Щоправда, чимало відвідувачів приходять, маючи на думці одне — чимшвидше вшитися звідси. Будь-який контакт з іншими пожильцями — це гаяння часу. Коротке «добридень» у коридорі чи спільній кімнаті — це, мабуть, найбільше, на що можна розраховувати.

Ще недавно в неділю я виходив на тривалі прогулянки, проте більше не можу собі цього дозволити.

Понеділок, 18 березня

На думку Стельваген, кулінарний гурток — це «просто чудова ідея». Вона запевнила, що домовиться з ким слід про те, щоби ми могли раз на місяць користуватися кухнею. Пообіцяла дати відповідь найближчим часом. Потім нам запропонували чашку чаю та печиво. Перекинувшись кількома словами, Стельваген глянула на годинник.

«Боже, це вже котра година?»

Це означало: наш час вичерпано.

Інколи я замислююся: кулінарний гурток, хіба це трохи не по-дівчачому? Проте, з іншого боку, якщо ти не хочеш дати шанс тому, що наразі тебе не цікавить, то ризикуєш стати забутим Богом і людьми старим кордуплем. А це хоч би там який, а привід чимось зайнятися.

Ще три нічні красуні спочинуть, а тоді я відкладу це до наступної весни. Найближчими днями займуся весняним прибиранням. Вимию холодильних, вичищу кухонні шафки. Зміню свій зимовий гардероб на літній. Про всяк випадок залишу тільки рукавиці і в’язаний светр.

Учора вдень заходив до Еферта. Він запросив мене на чарку, та коли я дістався туди о четвертій годині, він вже добряче назюзюкався і без мене. Через півгодини він зсунувся зі свого крісла. Я підіткнув навколо нього ковдру, погодував пса, а тоді повів його (пса, звичайно) на прогулянку, залишивши записку серед фотографій померлих родичів на комоді: «Гарно провів час. І дякую за 100 євро».

Вівторок, 19 березня

Геріатр і сам був кандидатом на геріатричну опіку: віком геть за шістдесят і завважки десь так кілограмів 120. Він також був неабияким веселуном, що я вважаю для лікарів плюсом. Погані новини значно вразливіші, коли їх повідомляють із похоронним виразом обличчя.

Ні, жодних поганих новин мені не звістив цей лікар Янґ^[28] (саме ім’я лиш чого варте!), не хвилюйтеся, хоч і назвати їх хорошими якось язик не підіймається: чимало органів вже добігають свого кінця, або й уже добігли. Суглоби тривожно зношені, простату вже не вилікувати, легені наче виваляні у смолі і працюють абияк, та й із серцем не все гаразд. Одне лиш добре: розум достатньо чіпкий, що все це усвідомлювати. Жодних ознак Альцгеймера, щонайбільше — легка забудькуватість, а це є нормою на схилі років.

Що ж, дякую, лікарю!

Такими були висновки Янґа, що їх він проказав, підморгуючи та пересипаючи химерними жартиками, а насамкінець зізнався, що він може мені поспівчувати, бо й сам вже страждає на численні недуги. Свою промову лікар завершив розкотистим сміхом. І якби не той сміх, то це б і справді сприймалося як правда. Лікар, який скаржиться пацієнтові на власне здоров’я, — нонсенс!

Він виписав мені нові пігулки і лише на мить замислився, прикидаючи, скільки ж мені їх приймати. «Лікарі в наш час такі доки у своїй справі, що вдень з вогнем не знайти здорового», — на цьому він закінчив консультацію. Було над чим замислитися!

Коли я зібрався було йти, то все ж набрався відваги запитати, чи не дасть він мені якихось ліків для покращення настрою, якогось помічного стимулятора, аби легше переживалися лихі дні. Він же зі свого боку пообіцяв обмізкувати це.

Варто було відразу домовитися про ще одну зустріч.

Середа, 20 березня

Сьогодні вранці директорка повідомила нам (мені, Антуану та Ріа Травемунді), що проект кулінарного гуртка не вдасться втілити в життя через інструкції з охорони праці. «На жаль, на жаль!» — наспівуючи, додала вона.

Кумедно, проте я чомусь не повірив у її жалі.

— Які ще інструкції з охорони праці? — запитав я.

