Понеділок, 1 липня

Сьогодні вранці Еферт поїхав на таксі до лікарні. Щойно йому телефонував. Він чекає хірурга, який оперував його минулого разу.

«Не мій найкращий приятель, але обирати собі лікаря не доводиться».

Ні, з лікарями вільний ринок не спрацьовує. І вже без сумніву — не за страховкою. Хіба що тебе звати королева Беатрікс, але то була би вже інша історія. Мені цікаво, чи вона має також додаткове страхування?

Учора вдень невідомий бельгієць, який раніше ніколи нічого не вигравав, опинився за десять метрів перед основною групою, претендуючи виграти другий приз Тур де Франс. Навіть якщо вам не подобаються велогонки, ви радієте, коли Хлопчик-мізинчик перемагає велетня, коли Давид здобуває перемогу над Голіафом. Я люблю знедолених! Доки вони не бідолашні невдахи, ось так.

Грітьє написала собі довгого листа й приклеїла його на кухонній шафці. У ньому вона пояснює собі, що хвора на Альцгеймера, перераховує проблеми, з якими може зіткнутися, дає собі поради та заохочує не боятися того, що може відбуватися, коли вона почне втрачати здоровий глузд. Закінчує зі словами: «Втратити — це не найгірше, що може статися, перемогти — це ще не все. З любов’ю, Грітьє». Мене надзвичайно зворушило те, як вона звернулася до себе. Грітьє ставилася до своєї хвороби по-новому й унікально.

Вона вголос розмірковувала про те, як пізніше відреагує на власного листа. Найвірогідніше, коли я дізнаюся відповідь, вона вже не зможе цього зрозуміти. Що за химерний лад речей!

Вівторок, 2 липня

Еферт боїться, що втратить ще кілька пальців. Хірург був напрочуд невблаганним.

«Хіба ви не задоволені результатом своєї ж роботи?» — запитав його Еферт. Що ж, тепер лікар не розглядає це під таким кутом. Тепер він розмірковує про непередбачені ускладнення. Ще не народився той лікар, який визнає свої помилки. Якщо пекар спалить хліб, то це ще не кінець світу, проте якщо хірург ампутує не ту ногу… тоді в цьому винна медсестра, котра не там поставила галочку в паперах. Високим деревам доволі перепадає від вітру, проте вони також переконуються, що мають гарне прикриття від наслідків грози. Коли велика людина спотикається й падає, то вона не вилежується, а чимскоріш підводиться і прямує вперед. Із крейсерською швидкістю.

Операцію Еферту призначили на вівторок. До того часу за ним спостерігатимуть. Він сподівається, що його хірург не мстивий і не гостритиме об нього тупий скальпель.

Телефонний дзвінок радше засмутив мене. Завтра піду провідаю Еферта. Він попросив мене принести йому пляшку мінеральної води «Болс» (кліп-кліп).

Крім того, я маю принести йому кілька листівок від співпожильців з побажаннями якнайскорішого одужання. Щоби заощадити скнарам вартість поштової марки.

Середа, 3 липня

Сьогодні вранці я навідався до хворого. Важко. Ви маєте випромінювати надію та життєрадісність, а це не так легко, як здається, особливо, якщо вам і самому не до веселощів.

З мене навряд чи би вийшов добрий лікарняний клоун.

Аби хоч трохи себе розрядити ситуацію, зізнаюся, що порівняно з іншою відвідувачкою, я був променем сонячного світла. За два ліжка побіля свого щойно прооперованого чоловіка сиділа жінка. І цілих півгодини предметом її монологу була вона ж, зокрема її власні болячки. Я вчинив те, чого раніше не посмів би. Я поцікавився в неї: «Може, вам варто помінятися з ним місцями?».

Мій коментар надзвичайно підбадьорив Еферта, проте жінка просто витріщалася на нас, наче ніяк не могла втямити, про що йдеться.

«Мій друг хотів сказати, що ваш врослий ніготь — значно серйозніша річ, аніж якась там операція на відкритому серці вашого чоловіка, а тому мало би сенс вам прилягти замість нього», — з незворушним виразом обличчя пояснив Еферт.

«Не сунь носа до чужого проса!»

