Я почав обережно розпитувати інших, що вони думають про коротку літню мандрівку. Першою, звісно ж, запитав свою подругу Еф’є. Якщо для неї це марна затія, то мені хоч не доведеться намарно витрачати сили. Але трохи над цим подумавши (і змусивши мене нервувати) вона загорілася моїм планом.

«Зі мною такого ніколи не траплялося, але це може бути дуже гарна ідея, — замислено мовила вона. — Я лише трохи зачекаю, аби все вляглося, Хендріку».

Я запитав, як довго те «трохи» триватиме.

«Гадаю, вистачить одного дня. Можеш зачекати аж так довго?»

У нас лишилося не так багато часу, та все одно весь час у світі був нашим.

Ми мали би поквапитися, проте нічого аж такого нагального на порядку денному не було.

Вкрай недоброзичливі сестри Слотхауер зіштовхнули вазу з хризантемами, яка «випадково» приземлилася на коліна пані ван Дімен. Едвард бачив, як це сталось, і присягається, що вони зробили це навмисно. Сестри терпіти не могли ван Дімен. Чи будь-кого іншого, хто посмів хоч раз обуритися їхньою антисоціальною поведінкою. Зазвичай вони цілилися у найслабших з-поміж нас. Обидві були спраглі крові та психовані. Здійнялася чимала хвиля занепокоєння від звістки, що в Нідерланди повертаються вовчі зграї, але чого нам боятися вовків, коли поряд роками нишпорить парочка гієн. Директорка це бачить, але прикидається сліпою. Із садистською поведінкою майже нічого не можна вдіяти. Вам не дозволяють, наприклад, дати панянкам Слотхауер добрячого копняка. Наступного ж дня прочитаєте газетний заголовок: «СЕСТЕР ПОХИЛОГО ВІКУ (87 і 85) ПОБИЛИ У ПРИТУЛКУ!». І навіть не сподівайтеся на заголовок: «ПОБИТТЯ СЕСТЕР ПОХИЛОГО ВІКУ (85 і 87) ПОВНІСТЮ ВИПРАВДАНЕ».

Субота, 13 липня

Учора вдень я ходив провідати дружину. Заклад, де вона живе, розташований у провінції Брабант. Дві години їзди. Досить, щоби згадати, якими ми були колись.

Не впевнений, чи впізнає вона мене, але сподіваюся, що впізнає. Погода була гарна, тримаючись за руки, ми прогулялися у прекрасному саду. Як завжди, я був глибоко вражений. Навіть попри те, що ми майже не спілкувалися, між нами існує глибоко прихований зв’язок. Це зворушливо і водночас надзвичайно сумно.

Неділя, 14 липня

Як і очікувалося, Еферт видужує. Він швидко відновлюється: «Я впав лише три рази». Вчиться користуватися милицями, бо хоча протез йому незабаром виготовлять, але припасувати його до ноги можна буде лише тоді, коли загоїться рана.

Якщо вірити Еферту, він майже зав’язав зі спиртним.

«Я п’ю лише, щоби бути більш товариським, чесно».

Коли я вчора навідувався до нього, він запитав, чи не погоджуся я поїхати з ним на тиждень до Адена. Його син запрошує в гості на перший тиждень серпня.

«Якщо чесно, то це заспокоїть його совість, — додав Еферт. — Він почувається винним, бо заледве згадав мене впродовж кількох років».

Еферт мав не надто гарні стосунки зі своєю вкрай порядною невісткою і припускав, що якщо я відправлюся з ним, то все більш-менш наладнається і життя стане стерпнішим. Я матиму окрему кімнату, а пес — власну клітку.

«Моя невістка не просто фанатична господиня, вона ще й смачно готує і, можливо, якщо ми завбачливо натякнемо раз чи двічі, нас навіть потішать днем у парку розваг «Ефтелінґ». Ми змогли би разом прокататися на «Пітоні», — ось як він закінчив своє вмовляння.

Я погодився. Як на мене, тиждень — це занадто довго, тож ми зійшлися на п’яти днях. Невеличка мила відпустка сама звалилася мені на голову.

Понеділок, 15 липня

«ЗА 90 І СТАЄ КМІТЛИВІШИМ» — ось заголовок у газеті «Trouw». Навіть кмітливішим? Безперечно. Якщо вірити голландським дослідникам.

