Існує три категорії покупців. Перша й найбільша група обирає золоту середину — не найдешевшу, проте аж ніяк не найдорожчу річ. Друга, значно менша група завжди обирає найдорожчу, а остання група зупиняється на найдешевшому варіанті. Якщо у мене нема якихось засторог, то я завжди обираю найдешевше. Таким чином я хоча би заощаджу гроші. Звісно, дешеве може вилитися тобі в копійку, але й дорожче може обійтися тобі дуже дорого.

Називайте це збігом обставин, але вчора в газеті була стаття про скутер-позашляховик «Action Trackchair» на гусеничному ходу. Ви можете на ньому виїхати на пагорб або перемахнути через кучугури снігу. Ціна питання: 10 000 євро.

Четвер, 30 травня

Еферту зле. Рана не гоїться. Щодня приходить медсестра, щоби змінити пов’язку, тому поки що жодних проблем.

«Вона нормальна! Тому я не проти, якщо вона продовжить приходити».

Він і досі непоганий співрозмовник. Проте коли сьогодні вранці я забирав собаку (я продовжую працювати вигулювальником), він не почув, як я зайшов. У результаті я підслухав, як він говорив Мо: «Мабуть, твоєму господарю лишилося недовго, і якщо чесно, то я не знаю, що стане з тобою».

Я ніяково кашлянув, аби повідомити про свою присутність.

— Хенкі, ти чув, що я сказав?

— Так.

— Як думаєш, чи варто приспати Мо, якщо я помру? Такого старого пса до притулку не здаси. Ти не зможеш так вчинити з притулком.

— Як на мене, ти біжиш поперед батька в пекло.

— Ну…

Я можу доглядати Мо, але лише доки Еферт живий. Якщо він помре, його квартиру здадуть — без собаки. А на моєму поверсі собак тримати заборонено.

П’ятниця, 31 травня

Учора вдень ми, тобто я й Еф’є, зустрілися з Віктором Форстенбосхом, юристом на пенсії, якому сімдесят один рік. Вишуканий самовдоволений чолов’яга, який, як він сам відзначив добре поставленим тоном, схильний «нудитися вдома». Віктор з нетерпінням чекав тієї миті, коли зміг би знову приступити до роботи. Він зізнався, що з його колишньої фірми більше не телефонують, щоби проконсультуватися, а це йому не до душі. Віктору подобалася можливість довести їм, що він і досі хитрий старий лис. Одним словом, він був у захваті. Віктор пообіцяв, що впродовж тижня зв’яжеться з адміністрацією, щоби зробити запит на підставі Закону про прозорість керівництва на будь-який документ, який може хоч якимось чином знадобитися. Запит буде від його імені. Кмітлива Еф’є зауважила, що наш будинок не є державною установою, а отже, існує ймовірність, що законом тут скористатися не вийде. Віктор визнав, що тут вона права. Він матиме це на увазі у своїй гонитві та правилами і статутами.

Віктор також зазначив, що ми можемо зустрітися через кілька днів і переглянути проект запиту, який він зазвичай тримає вдома, бо вже давно втратив віру в людей серед своїх колег. «Ті пункти про нерозголошення в будинках для людей похилого віку не надто й вагомі, а захищеної електронної пошти взагалі не існує».

Схоже, ми втрапили в якийсь шпигунський трилер! Сподіваємося, що зможемо відкопати якісь соковиті скандальні факти.

Пан Сханслех, дружелюбний чолов’яга, котрий мешкає на третьому поверсі, перед переїздом сюди був пристрасним голубоводом. Він так і не зміг остаточно із цим зав’язати: якийсь китаєць заплатив 310 000 євро за бельгійського призового голуба. «Неймовірно, просто неймовірно!» — все повторював він.

Едвард поцікавився, що трапилося б, якби така неоціненна пташина раптом вирішила приєднатися до своїх товаришів на Площі Дам або якийсь спортсмен поцілив її у польоті, а відтак приготував паштет? «Чи смакував би той голуб на три сотні тисяч «ляпанців»?»

«Звичайно, трапляється, що вони зникають безслідно», — похмуро зауважив Сханслех. А потім додав, що за всі ці роки втратив десятки птахів.

Субота, 1 червня

Погані новини.

