Донька пані Слаг, доволі неприємна особа, раз на місяць заходить до матері на чай, похмуро зауважуючи, що вона все вже чула — незалежно від того, що б там пані Слаг не розповідала. Один лише Господь знає, який був сенс проводити ті півгодини, лаючи та виправляючи свою матір, якій вже майже дев’яносто. Доки те, що вона говорить, можна розуміти, ми виграємо. Хоча пані Слаг анітрохи не геній, сякі-такі думки в неї ще плутаються.
Середа, 27 березня
Сиджу ось у неділю, з нетерпінням чекаючи початку екскурсії. Ще дві години.
Дитячий захват.
Не можу зосередитися. Займаюся дурницями, впускаю речі.
Я вже двічі витягував порохотяг: раз для шматка тосту з шоколадними вкрапленнями, який зісковзнув з тарілки, а вдруге — для миски з цукром, яку ненавмисно змахнув зі столу. Не знаю, чи була якась прикмета для шоколадних крапель на підлозі, проте розсипаний цукор — це до гостей. Проте зараз у мене нема настрою ні для яких гостей, тож просто заберуся униз, де й чекатиму на прибуття мікроавтобуса.
Четвер, 28 березня
Еферт навіть не уявляв, наскільки близько зі своїми ставками він був до відгадки місця призначення нашої маленької екскурсії — казино.
Ми мали бути внизу о першій годині, вдягнуті, як до шлюбу, і надголодь. Саме такі умови висунула Еф’є. Крім того, вона порадила нам взяти із собою будь-яке посвідчення особи.
Мікроавтобус «Connexxion» прибув вчасно, тобто о першій, і відвіз нас простісінько до «Голланд Казино», що на площі Лейдсеплейн. Нас зустрів округлими очима вродливий юнак, однак привітався він напрочуд ввічливо. «Наскільки я можу виснувати, середній вік тут значно вищий, аніж зазвичай у нас буває, і тому я очікую від вас розважливості, вищої за середню». Вишукано сказано, як на такого юнака.
Ми зайшли всередину, ступаючи товстими килимами, немовби монархи. Нам подали смачний обід, а тоді пояснили правила гри — у рулетку, блекджек і техаський холдем. Остання гра — один із вересків картярської моди, якщо вірити господині. Нам було трохи ніяково за столом техаського холдему, адже решта гравців скидалися на висхлих молодих панків у бейсбольних кепках і кльових сонцезахисних окулярах.
Мініатюрний іподром з іграшковими конячками на рейках, які, похитуючись, прямували до фінішу, викликав бурхливі веселощі. Грітьє кинула два євро на слот, пророблений в її даті народження, і коли її коняка прийшла першою до фінішу, під брязкіт монет вона виграла початкову ставку, помножену на двадцять чотири. Грітьє розділила свій виграш поміж нами, і надалі ми були приречені на годівлю згаданими монетами всіляких чудернацьких автоматів. Крім того, ми ще пограли в рулетку, для чого всім нам видали по невеличкому мішечку з кількома жетонами.
Щойно прибувши сюди, ми домовилися, що об’єднаємо всі наші виграші, і коли за півтори години бар спорожнив усі наші кишені, виявилося, що загальний виграш «Старих, але ще не мертвих» становить 286 євро. Раділи всі, а чи не найбільше — працівники казино. Без сумніву, ми були ковтком свіжого повітря після усіх тих юних скоробагатьків, а ще якогось загадкового китайця. «Випивка за рахунок закладу для команди з Авондрод Гол», — вигукнув бармен.
Після трьох віскі Еферту захотілося поставити всі 286 євро на номер 13, бо, бачте, на нього раптом зійшло переконання, що ми повертатимемося додому з 10 000 євро. «Тринадцять, шкірою чую!»
На його пропозицію ми відреагували кальвіністичним несхваленням.
О п’ятій п’ятнадцять до нас підійшов сам менеджер, аби повідомити, що до входу казино прибув мікроавтобус. В автобусі вже сиділи двоє підстаркуватих пасажирів. Вони витріщилися на гамірний натовп з неприхованою зневагою. Греме дав кожному з них по одному євро, який вони хоч і неохоче, проте прийняли.
Коли ми знову повернулися у притулок, усі погляди були прикуті до нас. Повітря аж бриніло від суміші заздрощів, захвату й огиди.