Це питання покращення розумових та когнітивних можливостей мозку. Шкода, але тіло не робить жодних кроків у бік покращення. Це можна порівняти із ромом, що його дванадцять років витримували у бочці. Якщо покращення так і триватиме, я ще маю кілька клепок на наступні дванадцять років. Сподіваюся на покращення для тих, кому за вісімдесят!

Моя пропозиція відпустки викликала захват. Грітьє була єдиною, хто не дуже хотів їхати.

«Залежить від того, як усе триватиме, — сказала вона, — бо я помітила, що легше дезорієнтуюся у незнайомому оточенні».

Звісно, я зрозумів, про що йшлося. Грітьє поводилася зі своїм недоумством, наче граційний канатоходець. Вона майстерно оминала діри в пам’яті, які з’являлися час від часу, і користувалася світлою та щирою іронією, щоби приховати свою соромливість.

«У будь-якому разі, поки що все добре», — сказала вона, коли я їй на це вказав.

Що ж до нашої поїздки, то ми обрали вересень. Тихше та дешевше. Ми ж бо всі — голландські пенсіонери, як не крути. Окрім того, поїздка не надто далеко. Раніше хтось запропонував знаменитий санаторій для людей похилого віку — Люксембург. Маастріхт теж згадували.

Вівторок, 16 липня

«Я вже цього не застану», — для людей за дев’яносто, котрі сидять у своїх маленьких кімнатках, очікуючи смерті, таке припущення не дуже то й притягнуте за вуха.

Найважливіші події проходять повз них. На порядку денному — лише буденні проблеми. «Якщо Греція збанкрутує, призи у бінґо можуть поменшати», — таким був аналіз кризи єврозони від пані Схаутен.

Людям, які впродовж усього довгого життя рахували кожен пенні, щось на кшталт того, як наш уряд рахує національний борг перед Євросоюзом — десять тисяч мільярдів пенні! — це таки досить важко збагнути. Зрештою, як і будь-кому іншому. Кілька десятків мільярдів поклали би край голоду в світі та забезпечили б кожного на Землі чистою водою. Американці заборгували тисячу мільярдів і навіть не думають позичати ще п’ятдесят.

Я сповнений рішучості лягти в могилу, витративши перед тим геть усі заощадження. А це зробити нелегко. У мене ще є 8000 євро на банківському рахунку, але, звісно ж, я й гадки не маю, скільки мені ще лишилося. Мій безпосередній план долучитися до стимуляції голландської економіки з додатковими витратами у 1000 євро на рік. Якщо ми не подолаємо цю кризу, то це трапиться не через мене.

Середа, 17 липня

Усівшись унизу відпочити, безпричинно пригнічений, я почув ось такий діалог: «А потім я прямую до пекарні, проте потрапляю туди пізно через педикюр, і прошу півпаляниці житнього хліба, а мені й кажуть, що мають лише цільнозерновий, який я не дуже полюбляю. Я не люблю скоринку, але ж тіло мусить їсти, і зазвичай у мене є пакет чи два заморожених скибок в морозильнику, та мій онук з’їв їх, усі шість скибок. Ну хіба той хлопчак міг колись з’їсти…»

«Ну, це ти ще мого не бачила! Вісім млинців, щедро политих сиропом, і це має бути лише «Ван Ґілз», бо інші сорти він не любить. Тут спекотно!»

«Раніше у нас ніколи не було морозильних камер, вдома ми спочатку мусили їсти черствий хліб, а свіжий уже пізніше, тож ми завжди їли черствий і ніколи — свіжий, бо моя мати завжди приносила трохи забагато хліба, адже ніколи не знаєш, і так було, аж доки він не вкривався цвіллю і нам не дозволяли годувати ним качок».

Нескінченні потоки прісної балаканини просочувалися звідусіль, наче буйні бур’яни. Бездумні. Беззмістовні. Невблаганні. Стрясають повітря лише для того, аби дати усім зрозуміти, що мовець ще не помер і начебто досі має, що сказати. А чи хтось хоче все оце слухати? — про це вони запитують себе вкрай рідко, бо інакше значно частіше тримали би писки на замку.

Четвер, 18 липня

Едвард відшукав старий довідник споживача, де розглядалася гігієна в будинках догляду. До участі було запрошено мешканців ста двадцяти одного будинку, загалом десь три сотні людей. Половина з них, включно з нашими, відмовилися співпрацювати. Зрештою, було оглянуто тридцять сім будинків.