Його розмістили в палаті з двома іншими старими чоловіками. Один з них постійно заходився кашлем, а коли не заходився, то лише нарікав і скаржився. У всякому разі, так оповідав Еферт, котрий сам хоч і мав не надто добрий вигляд — був блідий і виснажений, проте почувався не настільки зле, щоби не підморгувати чи не кожній медсестричці, котру бачив.

— Мине лише днів десять і я зі своїми ходунками буду схожий на чайку, — запевнив він мене.

Я мусив урочисто присягнутися, що ми не відкладатимемо заради нього наступну екскурсію. Еферт запропонував, аби ми обмежилися відвідинами задушливих музеїв, а розваги лишили на потім. Я пообіцяв, що озвучу його пропозицію на наступному зібранні.

Він не знав, наскільки вдало пройшла операція. Хірург мав зайти до нього ще вчора вдень, але його кудись терміново викликали. Його нікому було замінити, а медсестри або нічого не знали, або вдавали, що нічого не знають. Лікар має прийти сьогодні вдень.

У лікарнях на пацієнтів не надто звертають увагу. Усе крутиться навколо лікарів.

Обійшлося без жертв: дякувати Богу, Анук^[47] пройшла до фіналу пісенного конкурсу «Євробачення». Тутешні пожильці більше хотіли, аби за Нідерланди виступив якийсь стариган, як-от, наприклад, Ронні Тобер^[48], та хай би і виступав, якщо вони вважають, що для нашої країни це на краще… Тут переважає думка, що всі ці корумповані країни Східного блоку спричинили занепад «Євробачення» в Нідерландах, а отже, треба якомога швидше знову опустити Залізну завісу. «І не забудьте викинути за завісу нікчемних румунських акордеоністів, де їм і місце!» — коментар як завжди дипломатичного пана Беккера.

Четвер, 16 травня

«Перебування тут обходиться мені у п’ять сотень плюс п’ятдесят євро щодня і все це за кілька вошивих центів: я о сьомій ранку снідаю сухим тостом, на день мені дають три чашки кепської кави, їжа холодна, а хліб узагалі без смаку. П’ятизіркова нашивка готелю без зірок. Але Бог із ним, бо медсестра, яка вимірює мені температуру двічі на день, така нічогенька».

Еферт Дейкер, з’ївши цілу коробку шоколадних цукерок без цукру і запивши їх ямайським ромом, аж кипів від обурення. Лікарі заборонили йому вживати будь-який алкоголь, тож він сподівався якимось чином обійти систему. Еферт спеціально зателефонував мені, аби я купив йому трохи пійла. Або ж, як варіант — цукерки з вишневим лікером.

– І пляшку мінеральної води. Сподіваюся, натяк ти зрозумів.

Хірург прийшов через півтора дні після операції, аби повідомити, що вона пройшла вдало.

— Що ви маєте на увазі під «вдало»? — запитав Еферт.

– Інфіковані пальці ампутували.

— Для мене «вдалого» в цьому мало.

— Нічого іншого не залишалося, — незворушно мовив лікар й підвівся, наче збирався втікати.

— Що далі?

— Якщо не буде ускладнень, за чотири дні вас відпустять додому. Потрібно буде домовитися про зустріч, щоби довести все до кінця й призначити фізичну терапію. До побачення.

І він пішов. Навіть не потурбувався зняти пов’язку.

На якийсь час мій щоденник більше став схожий на журнал про Еферта.

П’ятниця, 17 травня

Минулого вечора відбулася незапланована зустріч клубу «Старих, але ще не мертвих». Принципове питання на порядку денному — стан Еферта. Ми вирішили влаштувати йому теплу зустріч, коли він повернеться наступного понеділка чи вівторка. За словами Едварда, наступна екскурсія підійде тим, хто на інвалідному візку. Це буде остання поїздка першого кола. Захват більший, аніж будь-коли. Потім ми почнемо друге коло, притримуючись тієї ж послідовності. Наприкінці зустрічі ми підняли за це наші келихи, а ще випили за здоров’я Еферта і, можливо, трохи переборщили зі спиртним.

Повернувшись до своєї кімнати, я зачепився за килимок біля дверей і впав прямісінько через поріг. Мені пощастило: біле вино зробило мене гумовим, як садовий шланг, тож я підвівся цілий і неушкоджений. Одначе сьогодні вранці я виявив на голові ґулю. Килимок я викинув, а на одужання знадобиться цілий день.

