За кавою Еф’є зауважила, що їй би сподобалося, якби у переддень коронації принц Віллем-Олександр повідомив: «Та кому це до дідька потрібно! Я передумав».

«Він так сказав?» — нажахано запитали троє чи четверо людей.

Чимало мешканців погано чули, а більшість лише краєм вуха слухали.

Понеділок, 22 квітня

Еферт провів увесь ранок у лікарні.

— Мене залишають на ніч, — буденно повідомив він мені вчора, коли прийшов попросити приглянути кілька днів за Мо.

Він не пояснив причини.

— Нічого особливого, кілька аналізів.

— Яких аналізів?

— Хенкі, я й справді не горю бажанням обговорювати просто зараз усі медичні подробиці. Мені дошкуляє нога, зрозуміло? Лікарі збираються перевірити, чи можуть щось із цим вдіяти.

А ще я не повинен був телефонувати йому сьогодні ввечері. Аби підстрахуватися, він не залишив мені номера палати (його я точно не знаю), не замовив телефон у палату, а мобільний «забув» удома. Куди вже ясніше: не турбувати.

Через це мені якось ніяково.

Вівторок, 23 квітня

Ефертів пес теж прихворів, доки його господар був у лікарні. Коли я надягнув на нього повідець, щоби вивести на прогулянку, Мо наклав величезну, видовжену купу лайна на килимку біля дверей, а потім втупився на мене великими, невинними, старими собачими очима. Мені знадобилося двадцять хвилин, аби прибрати смердючу кучугуру з волокнистого килимка. Врешті-решт я залишив його надворі, бо так і не зміг позбутися запаху.

Еферт повертався додому надвечір. Він телефонував годину тому, аби сказати, що сьогодні сам зможе вигуляти Мо. «Так, все гаразд, нема про що розповідати». Більше нічого витягти з нього мені не вдалося.

Нещодавно я дивився серію «Krasse Knarren» по телевізору, щось на кшталт «Великого Брата»^[41], але тільки з групою підстаркуватих голландських знаменитостей, які жили в будинку, де мали би почуватися молодшими за рахунок спогадів про старі добрі часи. Кілька днів потому я випадково наткнувся на програму про хор, учасниками якого були люди похилого віку. Наступної суботи йтиме фільм про бунт у притулках для старих. Ми — скрізь.

Та все одно ці програми не показують голландських суперстариганів. Найстарішому учаснику «Krasse Knar» було шістдесят дев’ять. Тутешнім пожильцям у середньому далеко за вісімдесят.

У будинках опіки за останні кілька років значно зросла кількість старих, які більше не можуть жити самостійно. Щоб отримати цьому підтвердження, вам потрібно відповідати Стану № 3. А це означає, що ви більше не здатні зварити яйця і зазвичай вже на півдорозі до замкненої палати. У стані № 2 ви потрапляєте в перелік очікування, який може тривати роками, а на той час таке підтвердження вже може бути вам потрібне, як корові сідло. Ті переліки ще треба відсортувати.

У сімдесятих і вісімдесятих щасливі та здорові пари, яким щойно виповнилося сімдесят, переїжджали до будинків для людей похилого віку, аби насолодитися тривалою, комфортною старістю. Тепер подібні пари — це здебільшого старигани, які можуть будь-якої миті віддати Богові душу.

Середа, 24 квітня

«Півтора дні у лікарні й ані краплі спиртного, чи майже так. Мені треба заправити баки».

Коли я о пів на восьму зайшов до Еферта, щоби поглянути як він там, той уже встиг перехилити кілька чарок. Розповідав він украй мало, хіба що те, як він змушений був удавати, що п’є маленькими ковтками з пляшки з водою, коли ніхто не бачив.

Коли ти малий, тобі не терпиться подорослішати. Коли ти дорослий (десь до шістдесяти), ти понад усе прагнеш залишатися молодим. Проте коли ти старий, як цап, тобі вже нема за чим гнатися. У цьому й сутність пустопорожнього «притулкового» життя. Більше нема ніякогісінької мети. Ні іспитів, які хоч кров з носа, а треба скласти, ні кар’єрних сходів, якими треба дертися вгору, ні дітей, яких вивести в люди. Ми надто старі навіть для того, щоби няньчитися з онуками.

У цьому скрушному оточенні рідко вистачає сили поставити собі якусь ціль чи навіть дві. Коли я роззираюся навколо, то бачу лише безпристрасну відмову в людських очах. У тих очах взагалі годі щось уздріти, крім походів від чашки кави до чашки чаю і назад.