Учора ми з Грітьє вийшли на прогулянку. Уже за п’ять хвилин мусили сісти перепочити на лавці, яку так люб’язно надала міська рада. Сяяло сонце. Після звичних веселощів ми спіймали себе на тому, що почали обговорювати більш особисті питання. Вона розповіла, що нещодавно «почала втрачати здоровий глузд» і буквально, й образно.

«Я вміло це приховую, проте одного дня вже не зможу цього робити, а тому почуваюся дуже беззахисною. От, наприклад, я раптом отямлююся в ліфті, хоча й гадки не маю, як там опинилася чи куди прямую».

Мені справді забракло слів. Ми трохи посиділи мовчки, а потім я припустив, що їй би треба було сходити до свого лікаря і пройти тест на Альцгеймера. А ще сказав, що кожного разу, коли вона спантеличена, може знайти допомогу в тих, кому довіряє. І вони підкажуть їй як діяти далі.

«Грітьє, можеш прийти й постукати в мої двері, коли забажаєш. Я радо допоможу тобі чим зможу».

Грітьє — це втілення доброти, хоча при цьому вона дещо замкнена і стримана. Я здивований, що вона довірилася мені. А ще гордий від того. І опечалений. Одним словом, нелегко мені було з усією цією гамою почуттів.

Схоже, Еферту трохи покращало. У фізіотерапевта він викладається на повну, що головним чином видно з того, як часто він лається, коли виконує вправи. Одного дня коли Еферт саме збирався стати на бігову доріжку, один із помічників влаштував цілу виставу, жартівливо протираючи очі. У відповідь Еферт заткнув собі рота величезним клаптем тканини.

Неділя, 2 червня

Кепська видалася в мене ніч — думав про розмову з Грітьє. Усе вказує на Альцгеймера. Сьогодні вранці я запитав її, чи говорила вона про це ще комусь. Ні, не говорила.

— Навіть своєму лікарю?

— Ні, він неприємний тип.

— Не проти, якщо я спитаю поради в інших?

Їй потрібно трохи часу, аби все обміркувати.

Я трохи порився в Інтернеті. У Нідерландах страждають від недоумства 250 000 людей. Альцгеймер — найпоширеніший тип. Ваші шанси — один до п’яти. І, що вже доволі тривожно, в середньому ви проживете ще вісім років.

Звісно ж, зі смертями ми й без цього добре тут знаємося. Чимало тутешніх старих починають втрачати клепку. Але є такі, котрі втрачають її значно завзятіше. Аж доки в старій макітрі не лишиться лише безладна купа обірваних кінців. Якщо пощастить, це буде радісна гурма, якщо ні — страхітлива чи агресивна. На щастя, серед нас немає свідків завершення останньої стадії дезінтеграції, бо до того часу бідолах переводять на «інший бік» — у замкнені палати. Коли люди починають хлебтати суп руками чи кидатися власним лайном — їх неминуче переводять.

Не хочу бачити, як подібне трапиться і з Грітьє.

Понеділок, 3 червня

Правління розіслало всім мешканцям листа, де зазначалося, що догляд у цій та інших установах підлягає «модернізації». Коли керівництво починає використовувати оте слово, краще бути на сторожі: «модернізація» означає скорочення бюджету та реорганізацію.

З листа: «Модернізація, зрештою, призведе до покращення якості».

Так-так. Єдине, що пропустили — це обіцянку «повернути владу народу». Схоже, спеціаліст компанії із зв’язків з громадськістю залишив чимало лестощів просто на столі.

Наш Прем’єр-міністр Марк Рютте^[53] також обіцяв повернути владу народу. Чи помітили ви якісь зміни?

Навіть попри те, що ніхто так і не зумів виділити з листа Правління щось конкретне, думки розділилися. Для декого ми заледве не котимося у пекло, в той час як інші, прочитавши те саме, побачили рай на горизонті. Для старих людей таке характерно.

Зрозуміло лише одне: коли все сказано й зроблено, планування та реорганізація неминуче сприятимуть зростанню зарплатні Директорів Правління.

Вівторок, 4 червня

Мені от цікаво, як там справи в першого в Нідерландах анархістського будинку для людей похилого віку? Маю на увазі будинок догляду «Де Ґовен», що у селищі Ондердендам у провінції Ґронінґен. Два роки тому було вирішено провести експеримент і скасувати всі правила й інструкції. Ну, чи майже всі. Знаючи середньостатичних пенсіонерів, побоююся, що така свобода означала би вбивства, каліцтва та щоденне бінґо.