Середня група складається з більшості, де люди зрідка регочуть від пуза, однак часто усміхаються. Якийсь час я намагався вести рахунок, але коли це стало надто відволікати, припинив. Я підрахував, скільки разів сміялися мої співрозмовники, однак потім і гадки не мав, про що вони розмовляли. Вони навіть поцікавилися, чи все зі мною гаразд.
Тепер я намагаюся відстежити, як часто сміюся я сам, але це значно важче, ніж ви гадаєте. Після години чаювання та години більярду з Греме та Ефертом, я нарахував десь зо три сміхи і десять-п’ятнадцять усмішок. Непогано.
Хоча це наштовхнуло мене на болісне розуміння того, що коли я чи хтось інший сміється, то це часто робиться задля соціального схвалення. Трохи посміятися тут, усміхнутися там, не маючи на це жодної іншої причини, крім бажання бути ввічливим чи видаватися люб’язним чи через власне боягузтво відверто сказати людині, що вас її жарти не смішать.
Неділя, 28 квітня
Коли читаєш у газеті, що якась голландська знаменитість померла, це нормально лише за умови, якщо вам у ту ж мить спадає на думку: «Господи, вона ще й досі жива?». Це лише потверджує, що людина, про яку йдеться, вже давно забута як Богом, так і людьми. Проте вряди-годи стається навпаки, і якась зірка з доісторичних часів знову постає у світлі прожекторів. Печалька!
Рамзеса Корсакова Шаффі[42], який уже трусився, наче осиковий листок, перед смертю витягли на сцену, аби він, тремтячи й фальшивлячи, заспівав «Ми йдемо далі». Показали й заслиненого Віллема Дейса[43] в інвалідному візку, безмовного після п’ятого інсульту. То була його остання поява на телебаченні. Замолоду Рейк де Гойер — двожильний хлопчина ставив величезні синці тим, чий вираз обличчя йому не сподобався. Коли він був уже майже при смерті, цю безпорадну шепеляву мумію витягли перед камери для возз’єднання з його давнім приятелем Джонні. Я очікував, що Рейк пустить собі кулю в голову, але не дозволить показати власну старечу неміч.
Чому ті телевізійні стерв’ятники так полюбляють показувати людське приниження? Чому ніхто не скаже тим «любим друзям», що це ганебно і соромно виставляти напоказ старість і неміч колишніх героїв?
Я вимикаю телевізор щоразу, коли це трапляється, проте не можу вимкнути зображення, що лишаються в голові.
Наближається дата коронації. Збудження навколо розміщення простолюду на тій виставі «Панча і Джуді»[44] зростає. Пан Шафт, один із кількох пожильців, які й досі катаються на велосипеді, лютував. Минулого вівторка поліція конфіскувала — «вкрала» — його велосипед на перехресті переправ, а все тому, що через тиждень якийсь великий товстий тип з короною на голові пропливатиме десь поблизу. Усе місто прибирали, підчищали, полірували, щоби наступного тижня, коли весь цей цирк скінчиться, Амстердам, на їхню думку, міг знову любісінько собі котитися прямо до пекла.
Я не міг поділитися своїми думками про зі своїми співмешканцями. Жодного негативного слова про Помаранчевий будинок.
Понеділок, 29 квітня
Мені зле. Голова важка й паморочиться. Можливо, у ній щось росте?
Мені здається, що я вже маю достатньо недугів, щоби почала рости ще й пухлина.
П’ятниця, 3 травня
Для затятого республіканця занедужати 30 квітня — це не найгірший вибір часу. Я заледве помітив галас навколо коронації. У цей видатний день у мене був скажений головний біль та кишковий розлад. Тож я ковтнув чудовий коктейль з аспірину й імодіуму і залишився в ліжку. Впродовж дня до мене зазирнули спершу Еферт, потім — Грітьє та Еф’є.
На другий день я запідозрив, що вже мав би почати смердіти, тому замислив прийняти душ. Посковзнувся і впав у ванну. Зі значними зусиллями й болем спромігся таки дотягти себе назад до ліжка. Не надто мудра примха — небажання покликати на допомогу. Вас зупиняє якась суміш гордощів і сорому.
Зрештою, таки прийшла медсестра, яку покликав мій сусід, котрий чув підозрілий гуркіт. Вона викликала домашнього лікаря, який діагностував лише кілька синців на ребрах, отож, схоже, я відносно легко відбувся. Зламане стегно означало би щонайменше чотири місяці навіть не думати про якесь човгання. Навіть за допомогою ходунків.
