«Ніколи не знаєш, на кого натрапиш», — пояснив він.

Субота, 9 березня

Хворий. Позбавлю вас нецікавих деталей. Сподіваюся одужати до четверга — до нашої першої екскурсії.

Середа, 13 березня

Було важко, проте я майже впорався. Члени Клубу розмірковували над тим, щоби відкласти екскурсію, але тепер нема потреби. Я знову на ногах.

У понеділок до мене приходив лікар. Він мимохідь обмовився, що йому моя недуга трохи скидається на мексиканський грип. Кілька років тому у всій країні здійнявся галас навколо того грипу (не можна було увімкнути радіо чи телевізор без того, щоби не вислухати якогось епідеміолога), і ось тепер навіть ймовірність того, що я міг підхопити саме цей грип, не стурбувала лікаря настільки, щоби він спромігся хоча би встановити точний діагноз.

Щоправда, згодом одна із медсестер наполегливо попросила мене принагідно казати пожильцям, що в мене звичайний грип, опустивши слово «мексиканський».

«Хто вам наказав мені це казати?»

Вона не змогла відповісти.

Є над чим задуматися. Чи міг пташиний грип стати причиною смерті пані де Ганс місяць тому?

«Вони», мабуть, переймалися ще однією хвилею грипової істерії поміж нас.

Учора заходив Еферт з порожньою коробкою з-під яєць, яка дивним чином перетворилась в його очах у кошик фруктів, в якому покоїлися кілька ківі і три клементини.

Еф’є принесла мені книгу «П’ять сотень віршів, які повинен прочитати кожен». Я пообіцяв читати по одному на день, сподіваючись, що мені подарують ще п’ять сотень днів.

За порадою свого лікаря, я домовився про зустріч з геріатром^[25]. Моя «суміш недугів» могла зацікавити саме такого спеціаліста. Він вимовив слово «спеціаліст» з доволі помітним акцентом, відтак написав своєму товаришеві записку й показав її мені. По суті, там зазначалося: «Поглянь, якщо твоя ласка, чи можна чимось зарадити цьому древньому пану».

Мене приймуть найраніше наступного тижня. Мабуть, справа в грошах: старі люди мають поспішати, щоби не померти до того, як хтось заробить хоч один цент. Щойно вони помруть, єдиний, хто ще може отримати якийсь прибуток, — це трунар.

Мій «особистий» лікар говорить, що геріатр — «гарний» чолов’яга. Не можу дочекатися на ту красу.

П’ятниця, 15 березня

О 12:55, на п’ять хвилин раніше (!), мікроавтобус «Connexxion» під’їхав до входу і наша група залізла всередину. Нам стало трохи зле. Не минуло й трьох хвилин, як по колу почали пропонувати м’ятні цукерки. Через 15 хвилин ми дісталися Центрального вокзалу, де на нас чекало водне таксі.

Провівши на воді кілька хвилин, Еферт прикинувся, що страждає на морську хворобу, і, мушу зізнатися, прикинувся досить реалістично, а потім розповів нам про свого знайомого, затятого мандрівника, який збирав пакети від повітряної хвороби з усіх авіаліній, якими літав. Потім Еферт продовжив вдавати містера Біна, який, не знаючи, для чого були ті пакети, розмахував одним із уже використаних, аж доки той не луснув комусь в обличчя.

Еф’є докірливо пхикнула й запропонувала винести на голосування питання про виключення Еферта з клубу. Еферта такий поворот помітно занепокоїв, аж поки Еф’є не розсміялася з його пригніченого виразу обличчя. Я був не в захваті від її ослячого сміху, і це єдиний ґандж, що я знайшов у ній.

Пробазікавши десь годину, доки пливли вздовж амстердамських каналів, ми прибули до Ермітажу на річці Амстел, де й зійшли на берег. Тривалу екскурсію музеєм для нас провів класний хлопчина, котрий чудово знався на мистецтві, і, схоже, подумав, що ми з не меншим захватом хочемо всотати ці знання.

Потім ми зайшли у кафе на березі Амстел, аби випити пива та вина з порцією біттербаллен^[26]. Саме туди рівно о пів на шосту по нас і прибув мікроавтобус, призначений для перевезення таких старожитностей, як ото ми. Водій, звиклий до роздратованих старих диваків, яких зазвичай возив у лікарню й назад, дуже здивувався, коли з бару висипав розчервонілий натовп веселунів.

