Середа, 26 червня

Еферту погіршало. Цього ранку він ходив до лікарні на перевірку, де його негайно хотіли шпиталізувати. Проте Еферт наполіг на тому, щоби відкласти цю подію до понеділка, посилаючись на похорон, на якому має бути присутнім.

«За своє життя я вигадував так мало похоронів! — сказав він. — То для чого напружувати звивини на щось пристойніше?! Та й навіть якщо ти задля відмовки тричі скористаєшся похороном однієї людини, їм ніколи не вистачить мужності звинуватити тебе у брехні».

Звичайно, п’ятиденна відстрочка не надто йому допомогла, навіть він це визнавав, але йому був потрібен час, щоби подумки налаштуватися на ще одну операцію. Крім того, йому не хотілося пропускати нашу п’ятничну вечерю у громадському центрі.

Коли я зайшов до нього, Еферт мав дещо хворобливий вигляд. Він тримав горнятко чаю, що видавалося не надто обнадійливим. Проте коли я сказав про це, Еферт зауважив, що там є крапля рому. Оце вже значно краще!

Про родинні зміни ми повідомили Мо. Коли він почув, що наступного тижня за ним знову доглядатиму я, то він нашорошив вуха і зіпсував повітря.

У метушні, що почалася довкола «крадіжки» годинника, план директорки встановити у притулку камери раптом зажив популярності, але коли з’ясувалося, що годинник цілком випадково приземлився в брудну білизну, ентузіазм випарувався. Від Аньї я чув, що Стельваген була майже розчарована відсутністю крадіжки. Такими були новини від жінки на передовій.

Четвер, 27 червня

Іноді старі люди можуть мати геть неохайний вигляд, особливо якщо вони у своїх плащах із засаленими комірцями. Або вони більше цього не помічають, або ж вважають неважливим. Купувати новий плащ, якщо не впевнений, що матимеш час, щоб його поносити — це страшенне марнотратство. Тож вони доношують уже геть зношене лахміття чи костюми, яким років сорок чи й більше, як і стоптані черевики та діряві шкарпетки. Це вже існування нижче плінтуса. Якщо людина більше не переймається своїм зовнішнім виглядом, то нема потреби непокоїтися через свинячі манери за столом, безсоромне чухання промежини чи миття волосся раз на місяць.

— Коли в мене закінчується чисте спіднє, я просто знову одягаю останню пару брудного, — навіть не почервонівши оголосив один із моїх співпожильців.

На щастя, не перевелися ще й бездоганні, завжди вимиті, витончені пані та пани, як-от Еф’є, Едвард, Ріа, Антуан, та і я також (попри проблему з протіканням). Ошатно вдягнуті старі пани та стильні пані, напарфумлені і з акуратно зачесаним волоссям.

Мені подобається ходити до барбера раз на два місяці, аби не раз, а двічі помити кілька останніх волосин на черепі.

— То як стригтимемося сьогодні?

— Вишукано, будь ласка, трохи по-сучасному. І без поспіху.

— Я не кваплюся. Повірте, я змушу вас мати гарний вигляд.

У мене роками один і той же барбер, і мені ніколи не набридає теревенити з ним.

П’ятниця, 28 червня

28 червня — і в димарях починає радісно свистіти. Це я кажу образно, позаяк у нас центральне опалення. У більшості кімнат термостати, як завжди, встановлено на дозволений максимум — 23 градуси, й оце вперше надворі помічено людину в зимовому пальто. Учора температура надворі не підіймалася вище 14 градусів.

Сьогодні я їв дуже мало, а правильніше, зовсім нічого, позаяк готувався до нашої вечері у громадському центрі. Це неважко. З віком апетит лише зменшується. Інколи я змушую себе щось поїсти. На щастя, нам почали пропонувати рідкі сніданки. А за потреби — ще й рідкі обіди. Це дає змогу менше жувати. Ситуація з Ефертом також не надто посилила апетит.

Мій допотопний парадовий піджак трохи обвис. Проте він охайно випрасуваний. Зрештою, труднощі з придбанням нової сорочки вирішилися. Коли я пішов у магазин, аби повернути її, мені допомогла люб’язна продавчиня-марокканка, яка приміряла комірець до затилля руки, а потім відкопала у кошику потрібний розмір.

