбур.

— Лікарко Вілбур, — неголосно промовила вона, — це Денні.

— Привіт, Денні, — звернулась до нього Вілбур. — Приємно познайомитись. Як ти сьогодні почуваєшся?

— Добре, — озвався той, міцно тримаючись за руку Дороті.

— Я розумію, що ти нервуєшся, — сказала Вілбур. — Ще б пак, ти у кімнаті з купою якихось незнайомців. Але ми всі тут для того, щоб тобі допомогти.

Усі розсілися по місцях, і Швайкарт прошепотів, нахилившись до Явича:

— Якщо те, що ти зараз побачиш, тебе не переконає — я ладен скласти адвокатську ліцензію.

Коли Вілбур почала опитувати Міллігана, Явич відчув полегшення. Ця енергійна і приваблива рудоволоса жінка з підмальованими яскраво-червоною помадою губами розмовляла з пацієнтом заспокійливо, по-материнському. Денні розповів їй про Артура, Рейджена й Аллена.

Лікарка повернулась до Явича.

— Бачите? Це типова риса людей із розладом множинної особистості. Вони залюбки говорять про інших альтер-его, проте неохоче розповідають про себе.

Поставивши юнаку ще декілька запитань і вислухавши відповіді, вона звернулась до лікаря Джорджа Гардинга:

— Це яскравий зразок дисоціативного стану при психоневрозі.

Денні глипнув на Джуді і промовив:

— Вона зійшла зі сцени.

— Ні, Денні, — всміхаючись, прошепотіла та. — З нею такого не трапляється.

— У ній мусить жити багато різних людей, — наполягав Денні. — Коли вона розмовляє зі мною — вона одна, а потім стає геть іншою і починає говорити довгими складними словами, як Артур.

— Шкода, що суддя Флаверс цього не бачить, — сказала Вілбур. — Я розумію, що коїться в голові цього юнака, і знаю, що йому потрібно.

Денні рвучко крутнувся до Дороті Тернер, докірливо дивлячись на неї:

— Ви їй розповіли! Ви ж обіцяли, що нічого не скажете!

— Ні, Денні, я не розкривала лікарці Вілбур твоєї таємниці, — запевнила Тернер. — Вона розуміє, що з тобою діється, бо знає людей, схожих на тебе.

Лагідним, але рішучим тоном Корнелія Вілбур заспокоїла Денні. Дивлячись йому в очі, лікарка сказала, щоб той розслабився. Вона піднесла ліву руку до свого чола, і діамант у її каблучці замерехтів на світлі, віддзеркалюючись в очах юнака.

— Ти спокійний, Денні. Тобі добре. Ніщо тебе не тривожить. Не напружуйся. Зараз ти можеш сказати або зробити все, що тільки забажаєш. Чого б ти хотів?

— Я хотів би піти, — відповів Денні. — Зійти зі сцени.

— Нехай буде так, Денні. Ми не заперечуємо. Але знаєш що? Коли ти підеш, я б хотіла поспілкуватися з Біллі. З тим Біллі, котрого так назвали при народженні.

Юнак стенув плечима.

— Я не можу покликати Біллі. Він спить. Розбудити його можуть лише Артур і Рейджен.

— Добре. Тоді скажи Артуру і Рейджену, що я мушу поговорити з Біллі. Це вкрай важливо.

Явич вражено спостерігав за тим, як у Денні осклянів погляд і заворушились вуста і як після цього юнак схопився на рівні ноги, приголомшено роззираючись довкола. Він трохи помовчав, а тоді попросив закурити.