Точно о шостій годині ми вже сиділи за обіднім столом і смакували м’ясні кульки з ендивієм. Ми всі шестеро мали піднесений настрій, який контрастував з панівними настроями в притулку.

Пані Стельваген, ідучи від свого кабінету до виходу, звела брову, коли ми проштовхувалися повз неї. Можу помилятися, але гадаю, що я помітив осуд в її очах.

Едвард, майже нерозбірливо, вихваляв Греме за те, що той вже з першої ж поїздки так високо підняв планку.

— Тши шадаш наштриш.

— Ти задав настрій.

Греме робив синхронний переклад, бо найкраще розумівся у мовленні Едварда. Зворушлива розмова.

— Якую, оі.

— Ні, дякую тобі.

Уся наша компанія була трохи втомлена, тому до восьмої години клуб «Старих, але ще не мертвих» у повному складі пішов у ліжечка, ну а всі інші пожильці притулку, найімовірніше, взялися пліткувати.

Субота, 16 березня

Добрий почин — половина діла. Якось сама собою з’явилася ідея створити кулінарний гурток, куди ввійшли би також «Старі, але ще не мертві». Основні учасники, крім одного (Еферта), за підтримки двох неофітів — Ріа й Антуана Травемунді загорілися ідеєю готувати раз на місяць ретельно продуману і вишукану страву. Травемунді впродовж багатьох років керували рестораном і мають талант до приготування їжі, так само, як і до її споживання, тому дуже часто впроголодь покидали їдальню нашого притулку. Я очікував від них чогось неймовірного. Мої ж кулінарні таланти більше зводилися до елементарщини, як-от нарізати щось кубиками, скибочками чи збовтати.

Учора ми сиділи за столом і радісно згадували нашу першу поїздку, коли Ріа та Антуан боязко підійшли і запитали, чи не можуть приєднатися до нас. Ще б пак!

Вони зізналися, що вважають наш екскурсійний клуб гарною ідеєю. Звісно ж, вони не сподівалися, що ми запросимо їх вступити до клубу, але їм було би цікаво створити кулінарний гурток і вряди-годи влаштовувати спільні обіди. Наприклад, раз на місяць. Найкраще було би поставити собі за мету готувати якісь надзвичайно вишукані і складні страви.

Від такої пропозиції у багатьох загорілися очі.

Але не в Еферта. Він відразу ж вийшов, заявивши перед тим, що не в захваті від вигадливого харчу і що він ненавидить усе, що складніше у приготуванні за яєчню.

Решта групи його проігнорувала, позаяк ідея «високої кухні», яку запропонував Антуан, нашій п’ятірці сподобалася.

Було вирішено, що Антуан, Ріа та я попросять про зустріч зі Стельваген, щоб отримати дозвіл раз на місяць користуватися кухнею.

На схилі своїх літ у мене з’являється стільки справ, що аж чортам тісно!

Неділя, 17 березня

У нас новий Папа. Згідно з недостовірним джерелом (сестри Слотхауер), сьогодні вранці в кімнаті медитацій молилися за нього та гарну погоду. Дехто молився лише за гарну погоду.

Сумніваюся, що варто розраховувати, що ті молитви було почуто, тому й надалі триматиму напоготові зимове пальто.

Що ж до нового Папи, поки що я прихильний до нього (бо коли він був кардиналом), то їздив на роботу автобусом. Або на метро. Гадаю, йому доводилося скидати із себе мітру, коли він сідав чи виходив. (Насправді, все, що стосується високопосадовців, слід сприймати з певною долею скепсису: британський політик Девід Кемерон звик їздити у парламент на велосипеді, турбуючись про навколишнє середовище, одначе його портфель прямував за ним на службовому лімузині).

Тутешні мешканці особливо радіють за нашу королеву Максиму, адже цей Папа — аргентинець^[27]. Вони очікують, що Папа Римський Франциск, будучи співвітчизником Максими, точно відвідає коронацію її чоловіка.

Для тих із нас, кого нікому провідувати, неділя — не надто радісний день. Задоволення, заради яких раніше чекали цього дня, як-от спати скільки влізе, гарно поснідати, почитати газети чи послухати музику — тепер щоденна рутина. Єдине, що, на мою думку, робить неділю неділею — приїзд відвідувачів до решти пожильців.