Тепер мені лише боляче дихати. На щастя, лікар не надто переймався обмеженнями знеболювальних, тож уперше за три дні я спустився вниз на чашку кави. Там навіть знайшлася одна чи дві людини, які начебто і справді мені зраділи. Кажу вам, це й справді пішло мені на користь.
Кілька днів побережуся. Уже до понеділка знову маю бути у формі, бо того дня відбудеться Ефертова екскурсія. Він виставив пляшку бренді як нагороду тому, хто здогадається, що ми робитимемо. Я не переміг: на синхронне плавання ми не йдемо.
Субота, 4 травня
Учора пані Стельваген викликала мене до свого кабінету. Спершу вона люб’язно запитала, чи зійшла опухлість з мого коліна. «Взагалі то, — сказав я, — з моїм коліном все гаразд, але забиті ребра болять і досі».
О, як це прикро, коли сплутуєш два різні нещасні випадки! Наша директорка докладала всіх зусиль, аби виказати співчуття, проте їй цього явно бракувало.
Насправді вона хотіла повідомити мені, що їздила до Правління, щоб обговорити моє прохання переглянути інструкції, і що Правління вважає, що це не публічна справа, а отже, вона не в змозі задовольнити прохання.
— А чому вони не є публічними? — запитав я.
— Правління не дало коментарів.
– І що?
– І нічого. Мені дуже прикро, що я не можу вам допомогти. А тепер прошу вибачення. На мене чекають. Насолоджуйтеся рештою дня.
Я вийшов розчарований, адже сподівався, що хоча би справлю на неї враження. Ще до цього я вирішив, що здійму для проформи галас, якщо мені таки не дозволять переглянути ті інструкції.
У Ріа й Антуана Травемунді чимало знайомих, і серед них знайшовся приязний юрист на пенсії. Антуан розповів мені про нього перед розмовою зі Стельваген. Він сказав, що зателефонує йому, а тоді, можливо, я зможу навідатися до нього, щоби з’ясувати, що сказано в законі про прозорість правління. Що ж до відшкодування витрат, то тут перейматися мені не треба.
Уже невдовзі сходжу до нього.
Неділя, 5 травня
День Свободи. У місці, де так багато старих людей, ви, мабуть, очікуєте почути 4 чи 5 травня якісь зворушливі чи шокуючі історії про Війну, адже так? Одначе ні, про Війну тут ніколи не згадують, або ж віджартовуються розповідями про цукрові пайки.
Вражає, як мало тутешні люди знають одне про одного. Це спало мені на думку вчора, коли раптом запала двохвилинна тиша. Я роззирнувся довкола й зрозумів, що майже нічого не знаю про те, як той чи інший виживав під час Другої Світової війни. Навіть про тих, з ким бачуся частіше.
Я зовсім трохи знаю історію Еферта. Ми знайомі вже років двадцять. За професією він був друкарем, і зустрілися ми завдяки його роботі. Наша дружба витримала всі випробування і ми ніколи не озираємося назад. Його дружина померла десять років тому. Двох своїх дітей він бачить рідко. У нього нема ані грошей, ані власності, ні Бога. Роками він досить переконливо грав роль розпусника. Класичний необроблений алмаз, дуже добрий, надійний і відвертий.
З Аньєю Епельбом ми знайомі років сорок. Вона ніколи не була одружена. Можливо, надто довго чекала на Містера Ідеала. Розумна, мила та надійна. Гадаю, що їй, мабуть, самотньо.
Еферт та Анья — ось що лишилося від того, що колись було відносно повним соціальним життям — з дружиною, дитиною та друзями.
Ще три роки тому я замешкував у гарненькому будиночку з терасою та садом. Планував спокійно спочити там, коли прийде час. Багато віддав би за це!
Моя дружина вже впродовж сорока років страждає від маніакальної депресії. Вона остаточно втратила розум невдовзі після того, як наша маленька дівчинка втонула. Надумала їхати до Ґронінґена посеред ночі, бо хотіла видертися на верхівку Мартіні Тауер, віддала автівку якомусь незнайомцю-наркоману й повернулася в Амстердам на таксі. Вона розтринькувала тисячі гульденів. Зрештою, поліціянти спіймали її на крадіжці в магазині і з допомогою психіатра силоміць її приспали. Після місяців, проведених у лікарні, вона впала в глибоку депресію, тож їй, усе ще хворій, але більш-менш стабілізованій сильними препаратами, дозволили повернутися додому. До наступного маніакального зриву, за яким прийшла ще одна депресія. Так траплялося п’ять разів поспіль. На шостий раз більша частина нашого будинку згоріла, поки я перебував на роботі. Тепер вона під замком, задля її ж добра.