Виявилося, що автобус, який застряг під фінішним банером — це ще не занадто погано, позаяк Тур спіткала ще більша катастрофа. Під час повтору по телевізору показали, що наприкінці третього етапу маленький білий песик — вилита копія відданого напарника Тінтіна Сніжка, почав перебігати дорогу перед основною групою учасників. Якби пес загинув, Тур несподівано зацікавив би тутешніх мешканців, особливо жінок. Десятки велосипедистів поламали кістки й отримали струс мозку, але смерть одного любого маленького песика перевершила б усе. Можу сказати, що вони дивилися б той сповільнений повтор знову і знову, здригаючись від жаху.

Четвер, 4 липня

Еферт має прокинутися в післяопераційній палаті сьогодні десь о сьомій вечора. Звучить заспокійливо: «післяопераційна» кімната». Він обіцяв зателефонувати, щойно зможе. Це буде довгий день.

Помер Мартен ван Розендаль^[61]. Я ніколи не чув про нього. Ми існували на суспільній окраїні, тому до нас доходило не все. Основне, в чому ми були майстрами — це повторне використання старого капелюха.

Грітьє позичила мені своє CD ван Розендаля. Сказала мені послухати трек «Het te late einde» («Занадто пізній кінець»). Пісня про чоловіка, котрий піклується про свою недоумкувату дружину.

Ніколи не чув такої зворушливої пісні про старість. Я сказав Грітьє, що дивуюся, як це вона, перебуваючи на ранній стадії Альцгеймера, може слухати її.

«Можливо, це божевілля, проте ця пісня дарує мені розраду. Чи радше — прийняття. Саме так. Крім того, вона ще й пробуджує енергію».

На цьому CD було ще кілька гарних пісень. Хто напише для Мартена пісню «Надто ранній кінець»?

Президента Єгипту Мурсі усунули після військового перевороту. Що ж, переворот… «Армія самовільно керувала процесом переходу», — пояснив наш міністр закордонних справ Франц Тіммерманс.

«О, ні, офіцере, я нічого не крав. Я просто керував процесом перевезення до нового власника».

Те саме стосується нашої директорки: вона нічого не скорочує, а просто керує процесом переведення.

П’ятниця, 5 липня

Еферт телефонував о дев’ятій ранку. Йому ампутували ногу нижче коліна.

Сьогодні не можу писати.

Субота, 6 липня

Я змусив себе знову взятися за ручку. Писати — це мені на користь. Щойно я викладаю щось на папері, чи у даному випадку — у комп’ютері, то можу трохи абстрагуватися і бути більш-менш стерпним. Для довколишніх так значно краще.

Учора вдень я навідався до Еферта. Візит був доволі емоційним. Сам Еферт уже впорався з початковим шоком. Він відзначив, що був дуже засмучений у вівторок ввечері.

«Я подумав собі, що просто спробую ворухнути ногою, а ноги не було. Вона лежала десь на купі тельбухів. Мені не стало снаги зателефонувати тобі, Хенку. Спершу я мав сам звикнутися з цією думкою».

Я сказав, що розумію його, і що я злякався, коли не отримав від нього звістки.

Аби довести, що він знову майже той самий шкодливий старий, Еферт вголос і цілком серйозно поцікавився, чи мусульман мусять оперувати за законами халялю^[62].

Я непокоївся, що ця історія частиною ноги не обмежиться, і що моєму другові доведеться попрощатися з іще кількома враженими частинами ноги чи руки, і так аж до неминучого кінця.

Незначні інциденти в цьому притулку чи теревені за кавовим столиком пропливали повз мою свідомість.

Я трохи схилився на Еф’є, яка була така сильна й розважлива, і в той же час мила та співчутлива. Вона підбадьорила мене, коли ми навідувалися одне до одного — принаймні раз чи два на день. Я починаю відчувати до неї незвичайну симпатію.

Неділя, 7 липня

Майже ніхто з тутешніх ніколи не їздить у відпустку.

Чи варто мені обережно озвучити це іншим, аби побачити, чи зацікавляться вони невеличкою поїздкою на дегустацію вина, наприклад? (Не плутати з поїздкою Райном, яка викликає в мене картинку радісного параду інвалідів, котрих жваві волонтери з Червоного Хреста штовхають угору трапом на лікарняний корабель Генрі Дунант. Навіть якщо мені заплатять, я туди ні ногою!).