Тож як би там не було, а я мав досить ошатний вигляд.

Окрім того, я купив собі новий парфум. Я випробував кілька запахів на зап’ястку, але вже скоро вони перетворилися у непізнавану суміш ароматів. Виявляється, це робиться не так: треба бризнути трохи парфуму на спеціальну смужку паперу.

Зрештою, продавчиня обрала для мене те, що на її думку мені найбільше підходило. І моєму гаманцю теж.

Субота, 29 червня

Знімаю капелюха перед Антуаном та Ріа за імпровізований ресторан «Чез Травемунді». Я роками так гарно не їв. Шість страв! Помірно сервіровані, стримані порції для старих, а на десерт — найприємніше товариство. Прекрасний вечір. Ми сиділи з п’ятої години до десятої, співаючи навіть тоді, коли мили посуд, а відтак непевною ходою попрямували додому. На щастя, я був розважливим з алкоголем, інакше ще й досі мучився би похміллям.

Після привітального коктейлю виступив Еферт. Він говорив осяйними термінами про радощі життя життя і переваги дружби. Він і справді все до ладу продумав. Підсумовуючи, Еферт буденно згадав, що з понеділка кілька днів відпочиватиме в лікарні й повідомив нам години відвідин.

«І якщо хтось сьогодні ввечері заїкнеться ще раз на цю тему, то я особисто розмажу це карпаччо з лангустинів йому по волоссю».

Тиша.

Потім Греме підняв тост за Еферта і заціпеніння зникло.

Учора ввечері були й інші гарні промови, і пісні, і кумедні жарти, була навіть харчова вікторина. Мені прикро, що моя пам’ять не спроможна всього втримати.

Сьогодні починається Тур де Франс. Упродовж наступних трьох тижнів ви щодня можете знайти мене у будинку. Я люблю безкінечне телебачення в прямому ефірі. Перші кілька годин стежитиму за бельгійською трансляцією, а ближче до кінця, коли ажіотаж зросте, увімкну радіо Тур де Франс і слухатиму голландські коментарі, дивлячись по телевізору беззвучну картинку.

Неділя, 30 червня

Я вже на половині свого щоденника Наприкінці сьогоднішнього дня за плечима буде перших шість місяців. Через хворобу я пропустив лише п’ять чи шість днів. Непогано, хіба ні?

Це не завжди просто. Матеріал для занотовування не завжди презентує себе щонайкращим чином, тому я часто ловлю себе на ретельному зважуванні своїх слів. Водночас потреба писати загострює відчуття і не дає розслаблятися. Хто би і коли би не сказав щось вартісне, я намагаюся це запам’ятати, але так трапилося, що пам’ять — одне зі слабких місць цього вікодавнього тіла. Маленький записник — це вихід, однак я не можу ним скористатися, бо тоді це надто кидатиметься у вічі. Блискучі допитливі очі стежать звідусіль.

«Що ти там постійно пишеш, Хендріку? Дай почитати!»

«Я працюю над мемуарами. Ви всі зможете їх прочитати, проте лише після того, коли я закінчу».

Потім їм захочеться дізнатися, чи фігурують там вони, а потім я скажу, що фігурують усі, а тоді вони поцікавляться, чи в гарному світлі я їх подаю. «Лише в гарному!» — запевню я їх. Зазвичай, цим би вони вдовольнилися, навіть якби вважали мене хвалькуватим бовдуром, рабом своїх мемуарів.

Я став дуже неспокійним глядачем Тур де Франс. Минулорічна гонка, як і позаминулорічна, бачила так багато зіткнень з пораненими велосипедистами, які незграбно сиділи на гудронованому шосе, з парочкою голландців, які незмінно опинялися в кінці списку, що це почало псувати задоволення від перегляду. Учорашній відкритий перелом ноги не додав мені сподівань на краще. Першим постраждалим був наш національний офірний цап — нещасливець Джонні Гоґерланд. На щастя, він, в’їхавши у банер, не наштрикнувся на дріт. Було й декілька інших видовищних падінь.

Гірше всього було тренерові, котрий застряг під фінішною аркою — його витягли саме вчасно. Натовп був неймовірно прекрасний!