Падіння в нашому притулку — річ напрочуд буденна. Інколи люди падають, зачепившись за килимок, як-от я, проте часто вони падають і без жодної на те причини. Або ж сідають повз стілець. Пані Бін, підводячись із крісла, задля підтримки схопилася за візок з чаєм, не здогадуючись, що хтось забув заблокувати коліщатка. Візок із гуркотом від’їхав, і пані Бін накрило водоспадом із печива, цукрових кубиків і кухликів для вершків. На щастя, термоси були щільно закорковані. Запала коротка тиша, а тоді пані Бін, сидячи на підлозі, почала істерично сміятися. Усі задля ввічливості і собі вдарились у сміх, аж доки її сміх не переріс у стогін. Тоді хтось покликав медсестру. Присутнім при цьому я не був, але можу лише уявити, наскільки сюрреалістичним було видовище.

Субота, 18 травня

Моя тимчасова робота вигулювальника собак означала, що тепер я мушу прогулюватися тричі на день. На щастя, Мо ходить ще повільніше за мене. Загалом кажучи, це наше вигулювання скидалося більше на сповільнений фільм. Нашому собаці важкувато було би загубитися на цій «прогулянці» навколо будинку, тож я міг відпустити його гуляти самого, але Мо більше полюбляє компанію. Якби він не був такий старий і лінивий, то, безперечно, стрибнув би на мене і заметеляв хвостом, щойно я ввійшов би у кімнату. Натомість він повільно виповзає з кошика, важко зітхає, кілька разів лиже на знак привітання, а тоді вже підходить до дверей.

Коли з ним іде вигулюватись Еферт, він інколи гукає Мо на повне ім’я. Хоча в цьому нема потреби, адже той ніколи не відходить більше, ніж на два метри. Коли Еферт помічає поблизу марокканців чи інших мусульман, він вигукує: «Ходімо, Могаммаде!» — сподіваючись, що один із тих марокканців відгукнеться на ім’я, хоча це й малоймовірно. Щойно Еферт задосить спантеличить перехожих, він, перепрошувальним жестом вкаже на пса, відтак ввічливо кивне і продовжить ходу.

Мене турбує необхідність підбирати екскременти Мо та вкидати їх у пластиковий пакет. Я опускаю голову, бо знаю, що за мною спостерігають з-за багатьох занавісок. До речі, я читав, що хтось запропонував використовувати ДНК-тест для відстеження будь-яких неприбраних слідів собак, а отже — і їхнього господаря. Якщо знадобиться, у тварин братимуть мазки з-за щік — от тільки чи це буде добровільно, то про це нічого не сказано.

Неділя, 19 травня

Сьогодні вранці я взяв мобільний скутер пана Дікхаута (отого першоквітневого жартівника) на тест-драйв. Він уже кілька разів пропонував мені випробувати його, проте я з ввічливості відмовлявся, відкладаючи на потім. Я саме повертався з прогулянки, коли він заїжджав до вестибюлю.

— Спробуєш, Хендріку?

Згідно із вимогами страхових компаній, дозволяти іншим особам керувати чужим скутером заборонено, до того ж кожний власник нового скутера має попередньо пройти три уроки водіння. Проте Дікхаут не любить правила. І тому на такі дрібниці не зважає. Він витратив лише п’ять хвилин на те, щоби дати мені кілька вказівок, побажав добре розважитися і пішов пити каву.

Напрочуд зацікавлений, я глибоко вдихнув і рушив. Скінчилася моя поїздка за добрих півгодини: я тримався велосипедних доріжок і зрізав шлях через парк. Було ще рано-ранісінько, переддень Трійці, тож парк, по суті, порожнів. Спочатку я повз зі швидкістю «равлика» і заледве міг обігнати пішохода, проте за кілька хвилин забув про обережність й перемкнувся на «зайця». Мабуть, виробники вважають усіх старих людей маразматиками, яким маленькі картинки равлика і зайця зрозуміти легше, ніж, скажімо, швидкість «1» та «2». Може, вони й мають рацію.

Хоча, мушу визнати, їздить він неймовірно. Скутер майже безшумний, ти сидиш, наче якийсь король, і втомитися не втомишся, і ноги не болять. Я купився! Єдина моя скарга: від постійного стиснення руків’я судомить праву руку. Тож, Пане Виробнику, будь ласка, обміркуйте додання круїзного контролю.