П’ятниця, 29 березня
Банкова криза відродила славнозвісну «стару шкарпетку». З коментарів про справи в банках на Кіпрі, мушу підсумувати, що чимало тутешніх мешканців познімали свої копійки з банківських рахунків і поклали під матраци чи ще кудись, де грабіжники їх точно шукатимуть.
Я бачився з Аньєю, моїм офісним агентом, щоби попросити її за можливості з’ясувати, як тутешнє керівництво проводить контроль якості.
«З величезним задоволенням, Хендріку». У неї вже загорілися очі. Було би фантастично, якби їй вдалося відкопати в одній із шухляд столу Стельваген кілька замовчаних доповідей.
— Проте будь обережною, Аньє, не надто ризикуй, — застеріг я її.
Якщо цю любоньку покарають за її потуги — це розіб’є мені серце. В цьому я звинувачуватиму лише себе. Я так їй і сказав.
— Це так мило з твого боку — застерігати мене, Хенку, але за власні дії я відповідаю сама. Ще чашечку кави? — запитала вона, а тоді почала мугикати: «Я роблю те, що роблю», Астрід Нейг.
Страсна п’ятниця. Коли я був ще малим, о третій годині ми мали хоч би хвилину помовчати, аби подумати про бідолашного Ісуса. Якби нині в Нідерландах батько дозволив прикувати свого сина до хреста, наші судово-медичні психіатри не знали би, що робити із цим скаженим психопатом. Вони точно не відпустили б його на волю на випробувальний термін — принаймні не тоді, коли вдома були ще й інші діти. Йому б заборонили навіть за кілометр наближатися до будь-якого складу пиломатеріалів.
Я дам Господу останній шанс: якщо сьогодні о третій годині дня я раптом усвідомлю, що знову можу пробігти стометрівку за 12,4 секунди, то я повернуся у лоно Святої Матері Церкви. Обіцяю!
Субота, 30 березня
Нині мій найкращий час на стометрівку — 1 хвилина 27 секунд. Засікав час учора, Страсна П’ятниця, о третій годині. Секундою більше чи менше, метр туди чи сюди, але десь так. Мій півторахвилинний спринт змусив мене до п’ятихвилинного перепочинку на лавці.
Господь не створив дива у час, коли Його син став духом, Він не повернув мені колишньої моторності ніг. Отже, Він може попрощатися з моїм поверненням у лоно Церкви.
Учора о третій дня Господь прикликав до Себе пані Шинкель. Вона була напрочуд набожна, тож припускаю, що зумисне обрала для останнього видиху ту ж таки мить, що й Ісус. Ніколи не мав з нею справ, але вона видавалася мені приємною людиною. Її ховатимуть приватно. І це добре, бо для мене поменшало на одну повинність.
«Pensionado»[30] мають для цього гарний майданчик, який змушує вас майже прагнути бути одним із них. Нічогенька уявна метаморфоза! Але в такому разі вам довелося би провести всю зиму в Бенідормі, граючи в буль[31] з усіма іншими голландськими pensionados. Та ще й упродовж двох місяців ночувати в якихось найбридкіших готелях у світі. Там скрізь є голландські барбери, забігайлівки й водопровідники, а нещодавно вони відкрили навіть голландську лікарню. Якби мене щороку примушували проводити зиму на Коста-Бланка[32], то я власноруч би записався у голландську лікарню, зокрема в палату евтаназії.
Учора під час чаювання подружжя Аперсів не могло нахвалитися, яка ж чудова зима в Іспанії. Вони повернулися лишень минулого тижня. Постійне різке похолодання у Нідерландах робили їхні аргументи pensionado ще переконливішими.
Якби мандрівний турагент зайшов у Відпочинкову кімнату саме тієї миті, то продав би 200 путівок до Бенідорму на наступну зиму.
А натомість ми зажили би тут у злагоді та спокої.
Бувають такі дні, коли прокидаєшся ні риба ні м’ясо, упродовж дня клеїш дурня, а ввечері йдеш до ліжка — тільки душа в тілі після такого відпочинку. Якби ж я тільки мав у своїй аптечці кілька чарівних пігулок — тих, які чарівні і молодильні, щоби міг «відриватися» двадцять чотири години на добу. Ні, мені не надто йдеться, щоби по-справжньому «відриватися». Мені вистачило б і того, якби я міг погуляти кілька годин і не почуватися живим трупом.