Я мав сказати це раніше.

Можливо, мені не варто так багато бурчати.

Просто слід завзятіше працювати над собою і своєю вірою в те, що кожний день вартий того, щоби його прожити. Чи хоча би кожний наступний. Але повинні бути також і дні відпочинку, як у Тур де Франс.

Четвер, 25 квітня

Учора я ходив на обідішній концерт. Перечитавши власні скарги про беззмістовність наших днів, я наказав собі підбадьоритися і щось вдіяти. Для Еферта класична музика — то гаяння часу, Еф’є почувалася зле, а я був не в настрої шукати інше товариство, тож пішов сам-самісінький на один із безкоштовних концертів у міській залі, що їх муніципалітет пропонує містянам.

На жаль, «вдіяти щось» не гарантує гарного дня. Музика була радше монотонною і, як мені здалося, тривала цілу вічність, бо я аж закуняв, доки якась пані, розлючено штурхнувши, не розбудила мене. Боюся, що я при цьому трохи похропував, оскільки всі чомусь витріщалися на мене. Мені було дуже соромно. Коли все скінчилося, я намагався якомога безцеремонніше вислизнути, та все одно відчував презирливі погляди в спину.

Годі тобі, Хендріку, припини хандрити! Нічого не робити — це єдиний спосіб бути впевненим у тому, що все йтиме так як слід. Припини зациклюватися на незначних помилках. І наступного разу, коли знову захочеш насолодитися музикою, можеш просто причепити фальшиву бороду. Так мені порадила все ще хвора Еф’є, коли я навідався до неї. Від шоколадних трюфелів, які я приніс їй, вона відмовилася. Вона не скаржилася, проте пояснила діловим тоном, що їй часто докучає кишківник. «Коли таке трапляється, лишається тільки сидіти в своїй кімнаті». Завтра мене запросили завітати на келих білого вина з шоколадними трюфелями — за умови, що їй покращає.

П’ятниця, 26 квітня

Відкушуючи запіканку із заварним кремом, пан Дьйодане Тітюлер (їй-богу, несусвітнє ім’ячко, але якому ж викопному патякалу воно належить!) прочитав уголос газетну статтю, в якій ішлося про те, що згідно із дослідженнями «Оперативної групи опозиціонерів», значно зросла кількість людей похилого віку, над якими знущаються у їхніх же домівках. Дьйодане радісно потирав руки, так немовби зловтішався з того, що замешкує у цьому тихомирному притулку, а не в небезпечному світі ззовні. Я помітив велику грудку заварного крему, що звисала йому з вусів.

Крім того, «Оперативна група» звітувала про посилення тенденції до катування жертв, щоби змусити їх зізнатися, де вони ховають свої заощадження. Одна із причин збільшення кількості пограбувань у тому, що пенсіонери ненавидять користуватися банкоматами, тож зберігають відносно великі суми готівкою вдома. Сам я підозрюю, що причина тут в іншому: старі люди не готові з бейсбольною биткою захищати свою власність. Злодії віддають перевагу беззахисним жертвам.

Вечірній розмові був заданий тон. Поширювався страх. Страх — це зерно, яке тут падає на вдячний ґрунт. Більшість пожильців боїться виходити ввечері на вулицю. Ми чули цілу літанію історій про викрадачів сумочок, нав’язливих крутіїв, кишенькових злодіїв, консультантів, які продають пилососи, та інших шельм різного гатунку.

Я ходив побачитися з Еф’є. Ми дивилися DVD. Романтична комедія, жанр, який зазвичай присипляє мене. Проте не цього разу.

Субота, 27 квітня

Діти сміються приблизно сотню разів на день. Дорослі лише разів п’ятнадцять. На якомусь життєвому гоні ми втрачаємо цей дар. Так стверджує статистика. Старих там не виділяють в окрему категорію, проте з власних спостережень можу сказати, що збільшення віку пропорційне зменшенню сміху. Хоча це, звісно, дуже індивідуально. Упродовж останніх кількох днів я спостерігав за тими, кого бачу постійно: п’ятеро за три дні ні разу не всміхнулися. З іншого боку, є чотири пані, які мають схильність сміятися безнастанно. Вони сміються так часто і з таких незначних причин, що як тільки-но починаєш звертати на це увагу, то відчуваєш, що повільно сходиш з розуму. (Саме тому вам не слід звертати на це увагу, бо тієї миті, коли ви вирішите не помічати ті сміхи, буде вже запізно. Ви нічого не зможете вдіяти).