В Амстердамі є і будинки для вегетаріанців похилого віку, доісторичних акторів, зістарілих антропософістів і підстаркуватих безхатьків. На мою думку, їх уже не слід називати бродягами чи жебраками. Не впевнений, чи проміняв би на одну з тих установ нашу власну. Навряд чи плакунці-вегетеріанці з антропософістами чимось кращі від наших скигліїв. Я волів би жити там, де немає жадібності, стогону чи скигління. Із пусканням шпильок я би ще змирився, бо інакше мене би теж виключили.
Хоча, якщо чесно, щось не віриться мені в те, що в нас міг би жити хоча б один вегетаріанець, вже не кажучи про антропософістів. З іншого боку, в нас є кілька пані — майстринь з вишивання та ще кілька панів, які відмінно грають у більярд.
Я попросив Анью за можливості відкопати статут та правила цього притулку й зробити мені копію. Крім того, я долучу й інші документи, які могли би стосуватися справи, як-от «Закон про охорону праці» — бо ж потрібно врешті з’ясувати, чи законною є відмова пані Стельваген у дозволі на користування кухнею. Щось підказує мені, що наш клуб ще наплачеться через «Мадам Керівницею», а тому не завадить зазирнути в правила, якими вона прикривається.
Я розповів про це Греме та Еф’є, і вони згодилися допомогти мені їх проглянути. Еферт не зацікавився.
«Але якщо виникне необхідність влаштувати ще один напад тістечкових крихт на акваріум, то я в ділі!»
П’ятниця, 5 квітня
Усі й досі наче на голках від новин: «ФІСКАЛЬНИЙ ЗАКОН УДАРИТЬ ПО ТИХ, КОМУ ЗА 65». А сьогодні додалось іще: «УРЯД ГОТУЄ НОВИЙ ПЛАН, ЩОБИ ЗМІНИТИ ХІД СПРАВ ІЗ НЕДОУМСТВА». Мабуть, забагато, як для розмов за кавовим столиком.
Розпочнімо із проблеми податків: схоже, що нещодавно спрощене податкове законодавство, яке передбачає переваги для людей похилого віку, має підводні камені. Мені просто не віриться, що жоден із 30 000 працівників податкової (все правильно, 30 000!) не передбачив, які наслідки матиме нове розпорядження. Усі, як завжди, здивовані: «О Боже, у бідолашних бабусі та дідуся ще один напад?» Міністр фінансів «звісно ж, вживатиме заходів, щоби виправити ситуацію», як він зараз особисто про це заявляє. Та якщо запитаєте в нас, йому варто поквапитися, якщо він хоче хоча би вернути все на висхідні позиції. Інакше ми всі вічно споглядатимемо обуреного Кроля з виразом протесту на обличчі.
Що ж до цунамі недоумства, якого вони очікували, рано чи пізно це трапиться. Надто багато страждання, аби впоратися з ними зараз.
Як для цієї пори року, ще й досі захолодно. Ми відчайдушно прагнемо приємного сонячного тепла. Усі пригнічені тритижневими поривами східного вітру, які за силою сягали позначки «6». Літо вже майже ось-ось, а «мої кулі», якщо зацитувати Еферта, «примерзають до задниці». Я не з тих, хто повсякчас теревенить про погоду, проте і найрозумніша людина — всього лише людина: рано чи пізно ти зрештою приєднуєшся до балачок про болі у шлунку, і нічого не можеш із собою вдіяти. Визнаю: я перетворююся на занудного старпера.
Субота, 6 квітня
Старі люди завжди стогнуть і скиглять. Інколи від фізичного напруження чи від болю, проте значно частіше просто за звичкою. Я провів маленьке дослідження.
Чемпіон зі скигління — пан Купер. Почнемо з того, що ми з ним не найкращі друзі. Підвестися, одягти пальто, підняти щось, навіть звичайну чайну чашку — все супроводжується стогоном, немовби його переїхав паровоз.
Якось я почав помічати, що це все більше і більше дратує мене. Це неправильно. «Не дратуйся, просто дивуйся», — казав мій тато. Порада адресувалася іншим, бо мій батько був безпричинно гнівливим.
Сьогодні вранці я набрався сміливості й запитав Купера, що змушує його так стогнати, коли той сідає.