Вона почастувала нас заплутаними поясненнями про те, кому і що робити можна, а кому — ні. Усе зводилося до того, що нам не можна торкатися до кухонного приладдя. Установа не має страхування від нещасних випадків. Я зауважив, що в нас і не було наміру користуватися кухонними приладами. Нам потрібно лише кілька каструль і ножів.

— Я розумію, але не все так просто.

За словами Стельваген, навіть безневинне перебування в одній кімнаті з тим кухонним приладдям уже спричиняє страховий ризик.

— Чи можу я поглянути на ті інструкції? — якомога нейтральніше запитав я.

— Ви мені не вірите, пане Груне?

— Звісно ж, вірю. Я просто хочу ще раз дещо перевірити.

— Ще раз перевірити що?

— У теперішні часи будь-який керівник підтвердить: ще раз перевіряти — не означає не довіряти. Хіба не так?

— Подивлюся, що зможу зробити.

— Дякую.

Ріа й Антуан сиділи і слухали із роззявленими ротами, і лише тепер їх закрили.

До чаювання вони дещо оговталися. У минулому вони завжди вірили директорці, однак тепер їхню довіру підірвали. Їм здавалося, що кинути їй виклик — це було актом відваги. Втім, я тепер і сам так думаю.

Пізніше я розповів про нашу розмову Еф’є, сподіваючись, що в мене при цьому не надто самовдоволений голос. Вона сказала лише одне: «Гарна робота, Груне!»

Цей випадок наштовхнув мене на непогану ідею для екскурсії «Старих, але ще не мертвих». Я переглянув в Інтернеті сім різних кулінарних майстерень поблизу притулку. Повинна ж знайтися хоч одна, яка дотримується інструкцій з охорони праці і не відмовить людям похилого віку. Після того ми оголосимо усім, хто слухатиме, що у нас ніколи не було такого безпечного дня, навіть якщо ми повернемося додому з кількома відрізаними пальцями, носами та вухами.

Четвер, 21 березня

Ура! Я дожив до ще однієї весни!

Тепер ми рішуче взяли курс на наступну віху — першу полуницю, що з’явиться з холодної землі, а тоді намагатимемося дожити до Тур де Франс, до нового оселедця, до першого снігопаду, до Святвечора та до наступної весни. Це надзвичайно важливо — ставити перед собою такі бар’єри.

Дурнуватий сезон, який тут величають «часом огірків»^[29]. Так наче у світі не трапляється нічого важливішого. Тему обрання нового Папи вже обсмоктали до кісточок, тому потреба чогось свіженького повернула на перші сторінки Сирію, бо там, крім усіх інших, вбивали і голландців. А до коронації ще шість тижнів балачок. (У минулому 360 горностаїв віддали свої життя для мантії королеви Беатрікс, але враховуючи обхват принца «Пільзнера» Олександра, може знадобитися більше ніж 600 шкурок. Памело Андерсон, зроби щось! Порятуй бідолашних маленьких створінь!).

Тут, у притулку турботи, той час огірків ніяк не закінчується. Увечері ви розумієте, що впродовж дня не трапилося нічого важливого. А з іншого боку, що вважати важливим? Для декого якщо йому запропонують додаткове печиво до чаю — то вже подія на увесь день. Звісно, найімовірніше, що медсестра притримає це додаткове печиво, аніж дасть його вам, якщо тільки ви не виграєте в національній лотереї: «О, що за чорт, сьогодні такий чудовий день, зробімо це, візьміть ще по одному печивку!»

На іншому кінці терезів — опецькуватий пан Беккер. Його рекорд — один цілий лімбурґський яблучний пирожище плюс половина другого, запиті лише одненькою чашечкою кави. Він не запропонував нікому хоча би скуштувати, а закінчивши, решту пирога забрав до себе в кімнату. Його ненавиділи всі.

Тим часом у мене з’явився непоганий перелік екскурсійних турів — кулінарний, надприродній (виставка), боулінговий, вітряковий (Зандам), шоколадний (курси із виготовлення), футбольний (стадіон Аякс), тюльпановий (сади Кекенхоф). Треба буде на наступному зібранні поцікавитися, чи зможемо ми за потреби перенести дати.

Насамкінець, на честь «часу огірків» звідомлю новину, віднайдену у коробці зі старими вирізками (рубрика «Як таке можливо»): скількись років тому нагороду за рекордні права людини пану Берлусконі вручив не хтось інший, як сам… Муаммар Каддафі.