Лікарка Вілбур простягнула йому цигарку. Поки він умощувався на своє місце, Джуді Стівенсон прошепотіла Явичу, що з усіх особистостей тільки Аллен курить цигарки.

Вілбур назвалася сама і відрекомендувала тих присутніх, які раніше не зустрічалися з Алленом. Явич зачудувався з того, як сильно змінилася поведінка Міллігана. Тепер юнак був товариським і розкутим. Він багато усміхався, був балакучим, відвертим і нічим не нагадував сором’язливого хлопчину Денні. На прохання лікарки Вілбур Аллен розповів про свої захоплення. Виявилося, що він грає на фортеп’яно і на ударних, а ще займається живописом, надаючи перевагу портретам. Аллен також сказав, що йому вісімнадцять років і він любить бейсбол, тоді як Томмі, навпаки, цю гру терпіти не може.

— Гаразд, Аллене, — озвалася Вілбур. — А зараз я б хотіла поговорити з Артуром.

— Ага, добре, — відповів Аллен. — Стривайте, я тільки…

І він, на очах у спантеличеного Явича, поспіхом зробив кілька глибоких затяжок. Це була така незначна, проте така природна, майже машинальна реакція — ковтнути димку, перш ніж піти геть, поступившись місцем Артуру, який не курить.

І знову погляд юнака затьмарився. Його повіки затріпотіли. Розплющивши очі, він бундючно відхилився на спинку стільця і склав пучки пальців докупи, утворюючи пірамідку. Коли юнак заговорив, усі почули, що в нього акцент британського аристократа.

Звівши брови, Явич слухав його бесіду з лікаркою Вілбур. Обвинувач зловив себе на тому, що і справді сприймає юнака як зовсім іншу людину. Артур помітно відрізнявся від Аллена і поглядом, і мовою тіла. Серед приятелів Явича був один британець — працював бухгалтером у Клівленді. Явич сторопіло зауважив, що в Артура була така самісінька, суто британська манера висловлюватись.

— Із багатьма з вас я, здається, ще не мав честі зустрічатися, — проказав Артур.

Усі присутні відрекомендувались. Явич почувався мов телепень, вітаючись із Артуром так, ніби той оце щойно зайшов до кімнати. Коли Вілбур запитала в Артура про інших особистостей, він пояснив, хто з них яку роль відіграє, а також кому дозволено буде вийти на сцену, а кому ні. Нарешті лікарка Вілбур сказала:

— Нам необхідно поговорити з Біллі.

— Будити його дуже небезпечно, — відповів Артур. — Він схильний до самогубства.

— Лікар Гардинг повинен його побачити. Це вкрай важливо. Від цього може залежати вирок суду — свобода і лікування або ж ув’язнення.

Артур замислився, підібгавши губи, а тоді сказав:

— Що ж, взагалі-то це не мені вирішувати. Оскільки зараз ми у в’язниці, себто у ворожому середовищі, то головує Рейджен. У питанні, кого випускати на сцену, вирішальне слово за ним.

— А яку роль у вашому гурті виконує Рейджен? — запитала лікарка.

— Рейджен — наш захисник і хранитель ненависті.

— Гаразд. Тоді я мушу побачитися з Рейдженом, — твердо заявила вона.

— Пані, не раджу вам…

— Артуре, в нас обмаль часу, — обірвала лікарка Вілбур. — Багато заклопотаних людей пожертвували своїм вихідним, аби цього недільного ранку прийти сюди і спробувати тобі допомогти. Рейджен повинен дозволити Біллі поговорити з нами.

Обличчя юнака вкотре набрало здерев’янілого виразу. Він задивився перед собою невидющим поглядом, поринувши в якусь подобу трансу. Його вуста ворушились, наче він завів безгучний внутрішній діалог. Тоді він зціпив щелепи і суворо насупив брови.

— Тсе не є можливо, — пролунав низький голос зі слов’янським акцентом.

— Що ти маєш на увазі? — перепитала Вілбур.

— Не є можливо побачитися з Біллі.

— З ким я зараз говорю?

— Я є Рейджен Вадасковинич. А хто є всі тсі люди?

Лікарка Вілбур познайомила його з усіма присутніми. Явича знову вразила трансформація юнака, особливо його колоритний слов’янський акцент. Обвинувач пошкодував, що не знає бодай кількох фраз сербохорватською. Рейджен і справді володіє цією мовою чи все обмежується акцентом? Було б цікаво перевірити. Явич сподівався, що лікарка Вілбур копне глибше в цьому напрямку. Він хотів звернути на це її увагу, однак перед початком зустрічі їх попросили тільки привітатися з Мілліганом і більше не пускати ані пари з вуст.