— Хто, я? — відповів він, щиро подивований. Упродовж наступних півгодини він не зронив ані слова, але потім — повільно, але невідворотно — скигління почалося знову. Це як у жіночому тенісі. Наскільки мені відомо, стогонів там мало би бути обмаль, але коли я дивлюся теніс по телевізору, доводиться зменшувати гучність. Жінки-тенісистки постогнують несвідомо. Але, напевно, це заразне, позаяк усе більше і більше людей починають стогнати.
Тим часом у мене виникла проблема. Я починаю відчувати огиду до Купера, бо зауважую його кожний, навіть найтихіший стогін. І це стосується не лише його одного. Я це зауважую і за багатьма іншими пожильцями. І, що найгірше, інколи я зауважую постогнування і за собою. Як мені позбутися цієї звички?
Я розповів про свою проблему Еферту. Він подумав, що якщо відповідати на кожний стогін ще гучнішим стогоном, то це може допомогти. Він випробував свою теорію кількома годинами пізніше. Скиглії здивовано витріщалися на Еферта й запитували, чи все з ним гаразд.
Неділя, 7 квітня
Пан Шафт з відділення для недоумкуватих спромігся прослизнути крізь відчинені двері й опинитися разом із нами у спільній кімнаті. Пишаючись, наче той павич, він показав нам новий браслет. Бідолаха стверджував, що отримав його від тещі. Там був напис: «Не реанімувати».
— Ви знаєте, що це означає? — люб’язно запитала Еф’є.
Ні, він не знав.
Я запитав його, чи це справді тещин дарунок.
Моє питання змусило його розсміятися, а сміх зі свого боку спричинився до такого нападу кашлю, що він заледве не задихнувся. Це привернуло увагу працівників, і його провели назад до замкненої палати, а ми так і не дізналися, хто роздає ті браслети.
Еферт побачив у цьому можливість підзаробити, про що й повідомив нам з цілковито серйозним виразом обличчя.
Я відразу ж замовив у нього один такий браслет. На якусь мить Еферт видався спантеличиним.
Я просто пожартував, однак у кожному жарті є доля правди. Гадаю, він, мабуть, таки спробує роздобути його для мене.
Як би там не було, я спробую з’ясувати, чи подібні браслети взагалі законні. А доки займатимуся цим, то, можливо, також зʼясую, чи можлива евтаназія на прохання психічнохворого, бо це також здається малоймовірним. Звичайно, на цю тему дуже рідко говорять уголос. «Для європейського світу — це величезне табу», — такою була до зухвалості серйозною реакція Греме на реанімаційні браслети. Усі зніяковіло засовалися на стільцях, тривалий час зосереджено помішуючи каву. «Самогубство — аж ніяк не та тема, якою переймаються в розмовах ці людці», — лукаво додав Еферт.
Понеділок, 8 квітня
Весна: учора всі спроможні шкандибати повилазили на прогулянку. Хай навіть до лавиці перед входом. Четверо наших пожильців сиділи там у приємному товаристві, обговорюючи прекрасну погоду, коли зненацька якийсь пристаркуватий панок, якого ніхто раніше не бачив, всівся на останнє вільне місце. Пані Блоккер виявилася не настільки жвавою, щоби випередити його. Вона пильно поглянула на нього.
— Ви сидите на нашій лавці.
— Не бачу, щоби тут десь було написано, що вона належить вам, — сказав чоловік, розгортаючи газету.
— Ми завжди тут сидимо, — сказали співмешканці Блоккер, підтримуючи її.
— Що ж, наступні півгодини тут сидітиму я, — спокійно мовив той пан.
Пані Блоккер відійшла по допомогу, проте не змогла нікого знайти, крім швейцара.
— Ця лавка — власність установи, — спробував було заступитися він.
— Цю лавку встановлено на громадській вулиці, а отже, вона належить усім, — такою була відповідь.
Упродовж півгодини почитавши газету в льодяній тиші, він підвівся, кивнув і пішов собі геть.
Цю історію мені довелося вислухати чотири рази, і при цьому обурення з кожним разом робилося все більшим. Незнаний панок став героєм усього тижня.
Екскурсію номер три відклали на три дні, бо Грітьє все ще не оклигала від легкої форми запалення легенів. Поїздка була запланована на завтра, проте ми перенесли її на п’ятницю.