— А як ти дізнався, що я хочу поговорити з Біллі? — запитала лікарка Вілбур.

Рейджен з легким усміхом схилив голову.

— Артур запитав, шчо я про тсе думаю. Я проти. Я є захисник, і я вирішую, хто може виходити на стсену. Біллі не можна випускати.

— Чому ні?

— Ви є лікар, еге ж? Я вам ось шчо скажу: якшчо Біллі розбудити, він себе вб’є.

— Звідки така впевненість?

Він стенув плечима.

— Кожного разу, як Біллі на стсену виходить, він думає, ніби шчось лихе накоїв, і намагається себе вбити. Я за нього відповідаю. Тому я проти.

— За що ти ще відповідаєш?

— За безпеку інших, особливо малечі.

— Зрозуміло. І ти жодного разу їх не підводив? Під твоїм захистом дітей не кривдили? Вони ніколи не зазнавали болю?

— Тсе не зовсім так. Девід відчуває біль.

— І ти це дозволяєш?

— Таке є його призначення.

— Ти — дорослий і дужий чоловік — допускаєш, аби дитя терпіло біль і муки?

— Пані Вілбур, я не…

— Тобі повинно бути соромно, Рейджене. Більше того, я вважаю, що ти не заслуговуєш бути тут за головного. Я — доктор медицини, і мені вже траплялося лікувати людей із таким розладом. Гадаю, якщо хтось і має вирішувати, чи можна Біллі виходити на сцену, то це я, а не той, хто дозволяє безпорадній дитині страждати від болю, замість того щоб узяти бодай частину його на свої плечі.

Рейджен з присоромленим і винуватим виглядом завовтузився на стільці. Він пробелькотів, що Вілбур геть не розуміє їхнього становища, та вона далі на нього тиснула — м’яко, але наполегливо.

— Гаразд! — поступився він. — Тілько під вашу відповідальність. Але чоловіки вийти мусять. Біллі боїться чоловіків після того, шчо йому заподіяв батько.

Ґері, Берні Явич і лікар Гардинг підвелися, збираючись вийти за двері, але тут озвалася Джуді:

— Рейджене, дуже важливо, щоб лікареві Гардингу було дозволено залишитись і побачити Біллі. Будь ласка, довірся мені. Лікаря Гардинга дуже зацікавила медична сторона цієї справи, і він повинен бути присутнім при бесіді з Біллі.

— А ми вийдемо, — вказав Ґері на себе і Явича.

Рейджен роззирнувся довкола, оцінюючи ситуацію.

— Я тсе дозволяю. Але він має сісти отам, — вказав юнак на стілець у дальньому куті просторої кімнати.

Джордж Гардинг ніяково всміхнувся, кивнув і примостився в кутку.

— І не рухайтесь! — застеріг Рейджен.

— Не буду.

Коли Ґері й Берні Явич вийшли в коридор, адвокат сказав:

— Я ще не зустрічався зі стрижневою особистістю — Біллі. Не знаю, чи вийде він до них. Але скажи мені, яке в тебе склалося враження про почуте і побачене?

Явич зітхнув.

— Спочатку я був налаштований вкрай скептично, але тепер не знаю, що й думати. Як на мене, це не симуляція.

А тим часом люди, котрі залишились у кімнаті, уважно стежили за Мілліганом. Його обличчя сполотніло, погляд, здавалося, був звернений глибоко всередину, губи рухалися, мовби юнак розмовляв уві сні.

Зненацька його очі широко розплющились.

— Боже! — зойкнув він. — Я думав, що вже помер!

Він ошаліло закрутився на своєму місці, озираючись навсібіч. Побачивши, що за ним спостерігає багато людей, юнак різко сіпнувся зі стільця, впав на підлогу і на всіх чотирьох мерщій відповз до протилежної стіни, якнайдалі від них, де скорчився поміж двома стільцями і почав схлипувати.

— Що я накоїв цього разу?

— Ти не зробив нічого поганого, хлопче. Не треба так хвилюватися, — сказала Корнелія Вілбур лагідним, але рішучим тоном.

Він тремтів і так щільно тулився до стіни, наче хотів пройти крізь неї. Волосся лізло юнаку в очі, але він і не намагався відгорнути його з обличчя.

— Біллі, ти цього ще не знаєш, але кожен у цій кімнаті бажає тобі допомогти. Давай-но ти підведешся з підлоги, сядеш ось на цей стілець, і ми з тобою трохи поговоримо.